Зінаїда Тулуб. Людолови
(Уривок)
Королівська грамота
Весна була рання, дружна. Сніг запав, зарябив чорними латками таловин. По низинах і шляхах стояли великі сині калюжі. Вдень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі – променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з’їдав сніги, але на ранок підмерзали шляхи, блискуча вода в коліях бралася блисняковою плівкою, а блакитнувата паморозь вкривала, наче сіллю, горбасту землю.
Дико і дзвінко лунали тоді крики ранньої іриці.
Грузькою глинястою дорогою, обсадженою плакучими берізками, раз у раз тяглися валки – всі на захід, до місяця. А місяць хилився все нижче, золотавився, тьмянішав.
«Журавлі летять. Весна», – думав Янек Свенціцький, задивившись на трикутний ключ у небі.
Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках. Гортанний крик їх долинав до землі бентежним покликом. Здавалося, ніби чути, як свистить вітер у потужних крилах, як ріже груди холодне повітря. Темний, одвічний інстинкт гнав їх з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла.
Янек задивився на небо, а його шкапина йшла все тихше й тихше і то чвакала в розсяклій глині, то хрускала памороззю. А Янек напівдрімав, напівмріяв про своє майбутнє. Ось їдуть вони до Варшави з вельможним паном Бжеським, де Бжеський має дістати чи староство, чи то якусь значну посаду, – і згодом подадуться вони десь далеко-далеко від цих обридлих низовин, і там, на невідомій чужині, почнеться нове життя. Замість злиденної батьківської хатини, де він, шляхтич, живе не краще від останнього хлопа, збудує він собі гарний будинок і стане не попихачем, а наближеним до одного з пишніших панів крулевства… П’ять довгих років старанно й сумлінно прислуговував вів пану Бжеському, гнувся, терпів грубі жарти і знущання примхливого пана, неначе справжній челядник, але тепер всьому кінець! Недурно вчора, діставши з Варшави якогось листа, пан Бжеський поплескав його по плечу і сказав без звичної глумливості:
– Ну, радій, Янеку. Днями стану я майже першою людиною в крулевстві і не забуду тебе.
Ось він, довгожданий талан! Тепер ніхто не зватиме його Янеком. Він буде лише пан Януш Свенціцький. Він носитиме пишні кунтуші і коштовні хутра. Він танцюватиме з найкращими панянками воєводства, питиме не квас, а запашні іспанські вина, і різним підпанкам, які зараз часто глузують з нього, він доведе, що небезпечно зачіпати його шляхетську гідність і честь.
Мрії були такі сліпучі й принадні, що Янек мимоволі впустив поводи, коли раптом здригнувся від повного шаленої люті вигуку пана Бжеського:
– Пся крев! Тен лайдак спить у сідлі, як стара баба!
І, підвівшись на стременах, пан Бжеський перехрестив нагаем і розгубленого Янека, і його бідолашну шкапину.
Янек зціпив зуби і незграбно засмикав повіддям. З безсилою люттю почув він, як зареготали супутники пана Бжеського і кинули йому щось презирливо-насмішкувате. Вже кому-кому, а не їм знущатися з нього: всі вони такі ж самі злидні, напівпанки-напівпахолки, майже хлопи. А все заздрість, бо пан Бжеський все ж таки ставиться до Янека трохи краще, ніж до цього товстопузого п’янички Ровіцького чи то до напівйолопа Антона та всіх інших.
– Добренько, – скрипнув Янек зубами. – Я все вам колись пригадаю. І вам, і самому вельможному пану, хай заберуть його чорти!
Але думати було ніколи. Янек щосили вдарив свою шкапину і швидко догнав пана Бжеського і його невеличкнй почет. З годину мовчки мчали вони, пригнувшись до сідел, шаленим чвалом.
На сході світлішало. Крижинками танули зорі в якомусь блакитному світлі, що раптом наситило холодне повітря. І в світанкових присмерках скоро замайоріли крізь рідкі переліски високі вежі Варшави. Вершники обминули останній чагарник і виїхали на багнистий луг правого берега Вісли.
