(1636–1711)
Нікола Буало-критик визрівав у своїх сатирах, із самого початку творчої діяльності заявляючи про себе як поет, який чуйно реагує на літературну ситуацію.
Письменники-сучасники ставали сатиричними об'єктами Буало, перетворюючись на персонажів, чиї літературні досліди обговорюються читачем-критиком. Розправляючись із ними, Буало стає у позу судді, якому відкриті закони краси, непідвладні мінливості і які не допускають довільних варіацій.
З таким досвідом негативного ставлення до багатьох літераторів-сучасників Буало приходить до створення своєї головної праці – «Мистецтва поетичного». І тут його позиція – викривальна – дивним чином змінюється. Стриманість, дистанційованість, орієнтованість на академізм роблять автора «Поетики» умовним героєм його пісень.
Тепер Буало мовить про красу як ритор, проголошуючи закони, які вже давно утвердилися не лише у греко-латинській, а й новоєвропейській традиції, вічними. Його гаряча роздратованість сатирика, що вказує на схожість з античними зразками, спрямованість до розвінчання того, що не схоже на авторитетне мистецтво, змінюється на холодність і розсудливість теоретика.
Твори
Критика
