Ідеї та особистості в історичних п’єсах С. Черкасенка
Михайло Кудрявцев
Серед драматургів української діаспори 20-30-х років одне з чільних місць посідає Спиридон Феодосійович Черкасенко (1876-1940), творчість якого (працював і в прозових жанрах, відомий як поет-лірик) відзначається оригінальними сематичними і стильовими пошуками.
Увагу привертає передусім історична драматургія письменника, зокрема п’єси з національної історії «Про що тирса шелестіла» (1916), «Северин Наливайко» (1934), а також драма «Ціна крові» (1930), створена за мотивами євангельських сюжетів.
У першому творі тема історичного минулого українського народу використана досить своєрідно: конкретні факти з життя славного кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка подані в нерозривному в’язку з його особистою трагедією — любов’ю-пристрастю до демонічної, честолюбної жінки Оксани, яка приносить лише нещастя спокушеному козацькому ватажку.
Характерно, що особисті колізії (Оксана — Роман, Оксана — Сірко) є вигаданими, людські драми і трагедії автор синтезує з конкретними історичними актами, які знайшли відобаження у літописній та художній літературі. Так, властолюбна Оксана, що прагне звитяги й слави, виявиться у Черкасенка перевдягненим мужнім козаком Шевчиком, який врятує Січ у час оточення її п’ятнадцятьма тисячами турків-яничарів і сорока тисячами татар; новітнім зрадником, що проведе ворогів на запорізьку твердиню, є син Сірка Роман, розтерзаний ревнощами і ненавистю до батька-суперника, любов якому віддає лукава Орлівна. Врешті відпущений батьком Роман загине серед тих козацьких бранців-земляків, що передумали повернутися на рідну землю, і винуватцем його смерті стане рідний батько.
Найсильніше у п’єсі виписаний внутрішній конфлікт у душі Сірка — боротьба «звірячого і духовного» (С. Черкасенко). Характерно, що зловісна Оксана і є каталізатором того злого начала у душі кошового отамана, який стає заложником власної пристрасті. Адже Сірко, стомлений походами і боями, прагнув каяття за скоєне, миру і спокою, осудивши будь-яке насильство і кровопролиття. Однак дії розчарованого героя, спровоковані Оксаною Орлівною і викликані любов’ю до неї, спричинять згодом не тільки особисту трагедію. Історичні події і факти у драмі Черкасенка (як і в історичних творах М. Старицького — романах «Кармелюк», «Богдан Хмельницький», «Останні орли») зумовлені не суспільними, а інтимними чинниками: особисте тут не тільки переважає над громадським, а й є його рушієм. Однак національний герой Іван Сірко щонайменше підходив тут на роль трагедійного героя з роздвоєною душею, заложника чужих і своїх пристрастей.
«...С. Черкасенко, очевидно, не зовсім вдало вибрав для свого образу життєву модель, — зазначає слушно О. Мишанич, — Відважний і монолітний народний герой найменше підходив для такого прототипу.
Історична несумісність образів викликала й викликає запитання, незважаючи на прозоре авторське застереження».
Інша дослідниця підкреслювала, що «у душі Сірка — героя п’єси — зіткнулися войовничість (проливати кров він уже втомився), на якомусь етапі прагнення до влади — і протилежне жадання миру й спокою, тобто дух козацький і дух хліборобський, як дві іпостасі національної української душі».
Більш вдалим твором на історичну тематику у С. Черкасенка є, безперечно, драма «Северин Наливайко» (1934), в якій автор відтворив трагедію національно-визвольних змагань, зведених нанівець егоїстичними діями українських ватажків, що через надмірну амбіційність та меркантилізм ставали прямими й непрямими посібниками ворогів України.
Справжнім виразником національних інтересів виступає у цій драматичній поемі Северин Наливайко — ватажок повстання проти польсько-шляхетського панування наприкінці XVI ст.
Взявши за основу історичну розвідку П. Куліша «Почини лихоліття ляцького і перві козацькі бучі» (1865) і його ж драму «Цар Наливай», С. Черкасенко дає власну художню інтерпретацію трагічних подій та образу оспіваного у піснях народного героя.
Далеко не ідеалізуючи Наливайка та його товаришів (брутально поводяться спочатку із захопленими невольницями, і нещадні до полонених турків, і легковажні з жіноцтвом), автор, на відміну од Куліша, змальовує козацтво не гультяйською, розгнузданою стихією, а грізною силою, свідомою своєї визвольної місії у боротьбі проти іноземних поневолювачів.