Тут збігалося кілька шляхів, де тяглися неосяжними потоками і піші, і кінні всуміш з хурами сіна, селянськими возами, і ридванами, і колебками пишного папства. Кавалькада повільно спустилася до переправи і потрапила в непрохідну гущавину людей та возів біля розведеного на ніч моста.
Пан Бжеський зупинив коня. Це був огрядний чоловік років сорока з пишними вусами, припорошеними чи то памороззю, чи то передчасною сивиною. Він спробував пробитися наперед, але хоч як шарахалися люди від його хропучого коня, він не зміг прокласти собі дороги.
– Сто дзяблув! – вилаявся він спересердя. – Через це бидло ми не застанемо ані пана метриканта, ані пана підкоморія. Спробуй, Янеку, пробитися.
Янек урізався в юрбу. Злякано заверещала жінка і тілом прикрила свою дитину. Скрикнув худорлявий капелан, побачивши над собою вищирену конячу морду, але кілька дужих чинбарів перетяли Янекові дорогу, і він застряв у юрбі, як сокира в деревині, і не міг ані рушити далі, ані повернутися до пана Бжеського, який роздратовано смикав собі вуса.
Маршалківська сторожа повільно зводила міст. Бжеський зрозумів, що доведеться довго чекати, і запалив люльку, милуючись, як виступає з темряви зубчастий силует Варшави.
Просто перед ним здіймався королівський замок а невеликою вежею в стилі італійського Відродження, а за ним біла мармурова дзвіниця Свентоянського собору, і пан Бжеський скоріше вгадував, ніж бачив найтонше різьблення, що вкривало її з верху до низу, ніби вінчальна намітка. Праворуч занурювалася в небо гостроверха вежа ратуші і похмура чотиригранчаста дзвіниця костьолу Святої діви з двосхилою покрівлею, а ліворуч – палали і мінилися перламутром під першим промінням сонця кольорові вікна магнатських палаців, пишно розкиданих по Краківському передмістю. І перед ними безсило горбився і вростав у землю грибом старовинний замок князів Мазовецьких.
Сімнадцять років тому король Зигмунд III переніс сюди з Кракова столицю і свою резиденцію, і з того часу Варшаву не можна було впізнати. Виростали за мурами Старого міста широкі вулиці Нової Варшави. Розкішні палаци здіймалися до неба, ніби намагалися потьмарити пишністю похмурі громади монастирів та костьолів, що будував фанатик Зигмунд, але його відлюдна вдача не погасила буйної веселості панства, не стримала його невгамовного свавілля, і місто росло гомінливе і галасливе, як і належить столиці.
Але тепер Варшава була велелюдніша і веселіша, ніж завжди: в ній відбувався вальний сойм. Крім сенаторів і послів посольської ізби, що з’їхалися з цілими натовпами двірської шляхти та челяді, сюди зібралися і крамарі, сподіваючись корисно розпродати свої товари, і мазовецьке панство з дорослими доньками, полюючи на багатих наречених, і околичне селянство – на ярмарок, і дрібна шляхта – шукати долі і захисту. Задовго до світанку кипів від юрби багнистий берег Вісли, поки маршалківська сторожа здавала нічну варту і повільно зводила міст на річці, щойно звільненій від криги.
Але ось потяглися через Віслу вершники й піші всуміш із барвистими ридванами та колебками. Помалу всмоктував їх вузький міст, біля якого міський шафар правив мостовий податок із проїжджих і перехожих.
Опинившись на другому березі, Бжеський і його супутники стали підійматися узбережжям. Важко дихав його татарський кінь-бахмат, гучно кевкаючи селезінкою. Схил був крутий, дорога розсякла. Коні грузли мало не по коліна. Коло Білої, або Віслянської, брами Старого міста їх знову зупинила юрба. Та ось пірнули коні в кам’яний холод брами, і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць.
