Структурно-семантичний синкретизм лірики М. Філянського
Ольга Камінчук
Структурно-семантичний синкретизм — одна з найприкметніших ознак художньої специфіки української поезії кінця XIX — початку XX ст. Поєднання рис, притаманних різним типам художнього мислення, помітне у віршах Лесі Українки, М. Вороного, О. Олеся, Б. Лепкого. Множинність структурно-семантичних парадигм особливо показова для творчості М. Філянського, в якій закумулювалася стильова поліваріантність естетичних пошуків української ранньомодерністичної лірики.
У притаманній Філянському афористичній манері натурфілософський детермінізм задекларований в циклі ліричних варіацій на тему біблійної тези «всьому свій час»: «Всьому під сонцем — край один. Всьому земному — тлін і тлін». Анакреонтичні мотиви, заклики насолоджуватись «чарами земними» розчиняються в роздумах про неминучу скінченність життя, безсилість людини перед законами світобудови. Аналогічна семантика прочитується і в романсі О. Олеся «Чари ночі»; можна вбачати подібну тенденцію в інтерпретації анакреонтичної теми українською лірикою кінця XIX — початку XX ст. загалом. Цей засадничий онтологічний принцип поезії Філянського фіксує, зокрема, композиція збірки «Calendarium», побудованої за схемою річного циклу, де пункт відліку вересень — початок осіннього згасання природи.
Мотив неминучої смерті, скінченності життя структурується здебільшого пейзажними образами. Відчуттям приреченості швидкоплинного земного квітування пройняті осінні пейзажі («Ти в небі хмурому нудьгу знайди глухую...», «Люблю я зоряні, холодні, ясні ночі...», «І небо сковане, і скована земля...»), літнє буяння природи нагадує про наближення осені («Не сумуй, що пісня з долу...»), неуникненність смерті символізує усихання дерев («Три явори»), актуалізується фольклорна знакова роль барвінку як цвинтарних квітів («Барвінок»), вечір, захід сонця асоціюється із згасанням життя (цикл «Співай же, серце!»). Органічний зв’язок із поетикою декадансу засвідчує естетизація тужливих настроїв: «І там, на дні душі, ті струни позринають, яких весняним дням ніколи не збудить» («Ти в небі хмурому нудьгу знайди глухую...»).
Минуле абсолютизується, підноситься до сакрального рівня («Молюсь я дням давно минулим...», «Вечірнім часом над заснулим...», «Ad majorem Dei gloriam»). Пошуки абсолютних духовних цінностей в колишньому, осмислення його як джерела душевних сил, розради у стражданні зближують світовідчуття М. Філянського і Б. Лепкого: «Від мук душі і серця жалю До днів Колишнього лечу, На золотих його скрижалях Я рани тяжкії лічу» («Ad majorem Dei gloriam»), «Угору дух, хоч серце пада й мліє: Минуле — річ свята!» («Не відбирайте надії» Б. Лепкого).
Світоглядна категорія минулого представлена широким модифікаційним спектром од елегійних мотивів до ліричної теми батьківщини. Це забарвлений смутком спогад про колишнє щастя, красу, кохання, юність («Піду я сам собі долиною та гаєм...», «Останній вечір», цикл «Серце»). Паралелізм елегій Філянського функціонує на рівні макрообразу осіннього пейзажу («Ще вчора звечора на східцях ти ступала...», «Йду я луками, ланами...») і як символізація пейзажної деталі (знакова роль зів’ялих квітів у віршах «Три згадки», «Я бачу квіт зів’ялих ряд...», «М. Садковській»). Категорія минулого інтерпретується також у мотиві спогаду про батьківщину в ліриці ностальгійної теми. В поезіях «Дам серцю волю я...», «І рідний гай, і рідний лан...», «Заливають землю...», «І сад зацвів вишневий...» сумовито-просвітлений спогад про колишнє щастя на батьківщині протиставляється безрадісному поневірянню в чужому краю (генетично фольклорна опозиція мотивів рідний край — чужина).
Зі світоглядно важливою для Філянського темою духовної цінності минулого координується осмислення історії. Художнє втілення історії України оприявнює романтичні витоки світовідчуття поета. Від романтизму першої половини XIX ст. успадковано образ могили як символу духовного досвіду попередніх поколінь, спогади про колишню славу нації, історіософську семантику таких образів, як слава, степ, орел, лан. Мотив занедбання історичної пам’яті («Спить ряд могил давно німих...») продовжує плідну для української романтичної лірики традицію вірша Т. Шевченка «Розрита могила». В медитативно заглиблених поезіях Філянського звучить докір сучасникам за неувагу до спадщини минулого, засуджується примітивізація національної культури («горілка, мед, гопак та сині шаровари»). Індивідуального колориту його історіософській ліриці надає поєднання романтичних образів і модерністичної сугестивності:
Не жаль мені могил, що по степу синіють
І день і ніч, самі, сумуючи, стоять,
Не жаль мені ланів, що в житі зеленіють,
В півночі з зорями тихенько гомонять.
