Гео Шкурупій. Предсонцзоря
Моя голова, як великий дзвін, дзвонить
одчайно в присмерк, а серце потрапило в
каламутний плин, де нема ні сигналів, ні
іскор.
Я не можу, не можу зрозуміти,
чому плаче мій товариш у сукні,
неначе хтось зрізав розу літню і
лишились тільки мук пні.
Я ж тисячу разів оповідав тобі поцілунками
і про це, і про те, за що, і як…
Коли вуста твої червоними бруньками
теж квітнули на моїх щоках.
Місто потягом гуркотить на захід,
косить серпом неба синь молодик,
а мене турбує твій одчайний захват,
солона роса твоїх повік.
Твори
Критика