Тут було справжнє середньовіччя. Високі будинки зі стрімкими гостроверхими дахами і вежами, з двома чи трьома вікнами на вулицю. Галаслива тіснота завулків, де ледве могли розминутися два вози. На шляхетських будинках – вирізьблені з каменю герби і дошки з латинськими написами, що садиба звільнена від стації, як під час сойму та з’їздів громадських, так і на випадок війни. Оглушливо торохтіли молоти зброярів та бондарів. Смерділо шкурами, рибою, шевським клеєм, дьогтем, гноєм та новими сукнами. На вулицях юрбилися євреї в довгих оксамитових кафтанах з остружками пейсів на скронях. Шляхтянки з служницями вишукували собі по крамницях мудровані вбрання. Шляхтичі й лицарі замовляли собі шоломи і шаблі, вибирали гостроносі чоботи з срібними підковами на підборах або коштовні ланцюжки чи то держаки й піхви до меча або до кривої турецької шаблі. І поруч верескливо пустували діти, мало не потрапляючи під коней і під повозки і не слухаючи розпачливих зойків переляканих матерів.
Насилу вибрався пан Бжеський на Свентоянську вулицю.
Головна артерія Варшави сполучала ринок із замком. Тут було трохи просторіше, і вершники незабаром опинилися біля будинку метриканта Маєвського, де тимчасово перебував родич Бжеського – куявський підкоморій граф Єрзя Грохольський.
Віч-на-віч
Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами.
Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.
Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посилана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.
Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панахиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.
Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.
З усіх боків тяглися до нього старці і сліпі, безногі – гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до когось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.
Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:
– Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.
– Встигнемо, – флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.
Горпина йшла поруч, роздавала жебракам – кому крашанку, кому шматок проскури, – і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю: це було єдине джерело новин, і довго на самотніх степових футорах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.
– Запорожці, – зауважив хтось.
– Ні, начебто старшина з Канева. ~ А мо, й сотник Косило з Лубен?
– А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?
– Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір’я на шапках! – посміхнувся Корж, набиваючи люльку.
Швець Омелько довго вдивлявся у вершників і раптом ахнув і зблід.
– Матінко! Польський пан зі своїми пахолками! Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з’юрбилися біля церковного ґанку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гїлкі визирали їх цікаві оченята.
– Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! – смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.
Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.
– Ну, то й їдь до чортів! – обурився Корж. – Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!
Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи, відійшла вона набік і пірнула в натовп.
Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п’яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.
Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір’ям дивилися на огрядного пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.
– Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, – із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років із тридцять тому.
Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа і з пихою спитав:
– Де ваш солтис, або як там його?
– Нема солтиса, – флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. – Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.
Пан Бжеський спалахнув.
– Як відповідаєш, пся крев! – гримнув він, наїжджаючи на Коржа.
Але Корж спокійно взяв коня ва вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.
– Правду кажу: нема в нас солтиса.
– Ну, старшина, або як його?
– Старшина є.
– Поклич його.
– Він тепер у війську Низовому, у поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, – із смаком відповів Корж.
– Чув! – гостро урвав його пан. – Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.
Почувши королівське ім’я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив у Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:
– Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.
– Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, – відрізав Бжеський, не обертаючись.
Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.
– Усі тут? – спитав, нарешті, Бжеський.
– Начебто й усі, – відгукнувся дехто з юрби.
Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв грамоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пергамент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного нана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.
Ми, Зигмунд Третій – з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, – викарбовував Бжеський, – ознаймувмо цим вашим листом всіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:
Бив нам чолом шляхетний лицар, Рогмунд Бжеський, війська іашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадає, пожалували…
Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п’явка, ссав його під грудьми.
…у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма ґрунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім’я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, – підкреслив Бжеський, підводячи пальця, – з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. Із цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.
А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.
Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.
– Чули? – гримнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.
Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.
– Оцей пан, – показав він на Свенціцького, – буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?
Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули. Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула і очах Коржа. Невловимим рухом плеча висунувся вій наперед і отав напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.
– Чому не зрозуміти? Зрозуміли! – відрізав він неквапливо і твердо. – Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам’ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.
