Мотив самотності в поезіях М. Філянського
I. Шапошникова
Кінець XIX - початок XX століття у світовій літературі був позначений пануванням модернізму, представники якого вважали, що «не лише раціо... може бути предметом мистецької уваги, але й особисті почування, мінливі настрої, вся складність індивідуальної людської свідомості, різні рівні й прояви психічного життя». Серед основних теоретиків модерності й предтеч модернізму XX століття найчастіше називають Ш. Бодлера й Ф. Ніцше. У результаті мистецької революції, здійсненої Бодлером, негативні емоції (розчарування, меланхолія, депресія тощо) набувають абсолютної естетичної цінності. Виникає справжній культ духовного й душевного страждання, без якого не мислиться повноцінна людська особистість. Якщо інтереси Ш. Бодлера обмежувалися мистецтвом, то Ф. Ніцше був одним із тих мислителів, які заклали філософський дискурс модернізму. Ніцшеанство лягло в основу нового модерного мислення й нової філософії мистецтва київського журналу «Українська хата». Головні постулати філософії Ніцше були базою для власних ідей у таких «хатян» як М. Євшан, В. Винниченко, А. Товкачевський. Журнал за напрямом «національно-поступово-демократичний», «Українська хата» сполучала естетичні ідеї модерної мистецької й філософської думки. Подібно до Ш. Бодлера «хатяни» в наукових і літературних дослідженнях головну увагу приділяли людині й людській душі, індивідуальній психології й індивідуальним ціннісним орієнтаціям. Під впливом філософії Ніцше в «Українській хаті» «кувався своєрідний волюнтаризм» нової української людини», поєднаний з кіркегорівським песимізмом. У поетичній творчості «хатян» знайшов мистецьке втілення сповідуваний теоретиками журналу індивідуалізм — боротьба за свободу людини, її повноцінний і гармонійний, не обмежений умовностями розвиток.
Органічно й самобутньо вписується в поезію «хатян» творчість М. Філянського, свобода індивідуальності в якого досягається шляхом духовного піднесення особистості, вивищенням її над суєтністю світу. За своїм світовідчуттям М. Філянський був неоромантиком. Як і всі представники цього літературного напряму, на перше місце він ставив емоційну сферу людини. Як представник «хатян» — відстоював право письменника на виявлення усіх почуттів і настроїв незалежно від їх тональності. І тому невипадковим є звернення М. Філянського у своїй творчості до мотиву самотності. Цей психологічний стан людини в процесі життєвої практики мав науковий і художньо-зображувальний аспекти дослідження. Американський психолог Е. Ериксон, будуючи свою теорію на розвитку емоцій, поділяє життєвий шлях людини на вісім фаз. Шоста фаза характеризується почуттям самотності й ізоляції, як альтернатива психологічній близькості з іншою людиною. Представники філософії індивідуалізму зазначають, що наша свідомість є некомунікабельною і належить самотньому індивіду з лише йому одному притаманними особливостями. Філософи-персоналісти, визначаючи людський шлях до універсальності, обов’язковою умовою називають самотність. Але при цьому вказують на те, що покликання людини — жити в суспільстві собі подібних, а не нидіти на самоті. Таким чином, філософія особистості не вважає самотність суттєвою рисою людини. Письменники-екзистенціалісти, навпаки, прагнучи збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя, однією з найважливіших називають категорію самотності. Самотність у М. Євшана є обов’язковою ознакою митця: «Самотність — се неначе огнева проба кожного дійсного творця сучасного, вихідна точка його діяльносте». О. Блок зауважує, що «людина, яка пізнала самотність чи хоча б придумала її собі, — більш відкрита душею і здатна сприймати те, що інша не сприйме».
Мотив самотності є наскрізним у творчості поета-модерніста М. Філянського. Але найбільший вияв він має у збірниках «Лірика», «Calendarium». Цій темі письменник присвячує окремий цикл «На самоті» (збірка «Лірика»),
Відкриває цикл вірш «Я знов один...», проникнутий абсолютною самотністю, майже небуттям:
Я знов один, я знов один,
Ніхто питать мене не стане...
Ніхто у душу не загляне —
Я знов один...
Подібні відчуття охоплювали і Ніцшевого Заратустру, коли він, опиняючись на самоті — «вітчизні» своєї душі, осягав найголовніші складові елементи людського буття. Бо тільки самотність дозволяла йому мислити вільно, не соромлячись думок «таємних і запліснявілих».
Більшість дослідників українського модернізму початку XX століття пов’язують мотив самотності тільки з почуттям смутку, туги — тобто з мінорними настроями. М. Філянський естетизує цей стан людської душі, змальовуючи його світлими тонами («ясний час», «тихо хвиля серцем грає»), вбачаючи в ньому «веселу красу». Явище флуктуації, характерне для творів неоромантиків, зумовлює зображення М. Філянським і зовсім протилежних відчуттів самотності, позначених негативними характеристиками. Якщо у вищезгаданому вірші самотність викликала позитивні емоції, то наступна поезія позначена похмурими барвами («тяжкий окрик», «хула тяжка»). Чи то сон, чи то марення мучать героя:
Я бачив тяжкий сон... Я бачив море сліз...
