Що відбувається у темряві. Алла Бабенко
Скоро північ. Вона недавно заснула, і в мене тепер є 3-4 години для себе. Знову треба дивитися в люстро, а я і досі, за майже 11 місяців, не можу змиритися зі своїм відображенням. Таким я себе не пам’ятаю, відколи живу…
Ну що ж, часу обмаль, а роботи багато. Треба кожне садно, кожен рубець і рану обдивитися, полікувати, перев’язати. Оця синя, аж фіолетова місцина болить від 24 лютого 2022-го. Ниє, змінює колір, але біль не вщухає. Оця рана кровоточить від 20 квітня. Як виступили тоді перші червоні краплі, так і досі ніякі ліки їх і не спиняють. А ця — недавня, від 10 грудня ятрить. Загалом таких на мені понад 40, усі печуть невимовно, іноді нестерпно. Чим зарадити? А нічим. Це ж тільки наших, роменських, хлопців понад 40 полягло. А скільки всього? Ліку їм немає. І ліків немає.
Деякі рани, буває, рубцюються. Потроху. Якщо надходять втішні новини. Якщо волонтерам укотре вдалося зібрати на броник, мавік чи тепловізор. Якщо маскувальні сітки, кікімори й термо доставлені в пункт призначення. Якщо тьотя Іра, чи тьотя Таня, чи інша тьотя привезла хлоп’яті на «передок» щось смачненьке. Якщо слухавка озивається рідним голосом: «Я в порядку». Якщо… Так хочеться, аби таких «якщо» було більше…
А ще шпигає у боку. Та так, що геть чисто забиває дух. То вірна ознака того, що повідомлення з телека дисонують з інформацією від армійців. Та то окрема тема. Хай, не зараз.
А поки що треба якось обережно зняти ось ці криваві бинти. Під ними рани найсвіжіші — від трагедій у Дніпрі і Броварах. Який нестерпний біль! Тільки б не закричати. З розпачу, з безпомічності, з люті… Мушу терпіти. Як тоді — від новин із Бучі, з Ірпеня, з Гостомеля. Хоч перед очима й досі закатовані, розстріляні, спалені, зґвалтовані… Ця рана така глибока, що навіть накладені шви розходяться щоразу, коли перегортаються сторінки пам’яті. А перегортаються вони часто…
І синці не сходять. То так лупашить брехня, що ми ніц не варті. Кажуть, ми — націоналісти. Так кожна нормальна людина у своїй країні і має ним бути. Бо не буде тоді ні країни, ні нації. Але щось доводити — то марна справа. Як кажуть, зрозуміти не дано…
Так, начебто все. Пов’язки змінено, пластир накладено. Добре, що вона не бачить мене таким. І останній штрих — одягну броню зразу, щоб раптом не забути за вранішніми клопотами.
Сіріє. Новий день дасть нові сили, нові надії і їй, і мені. Без мене вона не житиме. Я — її серце. І я мушу витримати все! Я зможу! Заради неї. Заради України. Заради Перемоги!