А жаль мені тих сліз, що марне пролилися
І стали піснею безсмертної краси,
Та розкоші вінків, що в сумний час вилися,
Вились і в’янули без сонця, без роси...
(«Не жаль»)
Він виразно артикулює типові для структурно-семантичної парадигми символізму спіритуалістичні прагнення до абсолютних духовних сутностей, таємного смислу речей, небесного в протиставленні земному; помітною є провідна функціональна роль символів високого ступеня узагальненості («небес довічний світ», «незнаємі скрижалі», «час довічної розмови», «сон німих небес», «пісня безсмертної краси», «таємна тінь», «голос той, що наді мною витає горньою луною» тощо), християнської образності та символіки, культових атрибутів, простежується асоціативно-настроєвий зв’язок образів. Ці риси очевидно й зумовили зарахування поета до представників символізму. На нашу думку, символістичний спіритуалізм в художньому мисленні поета синтезується з пасеїстичною інтенцією декадансу. Показовий приклад — вірш «Над нивою», де характерний для символістів образ таємного храму розгортається в контексті, що наголошує на духовній цінності минулого:
І мариться мені, що там, де обрій сходить
І землю кутає таємна пелена,
Там стіни білії рука чиясь виводить
І злотом кованим верхівлю брами зводить,
І в сяйвах сонячних горить — пала вона.
І радість чистая лунає наді мною:
Виноситься з землі хвали і пісні храм,
Виноситься з землі натхненною рукою
Незнаємих висот незнаємим богам...
І втихне сонця світ. І сяйва діамантів
Закриють дня красу. І ключ я свій візьму,
І розгорну я літ колишніх фоліанти,
І серцем весь ввійду в таємну їх пітьму...
Сучасні дослідники завважують явище локального поєднання символізму та декадансу і в інших віршах Філянського.
Важлива ланка зв’язку поезії Філянського з естетикою символізму — осмислення творчості як увільнення від земного тягаря буденності, як шляху до осягнення трансцендентного, таємного (мотив творчості-польоту «за межі меж» у циклі «Співай же, серце!»). Унікальну духовну місію митця, богонатхненність творчості, мистецтва — «неземного вогню» утверджує вірш «Шлях». У мрії про царство ідеалу як джерела натхнення («Журавлям», «Під саваном лежать сумні мої гаї») бачиться романтико-міфологічна генеза поетики Філянського.
Концептуальна настанова символізму на осягнення духовної сутності світу простежується і в широкому залученні християнської образності й символіки: мотиви, сюжети, ремінісценції з Біблії («Клятьба пророка Ездри», «Великдень», «Повідь», «Він тут», «Свій час — на сон весняних чар...»), літературні модифікації псалму й молитви («Від рук твоїх», «Покаянія отверзи», «Хвала»), насиченість культовою атрибутикою, символізованими реаліями літургії («храм», «молитва», «ризи чистії», «золотий олтар», «сумний поважний дзвін», «свічі», «словеса святії», «небес таємний омофор»).
Сугестивно-асоціативні принципи образотворення виразно простежуються в пейзажній ліриці. Узагальнені, емоційно марковані образи-знаки в широкому діапазоні варіативності («рокіт хвиль», «сон вечірніх квітів», «розкіш ранньої й вечірньої роси», «мережка пишних віт», «ясне золото вечірньої пори», «сон весняної краси», «ласкавий гомін гаю») конституюють семіоміметичну картину природи, далеку від предметної зображальності. Емоційне бачення природи, увага до кольорово-світлових ефектів («Ранком») свідчать про імпресіоністичний тип образотворення, хоча, на відміну від динамічних, мінливих пейзажів письменників-імпресіоністів, ліриці Філянського загалом властива статичність, іноді навіть монументальність.
Відхід од логічних принципів побудови виявляють фрагментарна композиція, прийоми асоціативного монтажу в поемі «Бузовий кущ», віршах «Геній звуків», «Ніч над парком». Сугестивність притаманна як ранньому, так і пізнішому періоду творчості поета. Назвемо, зокрема, датований 1924 роком триптих «Четверо» (відгук на події революції та громадянської війни) з фрагментарною композицією, узагальнено-алюзійною символічною образністю.