Сам Северин Наливайко постає у драмі справжнім народним провідником, далекоглядним політиком і державником. Образ цей у творі проходить певну еволюцію, і каталізатором цього процесу — від носія народного гніву і стихії до свідомого ватажка-політика — виступає у п’єсі колишня невільниця Пазина, уособлення совісті й честі, справедливості й моральної чистоти українського народу.
В образі Наливайка (як, до речі, в образі Байди з драми П. Куліша «Байда, князь Вишневецький») втілена не тільки ідей боротьби проти чужоземних поневолювачів — у творі домінує насамперед ідея української державності, без якої немислиме майбутнє нації. Устами ватажка повстання автор ставить проблему державотворення, без якої неможливе існування українського народу:
Творити будем ми своє життя,
В підвалини поставим нашу правду,
І запитає рідная земля —
Від Прип’яті і аж до Криму, вольна —
Веселими містами, хуторами,
І селами — без хлопа і магната,
Де всі за одного й один за всіх,
А разом — вольний і міцний народ!
Тут, як бачимо, ідея національна органічно поєднується із соціальною.
Великій ідеї Наливайко підпорядковує все: і власну славу, і козацьку гордість, і особисте щастя. Заради суспільних інтересів ладен поступитися перед Грицьком Лободою — відмовляється від красуні Касильди, забуває завдані тим же Лободою особисті образи. Северин гине внаслідок підступної зради своїх честолюбних і користолюбних сподвижників, а також закоханої в нього шляхтянки (а насправді окатоличеної українки) Касильди — їхнє запізніле освідчення й порозуміння по-своєму символічне, як докір одвічній національній розмежованості, ганебному розбрату й зраді. Трагедія зденаціоналізованої української еліти, її ганьби як перекинчиків і зрадників рідного народу — теж одна з провідних проблем драми. Споляченій українці Касильді козацький ватажок Наливайко так говорить про своїх супротивників:
Вони — такі ляхи, як ми з тобою,
Оборські ті, Жолкевські, Калиновські!
Герби на них — тавро лихої зради
Народу рідного...
Трагедія яничарства втілена в образі панни Касильди Оборської — насправді викраденій і вихованій у католицько-шляхетському дусі доньки матері-українки Пазини. Юна Оборська — ревний захисник Речі Посполитої та єзуїтства, зневажливо ставиться до всього українського, готова пожертвувати навіть жіночою честю задля перемоги над повсталим козацтвом. Однак тут важливу роль відіграють і суто жіночі амбіції: укоханий панною Наливайко не звернув уваги на красуню-шляхтянку, яка потім буде мститися за зневажливу любов, стаючи на шлях шпигунства, використовуватиме задля цього усі свої жіночі принади. Подібні колізії досить часті у художній літературі: вродливих представниць ворожого табору, які мають виконати шпигунську місію в середовищі козаків, подибуємо у творах М. Старицького (Гелена, Вікторія з трилогії «Богдан Хмельницький»), Я. Качури (Броніслава з повісті «Іван Богун»), у повістях революційної тематики Ю. Яновського, І. Дніпровського тощо. Багата подібними аналогами і світова класика.
Однак Черкасенкова Касильда несе в собі й ідею національного прозріння. Усвідомлення Оборською своєї причетності до трагедії рідного народу вкидає її в розпач, що посилюється душевними муками від зради свого кохання.
Ідея осудження національної зради, яка виступає у різних іпостасях, є центральною в драмі «Северин Наливайко». Так в образі запорозького гетьмана Грицька Лободи бачимо ті риси — егоїзм, честолюбство, непомірна амбіційність, — які були притаманні багатьом українським ватажкам і ставали часто причиною зради національним інтересам.
Піп-розстрига Дрига виступає символом користолюбства, ницості й підлоти — цих найогидніших прикмет людської ганьби. Зрада національна тут іде поруч із зрадою віри. В образі ченця Ігнотуса втілена моральна сутність єзуїтства — однієї з найтемніших сил польсько-шляхетської експансії, всього того, що асоціювалося з духовною, моральною, фізичною несвободою для українського народу, з національною небезпекою, реакцією і мракобіссям.
«Як письменник історичної теми, — зазначає О. Мишанич, — С. Черкасенко вкладав у історичні сюжети сучасні ідеї, відновлював історичну пам’ять народу, популяризував найбільш відомі історичні постаті. Його історичні драми за своїм характером близькі до «драми ідей», але не є лише рупором ідей автора: він дотримувався історичної достовірності, водночас дбав про динамізм, сценічну легкість, доступність ідеї, милозвучність і чистоту мови».
На матеріалах з національної історії написані С. Черкасенком п’єси «Коли народ мовчить» (1933), «Вельможна пані Кочубеїха» (1936), а також неопублікована драма «Богдан Хмель».
