17-06-2021 Микола Філянський 124

Мотив кордоцентризму у творчості М. Філянського

І. Ф. Шапошникова

До висвітлення теми кордоцентризму в українській літературі XIX-XX століття зверталися Т. Бовсунівська, О. Бодянський, А. Бондаренко, О. Камінчук, Ю. Ковалів, О. Новицький, С. Пригодій тощо. Т. Бовсунівська в дослідженні «Категорія серця в українському романтизмі» зазначає, що «в романтичній естетиці категорія серця виконувала функцію узгодження художньо адаптованих суперечностей, була універсальною формою їх урівноваження». С. Пригодій, розглядаючи неоромантичні твори О. Кобилянської в контексті духовних явищ Європи, визначає давню українську традицію серця як «перетворення розрізненого, ворожого світу в сонячний тонко-духовний «полудень» «людського щастя». Незважаючи на різноаспектність розроблення мотиву серця, дослідники прийшли до єдиного висновку, що кордоцентризм виявляється передовсім «у яскравому ліризмі переживань, мрійництві, одухотворенні, тяжінні до краси та гармонії, повазі до особистісних чинників».

Д. Чижевський, досліджуючи історію української філософії, робить висновок, що «філософія серця», найповніше обгрунтована Г. Сковородою, П. Юркевичем, «є характеристична для української думки». За цією філософією «в людськім душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа — серце», найглибша в людині «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити «поверхню нашої психіки. З цим зв’язане визнання, що людина є малий світ, «мікрокосмос», бо в сердечній глибині, безодні криється усе, що є в цілому світі».

Вагомим аргументом у зверненні М. Філянського до поетичного варіанту «філософії серця» стало філософсько-етичне вчення Г. Сковороди. На це вказували такі відомі дослідники творчості поета як Л. Голомб, В. Шевчук.

За Сковородою, головне в житті людини - серце, воно є «главою человеку», «господствующее тЪлесним мыриком». Розвиваючи платонівську і християнську традицію, Сковорода зображує серце як «позасвідоме». Він показує це позасвідоме не як нижче в порівнянні з свідомим психічним життям, а як глибше і вище, не як джерело, порушень і збочень у ході психічних переживань, джерело, так би мовити, «темних» сил, а як зосередження доброго та світлого, не як сліпу, почуттєву силу, а скоріше силу провидчу та пророчу.

Г. Сковорода розрізняє в людині дві істоти - дійсну, правдиву людину та тілесну, плотську людину. Кожний стає на шлях перетворень для того, щоб відкрити в собі дійсну людину, тобто нове серце (бо серце є дійсна людина). Неможливість існування двох однакових сердець урівноважується пізнанням життя власного серця, заглибленням у його внутрішній складний світ. Саме з цих засад виходить і М. Філянський, будуючи свою поетичну систему на образах «серця міч», «серця глас», «воля серця», «раде серце», «чуле серце»:

В сирій землі і день і ніч
Зоріти буде серця міч.
Дам серцю волю я: в вечірнюю годину
На світ вечірньої тихесенько полину,
Отруту дум моїх закличу серцем я -
зоре ясная вечірняя моя.

За традиційними уявленнями, місцем перебування розуму було серце, а мозок слугував лише його засобом. Отже, серце символізувало «центральну мудрість». Теорія пізнання серцем, розгорнута на початку XIX століття, абсолютизована романтиками, знайшла вмотивований розвиток у творчості неоромантика М. Філянського. Ліричний герой сприймає всесвіт, закони світобудови за допомогою серця:

Не перестане серце ждать,
Ні мліть, ні слухать, ні ридать.
все, що серцем нашим лине, -
Давно було і знову згине...

Поетизація самоплинності і тлінності буття відбувається через посередництво глибоко органічного чинника внутрішнього світу людини - серця:

На хвилях серця, хвилях дум
Лови його недбалий шум...
Лови услад нікчемний рай
І утлим серцем пам’ятай,
Що пеленає твій простор -
Небес таємний омофор...

