Що відбувається у темряві. Олеся Янцелевич
Раз, два, три — і темінь мого бейсменту проривається сліпучим сніжінням.
Як боляче дивитися. І хочеться бігти.
Бігти білим світом і ловити музику хрумкоту під чобітьми. І тільки-но я підняла праву ногу, як: «Упс!»
Це ж треба! Як під красою може бути небезпечно! Нога зависає у повітрі. Роблю напівоберт і «хрум» на свіжу сніжну пудру. Недарма ж попереджали про шторм і ожеледь — подумалося.
Смішний цей білий на моєму чорному костюмі. Смішна я, якщо думала, що чорний, то вже назавжди й ніколи, й ніщо не змусить мене сміятися. По-справжньому, як тоді, коли вперше з’їхала з Сьомої гірки в Буковелі.
- Ха-аай! — підіймає голову з-під широкої лопати жінка й швидко схиляється назад.
Вона, певно, шукає під снігом асфальт. А може яку загублену коштовність. Тут усі ко´пають сніг щойно він замерехтить. Димлять на нього бензиновою чистілкою.
А він іде, іде, іде! Сміється й падає, падає. Знову і знову.
Це ж як у колодязь воду лити. Марнота-марнот - думаю, а вголос теж кажу цій завзятій пані: «Хааай!»
Ой! Я ж посеред дороги. Посеред високих сосен, великих будинків.
Які вони? Сосни, як вдома.
Як у лісі біля дому батьків, де ми з братом каталися на санчатах і він піймав одну сосну, й подарував їй половину свого переднього зуба.
А будинки чужі й красиві. Голі й відкриті. З усіх боків їх кутає сніг і вони не пручаються. Не шукають захисту у високих огорож. Бо їх немає. Не ховають свої невеличкі очі від перехожих. Навіть барбекю ось, майже край дороги з відкритим ротом, що так і з’їсть білі сосиски з телячого м’яса.
Це ж треба такого! — сміюся вголос. Добре, що я тут сама.
Повз їдуть машини. Пішки тільки я між великих і малих коліс.
«Пуш, пуш» — тисну на кнопку пішохідного переходу.
Білий. Це мені вже можна йти. Беру курс на вежу Норс-Перс і мружуся, як на гойдалці під бабусиною вербою. Ще, ще — сильніше! Розгойдайте мене!
А ви й досі тут? — кланяюся великим й малим колесам. Вам що нікуди не треба? Їдьте вже!
Вежа Норс-Перс лишається справа від мене, а я звертаю. Це головна вулиця Лістовела. Канадського містечка. Я тут нещодавно. Через війну. Через росіян. Живу в чужому бейсменті. Просто живу ось так, як є.
І тут мій настрій стихає. Назустріч іде дівчина-листоноша. На ній оранжева зі світловідбиваючими вставками куртка, такі ж штани, темні окуляри від сонця, через плече велика сумка з газетами, в руках здебільшого білі конверти. А може там і мені хто написав? Може, малій мені, пише бабуся з Миколаєва? Може там Перемога?
У червоних пакетах-маєчках рекламні газети. Вони виштовхуються з її великої сумки. Їм там тісно. І мені тисне. Листи летять до дверей дому. Котяться по вузькому дерев’яному ґанку. Глухо вдаряються об купку таких же пакунків — і все. Лишаються лежати під ногами.
Сьогодні четвер. Двері цього дому мовчать. У вівторок теж так було. Його стіни світять лисими боками. Проглядає деревина й шматки толі, чи чогось на це схожого, чогось чорного.
Метелиця вщухла. Мої чоботи вперлися в Вікторія авеню і довгий саркофаг Поминального дому.
Смерть чи Перемога? Треба бігти звідси! Силюся підняти ногу, а нічого. Нічого не виходить.
Засніжене місто рухають сірі колеса машин, не прочитані рекламні буклети, не відкриті двері магазинчиків, фудбанків, секондів, банків, кав’ярень.
І я, між усього цього дивного мені світу, у своєму довгому червоному пуховику, в якому дев’ять місяців носила доньку, виїздила з-під обстрілів мого міста, накривала ним дітей у підвалі дитячого садка в Рівному, де ми ховалися від кацапської ракети, що прилетіла в тамтешній недіючий аеропорт, мрію відкрити двері свого дому, прочитати усі втрачені історії, виплакати усі сльози і лишити тільки радість і сміх, як тоді, коли почую Перемога.