До історичної драматургії відносять також п’єсу «Ціна крові» (1930), у якій використана і по-своєму інтерпретована відома біблійна фабула, до якої зверталося багато світових класиків, у тому числі й наша Леся Українка. Драматург, безперечно, мав право на власне художнє трактування відомого сюжету, «не прагнучи заперечити чи перевершити когось із своїх попередників».
Драма «Ціна крові» С. Черкасенка — це художнє осмислення автором відомої усім євангельської історії про підступну зраду християнського Месії одним із його учнів — Юдою із Каріота. Цікава і невичерпна у філософському осмисленні тема рятівної місії Ісуса Христа і ганебності його зради людьми досить широко використовувалась у світовій класиці. До неї звертались Шевченко і Достоєвський, Т. Гедберг і Ю. Вексель, Д. Мережковський і Л. Андрєєв, у радянські часи — М. Булгаков і Ч. Айтматов та інші.
Слід зазначити, що на початку XX ст., у період гострих політичних протистоянь, часто з протилежних позицій (виправдання чи осудження конформізму, прагатизму, використання зла в ім’я блага) по-різному трактувалася відома біблійна колізія: Христос та Іуда. Так, духовні предтечі більшовизму та різних фашистських теорій «надлюдини» часто намагались якщо не виправдати вчинки Іуди, то хоча б зрозуміти найбільшого зрадника всіх часів і народів. У 1907 році вийшла повість російського письменника Леоніда Андрєєва «Іуда Іскаріот», автор якої трактує образ цього біблейного персонажа як сильну й трагічну особистість. У полеміці з Максимом Горьким Л. Андрєєв говорив: «Він, брате, розумна й зухвала людина, Іуда. Ти коли-небудь думав про різноманітність мотивів зрад. Вони — нескінченно розмаїті. Знаєш, — коли б Іуда був переконаний, що в особі Христа перед ним був Ієгова, — він усе-таки зрадив би його. Убити Бога, принизити його ганебною смертю, — це, брате, дрібниця!» Так морально виправдовувалося богоборство.
Своєрідною полемікою з повістю Л. Андрєєва й іншими подібними творами стала на початку століття драма Лесі Українки «На полі крові» (1909), в якій поетеса, осуджуючи користолюбство, ренегатство зрадництво, давала власну психологічну мотивацію вчинку відступника, акцентуючи увагу передусім на моральній деградації людини, що, з кон’юнктурних міркувань намагаючись пристосуватися до передової гуманістичної ідеї і зазнавши при цьому краху, виправдовувала свій тяжкий злочин — зраду Учителя.
У Лесі Українки разом з тим однією з проблем твору є застереження про лихо і небезпеку від непокараного зла. Прокляття людей і кинутий услід іудам-ренегатам камінь не завжди може долетіти до цілі.
Репрезентована у творах багатьох авторів фабула про Іуду Іскаріота у С. Черкасенка набуває нового, самобутнього осмислення: морально-етична проблематика драми нерозривно пов’язана з соціально-політичними питаннями того часу — проблемою національного і соціального визволення. У творі С. Черкасенка діють відомі євангельські персонажі (Ісус, Петро, Марія Магдалина, Юда, Лазар, Ганан, Каяфа та ін.), використано також ряд біблійних епізодів та оповідей: протистояння Христа Сатані під час сорокаденного посту в пустелі (в цьому випадку в образі Сатани виступає сам Юда), нагірна проповідь Ісуса, історія з нагадуванням людей двома рибинами й п’ятьма хлібинами (Черкасенко по-своєму тут розкриває євангельську символіку: голодний люд врятовується взаємодопомогою і милосердям), сцена воскресіння Лазаря, самогубство через повішення зрадника Юди (відступник у драмі Лесі Українки не умертвляє себе — він буде працювати на полі, купленому ціною крові Учителя) тощо. Але, як і Леся Українка, С. Черкасенко дає своє оригінальне тлумачення вчинку Юди: цей персонаж у нього є носієм раціонального зла — злочину в ім’я блага поневоленого і втомленого людства, підлості в ім’я справедливості.
Носіїв ідеї ощасливлення людства шляхом застосування «корисного зла» у світовій класиці зустрічаємо немало: це Мефістофель у Гете, Юліан Відступник у Г. Ібсена, Великий інквізитор у Достоєвського, «надлюдина» у ніцшеанській філософії, зоолог фон Корен у Чехова тощо.
