[soundвирiZка]#4

У суботу 14 лютого субота співпала з 14 лютим, і це означало, що як не крути, а наш кіноклуб мав розфарбуватися в червоно-закохані кольори і наповнитися ароматом романтичних звуків і кадрів.

Фільм ми не планували дивитися, бо в цей вечір у нас в гостях була Катерина Кінас – поетеса.

Але декілька думок щодо романтики і її місця в нашому житті, музиці і кінематографі я все ж виріжу.

В зарубіжній естраді є цілий стиль в музиці «романтік». Цікаво, що, взагалі все що пов’язано з іншомовним вимовлянням, нам, слов’яномовним, здається романтичним. Піснею, на мові яку ти розумієш, важко створити романтичну атмосферу. Завжди буде заважати усвідомлення слів. Тому я думаю, що повністю весь романтизм стилю «романтік» можемо оцінити ми – люди які в кращому випадку знають англійську мову на рівні «Хав ду ю ду». Самі ж зарубіжні слухачі залишаються поза бортом того пароплава з меломанами, які слухають і чують тільки прекрасну музику і вокал, вимикають мізки до розуміння смислу і наповнюють кожну пісню своїми образами.

Отак і я сидів на роботі, і почув по радіо Chris De Burgh, і подумав: «щоб він там не співав, та я просто зараз думаю про дужину і те, як я її кохаю і хочу до неї».

Згадаю відповідь актора Олексія Філімонова в інтерв’ю передачі «Стоп кадр» на питання:

«Почему росийское кино сейчас не востребовано в Европе?» (имеется в виду весь кинематограф постсоветского пространства).

Олексій Філімонов:

«…мне кажется, просто снимают какую-то «бараду». Если снимать блокбастер, то денег таких нет, технологий и людей таких нет. А какую-то такую историю жизненную, интересную, мелодраматическую; вот амереканцы умеют же сделать – мыло такое, прям в конце прослезишься так. А у нас так не могут сделать, все в социум сразу упали, все грустно, все плохо – нету красоты. Вот у американцев есть красота, вот все, что они не снимают, у них кругом красота. А у нас красоты нет».

І врешті-решт проходять півстоліття, століття, а такий банальний, і здавалося б вже всім набридлий кадр з фінальним поцілунком головних героїв на фоні хмарочосів або пост-апокаліптичного Нью-Йорка не сходить з екранів новостворених і сучасних фільмів. І кожен починає дивитися мелодраму з надією, що в кінці він побачить найкрасивіший, найочікуваніший і такий романтичний момент з поцілунком. І потім буде плюватися, що знову не обійшлося без цієї нудної сцени.

Цікаво, чи так само сприймають голлівудські творіння, американські кіномани? Чи пробуджуються в них такі ж відчуття романтики під час споглядання через екран вулиць Нью-Йорка з дахів, жовті таксі, жіночі сукні 50-х…? Чи ці відчуття виникають від загадковості.

Романтика нам потрібна тоді, коли непотрібні слова. Справжню романтику зімітувати не можна. Ловелас вже ніколи не відчує тупотіння ЧСС і дівчинка, що віддає своє тіло не вперше, не буде в захваті від вечері при свічках. Бо нема таємниці «а що потім?».

Тільки коли ти стоїш перед чимось загадковим і слова в цю мить не потрібні – це і є романтика.

Бережіть себе.