Був божевільний сон... без голоса і слова...
Будучи наодинці із собою, із своїм серцем, ліричний герой не може знайти душевну рівновагу, розв’язати питання, які «вразили лад найглибших струн». «Ясний час», що «рай услади ніс», замінено антитетичним образом часу, який приніс на серце муки».
Великий вплив на становлення Філянського-поета мала творчість Г. Сковороди. Як і його великий попередник, М. Філянський уявлення про щастя пов’язує із самотністю, яка схиляє до роздумів, до пізнання самого себе. Поет шукає душевного спокою осторонь від суєтного світу — «темної прірви», нудьги й «безмежного суму» в гармонії з природою, яка приносить неповторне відчуття повноти життя:
Лиш мить одну на синій млі,
Чи в горах, чи внизу,
І знов повий пеан землі
В устах своїх несу.
Мотив самотності серед «багатолюдства» був органічним у творчості європейських поетів на зламові двох віків (Ж. Лафорг «Похоронний марш на загибель землі», Г. Аполлінер «Зона» тощо). У 1903 році, перебуваючи у Франції, М. Філянський займається вивченням французької поезії ХІХ-ХХ століття. «Особистість як єдина реальність, котру ми пізнаємо і створюємо зсередини» стала центром мистецького дослідження В.-А. Арно, Ф. Коппе.
М. Філянський не тільки робив переспіви творів цих французьких письменників, але й будував власну поетичну систему, в основу якої лягло «усвідомлення особистісним «я» власної спрямованості, власного призначення» і позначену впливами найкращих зразків французької лірики ХІХ-ХХ століття.
Самотність у поезіях М. Філянського виступає невід’ємним чинником творчого процесу (цикл «На самоті», збірка «Лірика»; цикл «Співай же, серце», збірка «Calendarium»). Втомившись від шуму, «гаму людської зграї», її «буднів» і «парадів», ліричний герой лине на простори Творця-Природи. Тільки залишившись на самоті із «ясною даллю», «коханцями-квітами», «вмивши серце ранком», він зможе відновити творчу енергію багатовимірної мистецької натури:
І буде ясен весь мій день,
І глибше думи в чолі,
Рясніш ряди моїх пісень,
І легше рук мозолі.
Мотив самотності у поезіях «чистого «співця» нерозривно пов’язаний з пантеїстичним, історіософським потоком творчості.
Сповідуваний М. Філянським пантеїзм визначає специфіку самоти ліричного героя. Розпізнавання себе, своєї внутрішньої сутності (за Г. Сковородою), шлях до самотності (індивідуальності, іманентної ідентичності, яка зберігається при всіх змінах навколишнього середовища, підтримуючи і відтворюючи власну структуру) пов’язується в М. Філянського з природою. Самотність і природа завжди були основою індивідуації (самостановлення, само здійснення) багатьох майстрів слова. К.-Г. Юнг визначає індивідуацію як «розвиток індивідуальних психологічних якостей і властивостей, які роблять людину неповторною». Е. Муньє, говорячи про людину як про буття чуттєве і духовне, вживає термін трансцендування — самовизначення людини, її постійний шлях вперед, основою якого є Абсолют, неспіввідносний із світом і саме той, що визначає орієнтири для окремої особистості й для історії в цілому. Німецькі філософи-екзистенціалісти, досліджуючи суть існування особистості, пропонують абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до голосу з глибин самості людини. Отже, шлях до самості — це шлях до внутрішньої гармонії особистості. Ліричний герой М. Філянського вбачає для себе цей шлях у поєднанні з природою, в усамітненні:
І в гай, мій рідний гай, я сам собі іду,
І там, між сонних квіт, над сонною водою
І слухаю, і жду.
Абсолютна самотність героя персоніфікована саме в зображенні природи. Підсилює пантеїстичне осмислення стану самоти образ беркута — гордого, волелюбного птаха, який подібно до внутрішніх поривань людини, знаходить душевну рівновагу, спокій лише на неосяжних просторах «чорних», «голих» нив:
І тільки він один ширяє,
Висот не кидас своїх,
Нудьги холодної не знає,
Не нудить світом, не ридає,
І крил не боркає своїх...
