(1873-1938)
Семантичну своєрідність поезії Миколи Філянського визначає натурфілософська інтенція, виявлена в детермінованості життя людини законами природи. Звідси — акцентування скінченності людського життя, елегійні мотиви (жаль за проминущою красою, любов’ю, юністю), осінні пейзажі як символ згасання, смертності, нетривалості земного розквіту, пасеїзм (оберненість поетичної думки в минуле), що засвідчує домінуюче світовідчуття декадансу.
Письменник зумів синтезувати поетичні, психологічні, філософські аспекти для поліфонічного відображення даного мотиву. Зображуючи самотність як одну з невід’ємних ознак суперечливого внутрішнього світу людини, М. Філянський не втрачає індивідуальних рис поетичного стилю, завдяки чому його творчість органічно і самобутньо вписується у контекст української модерної поезії початку XX століття.
Філянський, чия лірика генетично пов’язана з пізньоромантичною традицією елегійного інтонування поезії, охоче вдається до психологічного паралелізму, зіставляючи природу й мінорний настрій ліричного суб’єкта.
Пантеїстичне обожнення земної краси зближує лірику українського поета з неоромантичним типом художності. Краса і Бог — творець, Бог як найвища духовність — ці поняття складають для поета загальну категорію абсолюту.
Твори
Критика