І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срібним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.
– Авжеж! – загули козаки. – Ми не будемо твоїми хлопами.
– Не діждеш!
– Запряжи своїх підпанків та й ори ними землю!
– Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.
– А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров’ю й потом полита.
– Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!!
– Не віддамо! – як грім, покотилося натовпом,
І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.
Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.
– Пане! Вельможний пане!.. Ради бога… Ці звірі роздеруть нас на шматки.
Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.
– Буде так, як наказує наш ясноосвенцоний пай круль і закони. Я вам прочитав грамоту – і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, – з пихою кинув він і підострожив коня.
Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, яв мур, ворожий і загрозливий.
– Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! – летіли обурені вигуки.
– Ми теж були в Московському поході!..
– І тоді нас мали за лицарство, за передмур’я ойчизни.
– Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.
– Гірше!
– У нас теж є королівські грамоти!
– Авжеж! Так і запам’ятай собі, пане, – сміливо і гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем. – Ми тобі не хлопи!
Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече.
– Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!
– Відчепись! – гнівно обернувся Корж. – Їдь додому, а я залишаюся тут.
Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить вїдскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв’яжеться справа.
Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.
Бжеський знов підострожив коня.
– Розступіться! Дайте дорогу! – гримнув він, наїжджаючи на козаків.
– Пустіть його, панове, – сказав Корж, заспокоївшись. – Хай їде і не забуває твердого козацького слова.
Казаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.
– Швидше, бо доженемо! – реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.
Соймик Брацлавського воєводства
Задушливий пекучий день наприкінці травня. Повітря дрижить над землею розтопленим склом, і в його переплетених струменях в’ються незчисленні рої мошки та комарів.
Але ще гарячіше й задушливіше в глибокій улоговині Брацлава. Сюди не долинає свіжий вітерець з околишнього степу і гір, не досягає і прохолодна тінь лісів. Навіть бистрий Буг не зменшує спеки. І, переступивши поріг своєї хатини, відчуває брацлавець, ніби він поринає в сонячний блиск, як у гарячу ванну.
Мляво й сонно тягнеться засідання соймику. Це – соймик реляційний, де посли Брацлавського воєводства складають звіт про те, що було у Варшаві на вальному соймі.
Засідання відбувається у високому мурованому костьолі, біля базару. Після сонця і спеки тут надзвичайно хороше: прохолода кам’яного каземату, півтемрява, розсипані по кам’яній підлозі і сходах барвисті бліки від кольорового скла та вітражів. Здається, то розсипане не сонячне світло, а самоцвітне каміння – рубіни, смарагди, сапфіри… Повітря насичене невловимим ароматом розвіяного куріння і пишних вінків жасмину, що вмирають біля вівтаря.
Але пишна декорація ритуальної дії зачаровує лише бідних, темних людей. Пихливе панство не звертає на неї уваги. Все це мають вони і дома по своїх розкішно оздоблених палацах. Недбало порозвалювалися вони на зручних лавах різьбленого дуба, червоні, спітнілі й сонні від спеки.
Тоскно.
Доповідач усе повертається до московських справ, до заплутаних перемов із боярською думою, з піднайменником, з лісовчиками… Брацлавській шляхті це байдуже. Король намагається захопити московську корону. Ну, й хай! Аби не вимагав нових податків та посполитого рушення.
Куняє пан Кособудський, задоволений з того, що йому призначено староство. Сотник Балика відчуває, яя важчають його повіки… Пливуть перед очима порошинки, пронизані сонячним промінням. Як перський килим, повзуть на амвон барвисті бліки – янтарні, смарагдові, сині. Скинути б із себе жаркий кармазиновий жупан та кинутися б у Буг, бурхливий і гомінкий, з руслом, заваленим гранітними уламками, колись принесеними водою з Карпат.