Емоційно-почуттєва суть кордоцентризму визначає естетизацію М. Філянським песимістичного світосприймання:

І до пори останніх пар
Немало згине ясних чар,
Між них найкращая одна -
Отруту серця пить до дна...

Антропоморфізований образ серця передає пантеїстичні ідеали письменника, який закони побудови людського життя органічно поєднує із законами розвитку природи:

І в іншу мить тих хмар завдання,
Здавалось я розпізнавав,
І вітру тяжкеє зітхання
Здавалось, серцем розгадав.

Прославлення «довічної краси» «ясного дня», «тихого гомону ночі», «ранньої» й «вечірньої роси» переростає в пантеїстичне захоплення божественною гармонією світу, «таємною», «мудрою мудрістю» Творця-Природи, що обов’язково супроводжується сердечною рецепцією:

І серцем зрадуюсь, і знов тебе хвалю...
І лоно хвиль земних, де серцем я гадаю,
Пишаюсь, радуюсь, ридаю, продаю...
Я бачу хмари їх, я окрик їх ловлю,
1 - син землі - між них за ними серцем лину,
І зникнуть вільнії - я знов тебе хвалю.

М. Філянський намагався життя індивідуального «я» умістити в часовий обіг. Цьому принципу підкоряється тематичний поділ деяких циклів. Так, вірші третього циклу збірки «Лірика» мають назви «Ранком», «Полудень», «Надвечір», «Nocturno», вірші циклу «Співай же, серце», збірка «Цілую землю» - «Ранком», «Південь», «Вечір». Неповторність, таємничість акту мистецької творчості автор зображує у «час досвітній», коли «цілує серце літній ранок», коли «в бажанні жить» зливаються «і звуки, й фарби, і вогні». Але головним знаряддям творчого процесу є не слова, не фарби, а носій стихійності, спонтанності, романтичного захоплення світом - серце:

і затремтить якась канва,
Що слів нема, а вже живе,
Вже біля серця, вже дзвенить,
Ще мить єдина - і влетить...

Для передачі ностальгійних, щемливих почуттів ліричного героя М. Філянський обирає «вечірній час» («Надвечір» із циклу «Серце») «Дм. Ів. Яворницькому», збірка «Лірика»; «Вечір» із циклу «Співай же, серце», збірка «Цілую землю». Мотив серця набуває нового метафоричного значення - «серця глас». Цей образ поряд із образом «серця міч» (запозичений в його літературного вчителя Я. Щоголева) проходить через усю творчість письменника, визначаючи її як «творчість серця». Схильність М. Філянського описувати вечори, години, коли вечірня тінь «на серце мир несе з долин», йде не від песимістичного світогляду, а від імпресіоністичної манери письма (яку визначав і Л. Талапай). Імпресіонізм як одна із ознак неоромантизму органічно ввійшов у художню тканину творів М. Філянського. Вечірня година, коли найкраще відчувається розмитість барв і тепла, гра кольорів змальовуються світлими м’якими тонами:

Вечірній тихий, ясний час...
Напоїм серденько вечірньою красою.

Навіть свій останній момент життя в цьому швидкоплинному і тлінному світі ліричний герой вбачає у благословенній ним порі доби:

Небес вечірній омофор,
Струн серця тихий перебор
І жду, щоб погляд мій погас
В вечірній тихий, ясний час...

Якщо поезії, присвячені «вечірньому часу», були позначені мінорною, ностальгійною тональністю, то «нічні» поезії відзначаються уривчастим емоційним темпоритмом (сьомий вірш циклу «Серце», збірка «Лірика»). На зміну «вечірньому тихому часу» - образу, позначеному позитивними характеристиками, приходить протилежний часовий образ - образ «мук ночі». Серце, що виступало камертоном почуттів і переживань ліричного героя, стає опозицією до його думок, бо «на муки ночі відмови дать не хоче». Страх серця перед «хвилями ходи німої», «недбалим шумом» передають численні формотворчі засоби: тавтологічні вирази («оклик сонний сонних дум», «під нудною нудьгою»), поширені у творчості М. Філянського епітети «сонний»; «німий», полісендитонні конструкції тощо. Горизонтальна алітерація на «з» передає намагання ліричного героя вирватися з пут «сонних дум», позбавитися глухого суму серця:

Зірвать, забуть, залиться, зрадить.

