Чарівність поетичної правди
Сеник Любомир
Піднімаючи хмари пилюки, дорогою мчить тарантас. Озлоблений фельд’єгерський прапорщик поспішає, везучи «хохлацького піїта» на край світу, долаючи тисячі верст... Так запрацювала бюрократична машина, здійснюючи суворий царський присуд...
Найважчому періодові життя Тараса Шевченка присвятила свій новий роман Зінаїда Тулуб. Це не художня хроніка митарств і злигоднів поета-невільника, не белетризована біографія великого поета, а твір, в якому історичні події та особи набули під пером письменниці нового життя. Автор, зрозуміло, не ставила своєю метою скрупульозно точно відтворити їх, а насамперед прагнула розкрити історичний смисл відображуваного шматка життя, сповненого не стільки незвичайними подіями, скільки дуже змістовним внутрішнім життям поета, правдиво показати його друзів.
Передусім приваблює образ поета своєю незвичайною людяністю, наскрізною «отепленістю», за якою вимальовується людина, сповнена безмежної самопосвяти і своєму мистецтву, і всім тим людям, в яких вона бачить добро душевну простоту і щирість, прямолінійність і непримиренність до підлоти, до приниження людської гідності і поневолення. Бо ж сам поет такий. Принциповий, послідовний і стійкий у своїх переконаннях, безкомпромісний, коли йдеться про найдорожчі йому принципи.
І тут ми не бачимо й тіні ідеалізації героя, яку ще іноді доводиться спостерігати в подібних творах. Письменниця змальовує поета, проникаючи в світ його думок і переживань, часто показує дійсність через призму його сприймання. Так, архітектура Оренбурга, витримана в дусі прусського казарменого духа, викликає огиду в поета; їй протиставлена ажурна, по-мистецьки завершена мечеть, побудована за проектом Брюллова. Саме тут, серед мистецької краси, його втомлена душа відпочиває. Та найголовніше — серед справжніх друзів (а їх було чимало) знайшов він необхідну підтримку і допомогу, які додали йому сил вистояти, не занепасти духом. А ще надихає його власна творчість, процес якої відображений рельєфно, художньо переконливо. І якщо ревнителі хронікально-документальної достовірності прагнули б її шукати в кожному випадку і, безперечно, знайшли б деякі «неточності», то читач, захоплений плином розповіді, вдячний письменниці за живий образ поета, за відображення духу безсмертного Кобзаря, його революційного пафосу.
Не менш привабливий показ життя й побуту киргизів — як називали тоді казахів. Автор вільно почуває себе у цій стихії — настільки глибоко і детально відображає вона звичаї і характери казахів з їх самобутнім побутом, у тих типових обставинах, без яких годі й говорити про художню переконливість твору в цілому. Досить прочитати, скажімо, сторінки, в яких йдеться про перехід кочовників на літнє пасовище — жайляу або про тої — свята з приводу народження дитини чи весілля, щоб переконатися, що життєвий «матеріал» органічно ввійшов у художню тканину твору, став власним життям письменниці.
На цьому «казахському» тлі автор зворушливо розповідає про долю закоханих — бідного табунника Жайсака і дочку багатія Джантемира Кульжан, яку жорстокий бай прагнув віддати за багатого, щоб калимом збільшити свою незліченну отару. Ця сюжетна лінія природно сплітається з розповіддю про життя акин-Терези, як називають його казахи. Водночас вона дає змогу показати своєрідну залежність навіть багатіїв-казахів від Сильніших себе експлуататорів і правителів. Джантемир-бай — п’явка народна, жорстокий, як степовий джульбарс, але й він теж змушений коритися царським офіцерам-самодурам, начальникам фортець, різним російським «майирам», запобігати в них ласки. А бідні терпіли ще й подвійно, бо, вирвавшись З-під влади бая, потрапляли в криваві пазурі хівинців, які вбивали їх, грабували їх майно. І знову мусили нещасні повертатися до бая, готові на найпринизливіші умови, бо в Джантемира ще була хоч будь-яка охорона від степових нападників. А загалом — що бай, що російський здирщик податків, що хівинець — одне лихо байгушеві! Бутаков у своєму щоденнику справедливо записав: «Треба дивуватися, як вони існують, ці нещасні киргизи. Живуть у благеньких кибитках, в яких морозний вітер проймає людину наскрізь. Ходять у лахмітті, з якого прозирає голе тіло, і взутті, в яке набивається повно снігу. Вся наша допомога (Бутаков організував обіди для голодних дітей байгушів. — Л. С.) — крапля вморі, поки не встановиться справжня міцна влада, яка була б спроможна їх захистити від хівинців». Цей вузол соціальних і національних суперечностей неможливо розплутати мирно, і всім ходом подій автор наштовхує героїв до висновків про необхідність зміни, але робить це тактовно, без нагнітання. Її, цієї зміни, прагнуть байгуші — ось чому вони з таким захопленням слухають своїх славних акинів, серцем відчувають велику правду Шевченкового «Заповіту», зміст якого поет намагається передати казахам. А скільки сердечності в дружбі Тараса з Абдрахманом, пісні якого так полюбив народ і, насамперед, байгуші! У цих піснях — розрада і надія, благородний порив до нового, кращого життя.
Дивну силу пісні відчували нещасні солдати, загнані на край світу і замучені прусською муштрою, шпіцрутенами, безпросвітним животінням. Вічні картярі і п’яниці, якими ставали вони, мимоволі, забуваючи своє безвихідне становище в цих «розвагах», під неабияким впливом Тараса, під впливом народних пісень, яких співали вони, начебто пробуджуючись з довгої сплячки, і говорили: «Дивна річ, ніби від пісень І люди на людей стали схожі й життя робиться легшим». А читач бачить, як сама присутність поета, який органічно ненавидів усе потворне, облагороджує морально зламаних, принижених. Картяр, п’яниця і розпусник, дворянин Козловський щиро признається Тарасові, що з ним він знов починає ставати порядною людиною. І цей погляд на постать поета відкриває нові грані неповторного, глибоко народного характеру героя.
Темна ніч казарменого режиму, що був не легший каторги, бездумна, нікому не потрібна муштра калічили навіть найсильніших, найбільш витривалих; і часи, схожі на часи «святої інквізиції», «коли батьки боялися дітей, чоловік — жінки, діти — батьків, і всі разом — сусідів, знайомих, родичів та друзів» — усе це типові аксесуари запаскудженого коронованими сатрапами віку. Ось чому проймаєшся особливою симпатією до друзів поета, які засудженому «височайшим указом» створили хоч маленький, але такий дорогий просвіток, коли поет і художник мав змогу присвятити себе творчості під час експедиції Бутакова. Зібраний величезний біографічний і науковий матеріал письменницею осмислений, проаналізований. Ми знайомимось з цілим рядом прізвищ людей, і, хоч не всі вони розкриті всебічно, загалом створюється більш-менш повне уявлення про середовище поета під час заслання.
Л-ра: Жовтень. – 1964. – № 5. – С. 53-55.
Твори
Критика
