Феномен любові у Григорія Сковороди
Інна Кошова
“Во что кто влюбился, в то преобразился. Всяк есть тЂм, чіе серце в нем. Всяк есть там, гдЂ серцем сам”
(“Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе”) [4, 121].
З цих слів Григорія Сковороди почнемо обговорення однієї з центральних тем його філософії-творчості – теми любові. Зацікавлення цим питанням не дозволило мені обмежитися лише творчістю Сковороди.
Вельми цікавою виявилася у цьому зв’язку епістолярна спадщина філософа. Не випадково. Читаючи Сковороду, виникає спокуса урівняти текст з філософією, філософію з життям. “Що є філософія? – запитує Сковорода. Відповідь: перебувати на самоті з собою, з собою уміти вести розмову”[5, 232].
Сковорода присвячує себе пізнанню власного “Я”. “Если хощем измЂерить небо, землю и моря, должны, во-первых, измЂрить самих себе…”[4, 131]. “Итак, познать себя самаго, и сыскать себя самаго, и найти челочЂка – все сіе одно значит”[4, 124].
Порятунком від бруду буденності і аморальності, за Сковородою, є благочестя, якому “властиво шанувати бога і любити ближнього”[5, 222] і помірність, тобто задоволення тим, що маємо. “Надмірність породжує пересиченість, – пише філософ, – пересиченість – нудьгу, нудьга ж – душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим”[5, 220].
Отже, світлий розум, просвітлений Біблією і корисними науками, і чиста совість – моральність, звірена з євангельськими заповідями, – ось основні життєві орієнтири, визначені Сковородою (про це див.: [6, 157]).
Найбільш приємним, солодким і животворним називає філософ любов. Сковорода чітко розмежовував любов тіл і “вічну любов вічних душ”, тим самим заклавши основи поняття “феномен любові”, яке згодом трансформуватиметься митцями різних епох. “Самый главнЂйшій враг для человЂка живет в тЂлЂ нашем – бЂс плотского сластолюбія. Он слЂпо и необузданно женет и жжет сердце к скотским услажденіям. …Сластолюбіе есть яд здравому совЂту, смерть разуму, слЂпота душевным очам и не имЂет ни единаго причастія со свЂтом”[5, 190].
Істинною ж Сковорода вважав лише духовну любов. “Хіба мені не уявляються позбавленими сонця, навіть мертвими, – пише він, – ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам бог називається любов’ю. ...Хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами... Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ...”[4, 421].
У свій час А.Шопенґауер так само, як і Сковорода, буде вихваляти старість за те, що вона не вимагає “плотоугодий”, але все ж визнає, що життя з втратою статевого потягу (“самого зерна життя”, за Шопенґауером) перетворюється на комедію, яку почали люди, а дограють автомати, убрані у їхній одяг[див. 7, 416].
Чи ж не тому “втікав від світу” мандрівний філософ, проповідуючи “любов до далекого”? Можливо, втечею від об’єкта любові, Сковорода тамував хотіння плоті, заперечувати які не можемо, адже йдеться про живу людину. “Ніколи не спить цей лев – демон, – пише філософ. – Тому нам завжди слід пильнувати. ...Цей духовний ворог ніколи не припиняє кидати в нашу душу вогненні стріли пристрастей і уражати ними”[4, 423].
Ще В.Ерн у праці “Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение” вказував на глибоко еротичні джерела творчості Сковороди. І тут треба сказати про дружбу з Михайлом Ковалинським. Ці стосунки між учнем і учителем, який, за словами В.Ерна, загорівся божественним еросом до юнака Ковлинського, слід назвати любов’ю-дружбою, що була по фарблена найніжнішою фарбою чеснот, відданості, піклування.
“Здрастуй, мій жаданий! Турбото і втіхо моєї душі, найдорогоцінніший Михайле! Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені з’являєшся, коли я лишаюся на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш на себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, яка руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам’яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті”[4, 422].
Не можемо обминути увагою дослідження Віктора Петрова “Особа Сковороди”, де автор спирається на роботи Зиґмунда Фройда, а також говорить про античне ставлення до тіла, яке у Сковороди отримує християнське по трактування. Досліджуючи ґендерні стосунки, Петров, між тим, акцентує на “платонічних... між чоловічих взаєминах без бруду фізичного співжиття”[3, 228]. Сковорода, наслідуючи смисловий ланцюг античної моделі: красива плоть – красиве тіло – душа, не зупиняється на тілі, одразу зосереджуючись на душі[див. 1, 58]. Хоча зауважу, що сам Сковорода, називаючи пристрасть смертю найдорогоціннішої чесноти, не забуває і не заперечує фізичні потреби. У одному з листів до того ж таки Ковалинського читаємо: “Хіба не здається тобі не сповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому лише щось отруйне? Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть, не розпалювався, з іншого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника. (Подібну аналогію зустрічаємо у Фройда: кінь і вершник – І.К.). Це ті прекрасні речі, які вживані надміру стають дуже поганими. ...Звідси це найпрекрасніше і божественне правило: нічого надміру”[4, 414] і у наступному листі: “...Блаженство там, де приборкання пристрастей, а не їх відсутність”[4, 415].
Додам лише, що, як на мене, у цих листах виявилося ще й ремінне начало душі філософа. Незаперечним підтвердженням чого є не тільки листи, а ще й яскраво жіночі риси зовнішності Сковороди (доказом цієї думки стала теорія Отто Вейнінгера). У Ковалинському Сковорода знайшов себе, друге своє “Я”. Любов, духовна єдність філософа і учня стала стимулом до творчості, а ще допомогла Сковороді пізнати і знайти самого себе.
“Аз же тя, прежде юношу, нынЂ же обрЂтох тя мужа по сердцу моему. Вся моя душа твоя есть и твоя – моя. Вот единость! Любовь!
Дружба!..”[5, 356].
ЛІТЕРАТУРА
1. Матвієнко С. Опосередковане зізнання: Віктор Петров та його “Особа Сковороди”// Слово і час. – 2002. – №10. – С. 54 – 60.
2. Огородник І., Огородник В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1999. – 543 с.
3. Петров В. Особа Сковороди// Філософська та соціологічна думка. – 1995. – №1–2.
4. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наук. думка, 1983. – 542 с.
5. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 т. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – 574 с.
6. Сулима В. Біблія і українська література: Навч. посібник. – К.: Освіта, 1998. – 400 с.
7. Шопенгауер А. Свобода воли и нравственность. – М.: Республіка, 1992. – 448 с.