Прагненням принести народу соціальне й національне визволення нібито диктується і вчинок Черкасенкового Юди: він продає Учителя первосвященикам з метою викликати гнів у народу, який, щоб урятувати Месію, має повстати проти римлян, звільнити рідний край і проголосити Ісуса царем юдеїв. Проте внутрішнє єство персонажа (озлобленість, заздрість, користолюбство, жадоба до наживи, цинізм, брехливість) лише потверджує думку про те, що «зло в ім’я блага» ніколи до добра не призведе і є безперспективним у досягненні праведної мети (безперечно, тут автор висловлював конкретні алюзії щодо діянь «благодійників» XX віку, які кров’ю й насильством намагалися утвердити свою, класову «правду»).
Черкасенків Юда — це передусім егоцентрист, властолюбець, якому чужі проповіді Христа про спокуту та страждання, поняття жертовності. Йому незрозуміла Учителева безкорисливість і любов до ближнього. Дати убогим щастя, вважає Юда, можна за умови панування над ними й розподілу матеріальних благ «вибраними»:
...Прийшов, казав ти, в світ,
Щоб світ спасти і щастя дать убогим:
То як же зробиш це, коли над світом
Усім не запануєш, над його
Розкошами й багатством? Та ж хто сам
Не має, той не може дати й другим.
Чужими є для відступника духовні і моральні засади Учителя, принцип «жити не хлібом єдиним». Юда вважає, що натовп, аби повести за собою, слід утішити матеріальними благами. Христове ж учення про, вселюдську любов і царство Боже лише заважає користолюбцю, який глузує з проповідей Месії, займаючись при цьому шахрайством, маніпулюючи людським довір’ям. Згадаймо звернене до Христа риторичне запитання Великого Інквізитора з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського: «Навіщо ж ти прийшов нам заважати?».
Зі словесних баталій, зі звичних, але вагомих (у підтексті) ситуацій постає перед нами Черкасенків Юда у найогиднішій сутності інтригана, авантюриста, дворушника, заздрісника й циніка.
У колізію соціальну вплітається і колізія інтимна: Юда хоче здобути взаємність у коханні до Марії Магдалини (аналогічна колізія стрічається у поемі С. Пшибишевського «На шляхах Каїна»), яку захопило вчення Христа про вселюдську любов, духовне єднання і братерство.
На відміну від образу з драми Лесі Українки «На полі крові», де поетеса розкриває лише внутрішній світ егоцентриста-зрадника, Черкасенків Юда зображений безпосередньо у діях і вчинках, у певній сюжетній конкретиці, у ситуаціях, якими мотивується підступна зрада і моральна поразка негідника. Прорахувавшись у своїх далекосяжних замірах (засліплена злобою юрба свій гнів спрямувала не на завойовників, а на Пророка, якого віддала на розп’яття — у цьому трагічному наслідку теж свій підтекст), Юда зазнає цілковитого краху, не приходячи ні до покаяння, ні до очищення душі: зрозумівши, що Вчителя стратять (гроші, якими можна було підкупити римлян, украдені), він зводить порахунки з життям. Так образом Юди у драмі С. Черкасенка «Ціна крові» заперечується (як і образами Раскольникова, Верховенського з романів Достоєвського) ідея «раціонального зла» — злочину в ім’я благополуччя людства.
Образ Ісуса (він діє лише в пролозі, за сценою весь час чути його проповіді) постає у драмі як символ недосягнутої людьми правди, об яку все ж розбиваються всілякі ошуканства й авантюри.
Яскраво виписані у драмі носії морального й соціального зла первосвященики Ганан Сетов і Йосиф Каяфа — фарисеї, що, прикриваючись лицемірними сентенціями, змирившись з поневоленням римлянами свого народу, виношують тим часом далекосяжні плани панування над світом за допомогою влади золота — для них воно стане найголовнішою зброєю в досягненні мети: гроші примусять усіх царів, тиранів, завойовників виконувати волю їх власників, які у політиці залишатимуться непомітними, в затінку. Саме тому Христос стоїть на перешкоді апологетам влади золота, бо він «проповідує убогих царство». Саме через це фарисеї Ганан і Каяфа вирішують віддати Месію на страту римлянам.
Відкидаючи нав’язувану деякими політиками, філософами, митцями теорію «надлюдини» із зухвалими викликами самому Богові, С. Черкасенко образами і колізіями своєї драми потверджує і розвиває гуманістичні концепції Шевченка, Івана Франка, Льва Толстого, Лесі Українки.
А шлях до правди і благополуччя може бути один: «Шукайте Бога... і буде живою душа ваша». Такий основний мотив драми С. Черкасенка «Ціна крові» — філософсько-психологічної п’єси прозірливо-символічного змісту, у якій автор, не наслідуючи багатьох попередників, дав самобутню художню інтерпретацію євангельської фабули та відомих біблійних образів.
Л-ра: Дивослово. – 1997. – № 2. – С. 15-17.
Твори
Критика
