Чудова дівчина

Зелені гаї та луки. Вони весело блищать під теплим сонечком, і весело бігає по їх невеличке хлоп’я. Хлопчик бігає по лу­ках, по гаях, любує квітками, пеститься на зе­леній шовковій травиці. Йому весело, бо ще жадна сумна думка не заходила до його голо­воньки, і він бігає і любує білим світом. І йому так гарно і так легко, немов би він на небачимих крилах летить у високому про­зорому повітрі, серед моря золотого проміння, серед дзвінких співів пташиних. Набігався хлопчик і прийшов до матері.

— МамоІ—каже він.—Там так гарно, так весело! Квітки цвітуть, пташки співають!

— Грайся, мій синку!— каже мати журливо.— Грайсь, поки воля, поки не спіткало тебе лихо!

І хлопчик знову побіг у гай, але вже не втішався так весело, як перше. Він усе думав, чого це мама казала про лихо і нащо воно ко­лись спіткає його.

І задуманий сів він на зелену травицю. У маленькій головоньці линула думка по думці. І мама люба, і веселі гаї та луки, а пташками та з метеликами, і те лихо, що спіткає його... Погане лихо! Нащо воно? Він не хоче його, він поборе його, переважить... А може то мама так тільки казала? Може лиха не буде?

І багато, багато думок промайнуло в його маленькій дитячій головці. Мрія спливала по мрії і, заплющивши очі, він забув скоро про все, що було навкруги—про гай зелений і про луки з квітками, про веселих співучих пташок...

Але що це? Удається йому, що на самому краю прогайльовини з’явилася дівчина чудової вроди. Її очі як зорі сіяли, а хвилі шовкові пишного волосся спадали на плечі і розсипали­ся вниз до стану. Зелені гарні шати вкривали ЇЇ, а стан гнучкий оповитий був синім поясом. Але невесела вона була, мов хмарами було по­вите її високе біле чоло, а чудові очі дивилися сумно й журливо. Вона тихо підходила до його. І хлопчик побачив, що її рученята білі сковані були тяжкими кайданами. Кайдани пов'їдалися в ніжні руки і поранили до кости біле тіло...

Дівчина тихо підійшла до хлопця, схили­лася над ним і заспівала йому тиху, тиху піс­ню. І в пісні тій було стільки муки, стільки ве­ликого горя, що маленьке хлоп’яче серце тяж­ко защеміло в грудях. Вона співала про те, як її скривдили сестри, як мучили її великою му­кою, як закували в тяжкі кайдани...

І вона підняла свої руки, бряжчучи кай­данами і показала свої рани маленькому хлоп­цеві. І хлопець бачив її рани і зрозумів її муку. А дівчина співала й співала, і з тії пісні хлопець зрозумів усю її долю. Повний святого почування він простяг до неї руки. І дівчина взяла маленького хлопця і поцілувала його в розумне чоло.

— Не забувай мене ніколи —сказала вона. — А як станеш великий та розумний, то прий­ди і виведи мене з неволі.

І по цьому слову вона зникла з очей.

Нема більш чудової дівчини, не чути її пісні. Тільки віти зелені нахиляються над хлоп­чиком, та пташки весело щебечуть, неначе ба­жаючи розважити його. А він усе ще сидить, і в його душі лунає сумна, сумна пісня, а на своєму чолі він чує дівочий поцілунок.

Вже сонце зайшло за гори і темрява по­чала обгортати землю. Тоді тільки очутивсь хлопчик, замислений вернувся додому і нічого не росказав матері, а мовчки ліг на постелю і аж до ранку не міг заснути.

Виріс хлопчик і став великий та розумний. Але він не забув безщасної дівчини і щодня співав він ту пісню, що вона проспівала йому малому. Люде чули ту пісню і глузували з йо­го, казали, що він женеться за мрією, що дів­чини тії не було й не буде. Але він не зважає на те. Він вірить, без краю вірить, святою незломною вірою вірить... І він працює певний, що прийде час, коли з білих дівочих рук спадуть кайдани, І він побачить її знову веселу й ща­сливу...

1884.

СТОРІНКА АВТОРА