Горленко ледве перемагає дрімоту. Але сидить він струнко. Душно в шатному кунтуші, облямованому куницею. Тиснуть гостроносі чоботи останньої моди. Але Горленко повний пихи: він теж бере участь у державних справах. Навколо стільки магнатів і пишного панства, які в інший час навіть не глянули б у його бік. А тепер він рівний серед рівних. Тут ніхто не докорятиме його «хлопською» вірою, ані мізерним маєтком. На соймику магнати демократичні, щоб заручитися голосами середньої та дрібної шляхти.
Аж ось доповідач виплутався з московських вправ і перейшов до молдавського питання. Волоські справи ближчі й зрозуміліші Брацлаву. Шляхта зацікавилася.
Мовилося про наїзд Стефана Потоцького в Молдавію, бо через нього вийшли серйозні суперечки з султаном. Нещодавно визволений з турецького полону Стефан Потоцький сидів на першій лаві, гордовито й самовтішно всміхаючись. Шляхта з шанобливою цікавістю стежила за ним, тільки Балика мирно висвистував носом, схиливши голову на вручну спинку костьольної лави.
Мляво й однотонно доповідає промовець. Він теж стомився від спеки і ледве підшукує слова, щоб нічого не забути і не сплутати, а головне – не роздратувати Потоцького і не накликати на себе його помсти. З полегшенням перейшов він до козацьких справ. Тут можна розливатися соловейком, не накликаючи нічийного гніву.
– Турецький султан скаржиться на їх напади і загрожує нам війною. Минулого літа вони вийшли в море і сплюндрували Сіноп. І ані хлябі небесні, ані вири морські не можуть стримати цих розбишак. В час засідань сойму стало відомо, що козаки знов пішли в море. Висівши між Мінерою і Архіокою, вони побували в околицях Стамбула і налякали самого султана, який там полював. Султан вислав проти них галери. Біля дунайського гирла галери наздогнали козаків, але козаки самі оточили султанський флот, розбили його і захопили в полон капудана-башу, полонені галери привели в лиман, і спалили біля Очакова, і повернулися на Січ, навантаживши свої чайки незчисленною здобиччю. Щоб помститися, султан готує татарський наскок, але від нього зазнають лиха не козаки, а ми і наше воєводство як прикордонне.
– А що ухвалив сойм? – спитав з місця Потоцький.
– Сойм зірвано, і конституції про козаків не видано; але в цій справі ми домоглися цілковитої згоди. Ми затвердили все, що ухвалила торішня комісія в козацьких справах, а король сповістив про це козацьке військо. Він наказує запорозьким молодцям залишатися спокійно по селах, скорятися коронному гетьманові і судовій місцевій владі, наказує не приймати до себе хлопів-утікачів, злочинців та ремісників, не нападати на суміжні держави, не в’їжджати в коронні і литовські волості, нікого не утискувати й не кривдити.
Добре запам’ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права. Він не шукав слів, не запинався. Лемчук підштовхнув Балику. Той здригнувся і розплющив очі. Кілька хвилин слухав він промовця. Кожне слово боляче вражало його козацьке самолюбство і темною люттю запалювало очі. В глибині душі Балика і сам недолюбляв голоту, відчуваючи в ній непокірну ворожу стихію, але тут плямували честь війська, до якого він належав. Цього вже він не міг витримати.
– А що король пообіцяв козакам? – гучно і гнівно пролунав його голос.
Шляхтичі здригнулися з несподіванки.
– Хлопський гонор, – прошелестіло по лавах. І тихий сміх віддався по кутках. Але доповідач надто втомився, щоб сперечатися, і відповів, нібито не помітивши Баличиного обурення.
– Король пообіцяв козакам вчасно виплачувати утримання за службу на кресах та за Московський похід. Я гадаю, що королівський підскарбій уже дістав певний наказ…
– Іншими словами, вони нічого не одержать, бо скарбниця порожня і павуки плетуть павутиння по сховищах на гроші. Сидіть, панове молодці, на місці, голодуйте, лижіть руку, що випадково кине вам кістку, і за всі ваші муки й рани не смійте просити скибки хліба чи сорочки – вкрити своє голе тіло.