Ніч, що повинна давати «рай услади», приносить лише «тяжкий», «божевільний» сон, «хулою тяжкою ... на серце муки» (цикл «На самоті», збірка «Calendarium»). Нічні страхіття, розпачливі роздуми вражають найглибші струни душі. Але колишній найкращий розрадник душевних суперечностей, серце, не може допомогти ліричному героєві:

Я стрепенувся весь на хмарах на своїх
І в серці сонному їм не знайшов відмови...

Гнітюча нічна атмосфера підсилюється образом нічного хижака пугача («Пугач», цикл «Пташки», збірка «Цілую землю»):

В обіймах темряви нічної За серце втомлене хвата.

Незважаючи на різні вияви емоційних станів і роздумів персонажа, серце залишається об’єднуючою силою почуттєвих і розумових суперечностей, силою, що підкоряє своїм законам розвиток природи і людського життя:

І час на крилах принесе
В обновах ранок літній...

Вгорни ж, о серце, в пісню все -
І ніч, і час досвітній...

Емоційні настанови кордоцентризму визначають ставлення М. Філянського до часового виміру минуле - сучасне - майбутнє. Перевага найчастіше віддається часу минулому, бо «дум колишняя краса над серцем лине безустанну». «Філософія серця», сповідувана «співцем землі», викликає відповідну реакцію сприйняття дійсності. Сенс можна знайти лише в минулому і майбутньому, сучасність - це лише миттєвість, перехідний етап («Спить ряд могил давно німих», збірка «Лірика»). Серце як ознака української ментальності виступає критерієм історичної пам’яті:

Давно зруйнованих останків
Ми не спитали спозаранку,
Не вміли серця їм віддать,
Їх дум тепер не розгадать...

Прославляючи дні давноминулі, автор засуджує своїх сучасників - «безкровную отару» - за байдуже ставлення до духовних надбань свого народу, до рідної культури, яку «на кволий серця жаль звели». «Найкультурнішого лірика початку сторіччя» хвилювало, що «ланів колишній час, Украйни досвіт ранній» не знайшли відгуку в серцях і душах невдячних співвітчизників:

До нас не донеслась таємна їхня річ,
В пітьмі руїн німих зосталась серця міч.

Кордоцентризм є невід’ємним чинником неоромантичного визначення просторово-часового континууму поезій М. Філянського. Насамперед це емоційно-інтуїтивне сприйняття довколишньої дійсності. Неоромантичний герой прагне високої досконалості у всьому, йому притаманний внутрішній аристократизм, бажання жити за критеріями ідеалу. Для ліричного героя М. Філянського цей ідеал схований у «часах давноминулих» (бо в «серці - тінь руїн»), а не в реальних буднях. Коливання настроїв і почуттів (як одна із ознак неоромантизму) іноді призводить до розуміння ліричним героєм, що «казка літ колишніх не вернеться назад». Але домінуючою виступає картина, що змальовує неоромантичні уподобання героя, захоплення славою і культурою літ колишніх. Невід’ємними атрибутами виступають кобза (сталий символ українського романтизму), синє небо і стривожене, чутливе серце ліричного героя, який бажає,

... щоб тяжкий час прощання
Під небом під моїм зустріть мені прийшлось,
Щоб наді мною рель і ніжних кобз ридання
Ще раз, останній раз над серцем пронеслось...

Взявши за основу сковородинівський постулат про вічність людини «святою безоднею серця», розвинувши найкращі традиції українських романтиків, творчо опрацювавши здобутки західноєвропейських митців, М. Філянський створив власну кордоцентричну систему світосприймання, що вилилась у «творчість серця».

Л-ра: Актуальні проблеми літературознавства. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип. 8. – С. 55-60.

Біографія

Твори

Критика