Філянський приділяє увагу звуковій формі слова — «музиці у слові» (П. Верлен), що характерна взагалі для європейського символізму. Нешироке метричне коло (4-стопний і 6-стопний ямб, обмежене використання хорею і трискладових розмірів) урівноважується багатством евфонічного звукового інструментування: «І квітам сонним — час роси І час їх пишної краси»; «Хвала тобі, хвала — за хвилі, що рокочуть, Що грають ласкою довічної краси», «Не жаль мені могил, що по степу синіють І день і ніч самі, сумуючи, стоять». У пізній ліриці 20-х років залучення поширеної натоді експериментальної ритміки (побудова 4-стопного ямбу «драбинкою» у віршах «Геній звуків», «Ніч») увиразнює ефект монтажу окремих образів, вражень.
На структурно-семантичну специфіку поезії Філянського значною мірою вплинула його добра обізнаність із культурою і мистецтвом епохи бароко (він — автор історико-мистецтвознавчої статті «Спадщина України», опублікованої 1905 р. у Москві, що стала підсумком тривалого вивчення літературних та архітектурних пам’яток українського бароко). Світовідчуття бароко, в якому домінувало усвідомлення трагічної незахищеності людини — піщинки в безмежному Всесвіті — перед могутніми й непізнаванними силами світобудови, одержує новий імпульс на рубежі XIX-XX ст. в естетиці декадансу й символізму. Філянський схилявся до барокової емблематики (як-от: човен на означення плину життя).
У циклі «Покаянія отверзи» поклоніння земній красі («Мій бог — краса землі») за силою почуття наближається до молитви («Тремтять живі огні, живуть німії стіни, І зве до себе тінь розп’ятого за нас...»). Мотив хвали Бога як творця краси на землі, розгортаючись, веде до переосмислення семантики біблійного псалму («Хвала»).
Наголошуючи на аксіологічному значенні краси, передусім краси природи, як гаранта повноцінного духовного буття творчої особистості, поет — «краси земної пілігрим» — бачить джерело натхнення в гармонійних барвах, лініях і звуках навколишньої природи (цикл «Співай же, серце!»). Важливу структуротворчу роль одержує міфологічний мотив сонцепоклонництва, символ сонця — джерела життя.
Споглядальна філософічність Філянського співмірна з неокласичними художніми тенденціями, що не раз відзначалося дослідниками8. Емоційно врівноважене споглядання природи засвідчує передусім його пейзажна лірика («Надвечір», цикли «Малюнки», «Хмари»). Стримані барви, замилування точною пейзажною деталлю втілюють прагнення ліричного суб’єкта до душевної гармонії, рівноваги. Увиразнення неокласичних рис властиве філософській ліриці Філянського (особливо в пізніший період творчості). Світоглядна проблематика під кутом зору раціоналістичного синтезу осмислюється в поезіях «Я в’ю вінок, і наді мною...», «Думкою останньою в свій суботній час», більшості поезій циклу «Образи», циклі «В пилу сандалів» та ін. Тут семантику визначають ідеї цінності духовного набутку особистості, очищувальної сили мистецтва, хвала мудрості, творчій думці людини, раціоналістично-констатуюче бачення споконвічного руху в природі, а також знакова функція осінньої пори як часу життєвих підсумків, узагальнюючих роздумів про пережите. Для цієї структурно-семантичної групи характерні урочисті інтонації, афористичність вислову, виразна ритміка.
У Філянського переважає рефлексійний тип художнього мислення, відтак більшість його творів пройнята інтонаціями роздуму. Акцентована емоційність поетові загалом невластива, хоча окремі вірші, в яких розкривається романтична закоріненість його світовідчуття, позначені експресією. Так, скажімо, емоційно наснажене оскарження несправедливої долі, драматизм усвідомлення екзистенційної суперечності між ідеалом і дійсністю заявлені в поезіях «Грудня день 6-й», «О дні веснянії! Чом серце не проспало...», «Вже вії в небі піднялись...», «Липень», трагічна самотність митця педалюється у вірші «Далекому».
Дискурсивна інтерференція, характерна для поезії М. Філянського, часто провокувала оцінку його творчості як такої, що нібито позбавлена домінанти художнього стилю. Дискусійність подібних висновків засвідчує вже навіть такий стислий аналіз структурно-семантичної специфіки лірики цього поета. В його віршах можна простежити синкретичну співдію естетичних парадигм декадансу, символізму, неокласицизму й неоромантизму. Домінантна тенденція творчості Філянського — світовідчуття й поетика декадансу, поряд з якою виразно проявлений символістичний спіритуалізм.
Л-ра: СіЧ. – 2002. – № 1. – С. 56-60.
Твори
Критика