Шевченківська метафора «нудити світом», епітет «холодна» створюють ефект відчуженості, усамітнення, що зближує твір М. Філянського з поезіями інших представників українського модернізму початку XX століття (М. Вороний «Грицькові Чупринці», Б. Лепкий «Слухай! Клянуся орлинії крила...», О. Луцький «Ненавиджу тебе, спокійне сизе горе», В. Пачовський «Орлиний лет»). Образ беркута (варіанти орел, сокіл) є невід’ємним чинником мотиву польоту, нерозривно пов’язаного із мотивом самотності — «шляхом до самого себе. Самотність у Кіркегора асоціюється із фортецею, розташованою на вершині гірського хребта серед хмар, де палкий індивід у своєму духовному центрі зможе віднайти те, що неможливо було віднайти деінде. Ніцшів Заратустра осягає закони буття на «своїй вершині» — звідки можна дивитися вниз на самого себе, на свої зірки. М. Філянський психологічно переосмислюючи фольклорний, згодом досить поширений у неоромантичній поезії, мотив польоту в образі птаха втілює нездійснене прагнення порвати аз довколишнім світом і розв’язати найболючіші проблеми внутрішнього світу ліричного героя. Духовне відчуження особистості, космізм світобачення, наявні у творі «Беркут», дають підстави віднести його до зразків української модерної поезії початку XX століття.
Найвищого ступеня просвітлення, знаходячись наодинці з природою, ліричний герой М. Філянського досягає в спілкуванні із сонцем. Це небесне світило в слов’ян завжди символізувало життєву енергію, світло і радість. Перед ним благоговіли, йому сподівалися, вважаючи найвищим покровителем усього живого на планеті. Ніцшів Заратустра, говорячи про сонце, проводить аналогію між заходом «ока щастя» г завершенням свого життєвого шляху, бажаючи так саме, як і сонце, зайти за горизонт. У ставленні до сонця (Білобога, Дажбога, Стрибога, Хорса, Ярила) тісно перепліталися багатовікові світоглядні традиції українського народу. З одного боку, ця астрологічна одиниця належала до головних богів поганського вірування. З іншого, — під впливом християнства, сонце постає в образі Божого ока, що оглядає Всесвіт; віддзеркалення лику Всевишнього; величезної свічі, яку носять янголи для освітлення землі. Пантеїзм Філянського найяскравіше виявляється якраз у змалюванні образу сонця (наскрізного у творчості поета). Символічний обряд сонцепоклоніння нерозривно пов’язаний із самовіднайденням ліричного героя. Віддаючи данину «Язику огняному», він проходить процес очищення, що веде до розв'язання внутрішніх душевних проблем:
І як не рвав би серця жаль,
Душі не стиснув гніт —
В той час зо мною тільки даль,
Зо мною сонця світ.
Зустрічаючи вранці «небесного царя», проводжаючи його «в той час, як день мина», залишаючись «з сонцем — сам — один», ліричний герой зможе прийти до самоздійснення.
Постійне прагнення особистості до Абсолюту (людської трансценденції) зумовлювало звертання до історіософського аспекту. Створюючи свою внутрішню реальність, людина поєднувала в ній минуле і майбутнє. Як зазначають філософи-персоналісти, тільки в нас і ніде більше, існує вічність зі своїми світами, тільки в нас живе минуле, теперішнє і майбутнє. Віднайдення себе, свого місця в процесі розвитку народів і країн дуже часто пов’язувалось із почуттям самотності. К.-Г. Юнг зауважує, що сучасна людина завжди самотня: над нею небо, під нею все людство зі своєю загубленою в тумані давності історією, перед нею прірва майбутнього. Кризовий стан сучасності ставав приводом для ідеалізації минулого, пошуку в ньому втраченої нині Єдності, Цілісності. Неоромантику М. Філянському були дуже близькі ці думки. Стан самотності ліричного героя його поезій має подвійне семантичне тлумачення. З одного боку, самота є ідеальним варіантом для виваженого, врівноваженого розмірковування над досить складними колізіями суспільства — так би мовити «особистісна зосередженість», необхідна для кожної людини. Більш важливим для розуміння творчості М. Філянського є те, що ліричний герой (як і сам автор) відчуває себе самотнім у сучасному світі, бо ідеал його залишено у «колишній славі» «літ колишніх». Почуття самотності підсилюється усвідомленням того, що «синів України безкровна отара» перервала багатовіковий зв’язок родоводу. Тому молячись «дням давно минулим», герой всі свої сподівання покладає на «ясно-гордий ум» «дальнього внука», вбачаючи в ньому єдиного, хто зможе відновити історико-культурну спадковість поколінь, тому що не маючи достовірних знань стосовно минулого, не враховуючи майбутнього, ми ніколи не зможемо дати адекватного визначення сутності людини.
Мотив самотності неоромантика, «хатиняна» М. Філянського став невід’ємною частиною його поетичної творчості, органічно пов’язуючись з іншими тематичними потоками (пантеїстичним, історіософським, кордоцентричним тощо).
Л-ра: Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Київ, 1999. – Вип. 6. – С. 165-175.
Твори
Критика