– Пане сотнику, не заважайте промовцеві! – урвав його маршалок.
– Здається, в пана сотника не тільки сорочка, а й жупан на плечах. І жупан недешевий, – глузливо кинув із місця Кособудський.
– Тільки не з королівської ласки. Я здобув його собі цією шаблею, – підвищив голос Балика.
Шляхта обурено загула:
– Хлопська нахабність!
– Він боронить козацьке свавілля!
– Розбійників!
– І ще вдає з себе шляхтича!
Маршалок намагався втихомирити гамір, закликаючи «браттю» до ладу. Потоцький насмішкувато покруч чував вуса і, нахилившись до Кособудського, щось сказав йому на вухо.
– Чи відомо панові Балиці, – гаркнув той, скочивши на кафедру, звідки звично лилися лукаво-покірливі проповіді отців єзуїтів, – що чинять козаки по литовських волостях?
– А що?
– Що саме? – залунали запитання.
Шляхта присунулася ближче, гуртуючись біля кафедри.
– Тихше! Послухаймо, що каже пан староста!
– Ще у Варшаві, – заговорив Кособудський, впіймавши схвальний погляд Потоцького, – засідаючи в посольській ізбі, довідалися ми, що ці негідники вдерлися під проводом полковників Челядка та Коробки в литовські волості, захопили села, містечка та державства і утворили там нечувані насильства і грабунки, гвалтували жінок, вимагали від людності все, що їм впаде в око. Вони не милували ані монастирів, ані костьолів. На соймі вимагали, щоб до них поставилися як до ворожого війська, але король видав тільки універсал, вдаючись до їх громадського почуття і честі, якої вони не мають і ніколи не мали.
– Брехня! – схопився з місця Балика. Але бурхливий гамір заглушив його вигук.
– Наволоч!
– На палю їх!
– На шибениці!
Горленко почував себе ні в сих ні в тих. Хоч його симпатії були на козацькому боці, але він зовсім не бажав підкреслювати цього.
– Облиште, пане: ви все одно не доведете їм своєї правоти, – нахилився він до Балики. – Бачите, що тут діється.
– Як це облишити?! – обурено обернувся до нього Балика. – Як це облишити! Тут плямують козацьке військо.
– Але ж нас жменька. Чи варт витрачати слова!
Маршалок щось кричав, та голос його танув у грізному гомоні шляхти. І здавалося, він беззвучно рухає губами, безпорадно теліпаючи дзвоником.
– Панове-браття! – знов гаркнув могутній бас Кособудського, і його гримкий оклик змусив усіх обернутися. – Пригадайте, які образи й утиски доводиться нам терпіти в своїх маєтках. Козацька стація не тільки руйнує нас: козаки розбещують наших хлопів. Наслухавшись їх розмов, хлопи сотнями тікають на Січ, а козакам тільки того й треба. Але нам ніяк не можна залишатися без хлопів. І так не вистачає орачів.
– Правда!
– Слушно сказано!
Потоцький задоволено посміхався у вуса і ледве помітно кивав промовцеві. Шляхта знов загула. Вигуки летіли, перехрещувалися в повітрі, заглушаючи один одного.
– Через них ми не можемо заорювати всіх пустирів!
– Збільшити панщину!
– Вони грабують наші фільварки!
– Забивають шинкарів!
– Підпалюють економії!
– Не визнають шляхетського суду!
– По ярмарках збивають ціни на поташ!
– І на пшеницю!
– І на горілку!
– Чорт зна, що ви там маракували на соймі. Невже Жолкевський спить?!
– Час покласти край цьому свавіллю!
– …і скасувати всі хлопські «слободи»!
Гулке склепіння костьолу гриміло обуренням.
– Брехня! – надсаджувався Балика, силкуючись перекричати гамір. – Безсоромна брехня! Вони не можуть голодувати по крулевщизнах!
Якийсь пан із голеною за татарською модою головою, що скидалась на головку голландського сиру, скочив на трибуну і, стоячи поруч Кособудського, грюкав кулаками, скажено вирячивши очі:
– Геть козацьке свавілля! Хлопам – хлопське місце!
Буря міцнішала. Дзвоник безпорадно теленькав у маршалкових руках. Кособудський намагався щось додати, але ніхто його не слухав. Мовчки махнув він рукою і зійшов з кафедри. Горленко, блідий і розгублений, скочив на лаву і закричав, простираючи до шляхти руки:
– Панове! Тепер усякий набрід удає з себе козака, Це не реєстрове військо, не справжнє козацтво!
Бачачи, що ніхто не звертає на нього уваги, він постояв ще хвилину і сів на лаву, витираючи спітніле чоло. Маршалок кинув дзвоник і зійшов з місця у знак того, що засідання урвалося. Але в цю мить на кафедру швидко піднявся біскуп Ягодзінський і підніс руку над юрбою. В його пучках виблискувало маленьке срібне розп’яття. Шляхтичі не одразу замовкли.
– Діти мої, – заговорив біскуп, – ви скаржитеся на козацьке свавілля, але ніхто з вас не замислився над його причинами.
Шляхтичі не відповідали. Витримавши паузу, біскуп казав далі:
– А причина його в тому, що розум цих темних людей запаморочений схизмою і позбавлений морального керівництва. Попи-схизматики, замість напутити їх на шлях християнської покори й каяття, нацьковують їх на шляхту. Треба розпочати проти них боротьбу не з руйнування Січі, а звідси, з надр нашої верстви. Виженімо пошесть із наших лав, як це ухвалили років із дванадцять тому! Геть схизматиків із сойму, з соймиків, з війська й суду! Не пускайте їх до посольської ізби, до сенату, до королівського трону! Вони намагаються добитися прав для схизми. На словах вони вимагають «успокоения» грецької віри, а справді готують нові бунти й чвари. Якщо вам дорогий порятунок душі, подумайте, що з вами буде, коли кожен хлоп перетвориться на нового Наливайка. Тоді з димом пожеж розвіються по вітру наші фільварки. Тоді ви побачите, як перед вашими очима згордований хам ґвалтуватиме ваших незайманих доньок, грабуватиме ваші скарби й підійматиме на списи ваших дітей! Тоді земля спалахне полум’ям народної зненависті, тоді на землі більш не залишиться панів, і вам, небагатьом недобиткам, доведеться цілувати тремтячими з жаху вустами смердючий постол ваших хлопів! І коли здійсниться це, прийдуть на руїни нашої ойчизни невірні і поженуть вас у неволю, і продадуть на ринку, як худобу. І стануть ваші дружини наложницями поганців; і породять мусульманських дітей, а ваших синів – звалашать і віддадуть у яничари. І тоді, – забринів загрозою голос фанатика, – тоді марно припадатимете до димучих руїн вівтарів. Тоді не смійте волати до милосердного бога, бо той, хто потуранням і кволістю поширив царство дияволове на землі, не може сподіватися на милосердя боже. І ще тут, на землі, зазнаєте ви прообразу пекельних мук, уготованих дияволові і ангелам його разом зо всіма віровідступниками і гнобителями Христової церкви!
Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп’яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.
– Ні! – істерично вигукнув хтось. – Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!
– Геть схизматиків! – гаркнули голоси.
І знялася буря.
Як вихор перед громовицею, зірвалася вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.
– До мене, панове товариство! – крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.
І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.
– Те, Deum, laudamus, – побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп’яттям бурхливу шляхту.
Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.
– Не скверніть церкви кров’ю! – пролунав металевий голос біскупа.
– Бий старшину!
– Геть звідси!
– Ось вам за всі наші маєтки!
– Геть!
– Розбійники! Схизматики!
– Геть!
Вигуки бриніли і згасали разом з іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік з чіл, змішаний з кров’ю і порохом.
Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров’ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.
– Схаменіться! Не скверніть церкви кров’ю, – крикнув на весь голос біскуп.
І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.
Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей. Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся, з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.
Твори
Критика
