11-12-2016 Зінаїда Тулуб 589

З порога смерті. Зінаїда Тулуб у тенетах єжовсько-беріївських людоловів

З порога смерті. Зінаїда Тулуб у тенетах єжовсько-беріївських людоловів

Ільєнко І.О.

Народилася майбутня письменниця в високоінтелігентній родині в Києві 28 листопада 1890 року. Батько її, Павло Олександрович Тулуб, юрист і свого часу відомий російський поет, автор збірки «Среди природи», спогадів про С. Надсона. Його вірші включали до хрестоматій, він мав широке коло знайомств у літературно-мистецькому світі Києва, Москви, Петербурга. Дядько, Олександр Тулуб, уклав «Словник псевдонімів українських письменників».

Дитинство Зінаїди минуло у Брацлаві й Таганрозі, де служив батько.

Тулуби — прямі нащадки запорозьких козаків, а дід письменниці Олександр Данилович, будучи студентом університету святого Володимира в Києві, був членом Кирило-Мефодіївського братства і 1847 року його заарештували з усіма іншими учасниками.

Зінаїда Павлівна зауважувала, як було приємно довідатись, що дід на допитах нікого не видав. 1927 року Михайло Грушевський зробив у Києві доповідь про кирило-мефодіївців і запросив на неї нащадків братчиків, серед яких були й Тулуби.

Павло Олександрович, ще працюючи у Брацлаві мировим суддею, зажив слави чесного й справедливого, що було дивиною серед чиновників, які вважали його білою вороною, відступником від узвичаєних правил потрошительства, зводили на нього наклепи, не приховували своєї неприязні. Зворушує і такий звичай мирового судді: на Великдень на його кухні пекли паски і для арештантів місцевої тюрми, бо він «вважав своїм обов’язком скрасити цим подарунком печаль арешту під світлий празник».

Через захворювання легень маленьку Зіну не віддали до гімназії, і вона навчалася вдома під опікою мами — Єлизавети Василівни (уроджена Королько), яка була дочкою француженки. Тому дівчинка змалечку щебетала по-французькому. Аж 1908 року, вже в Києві, Зінаїда пішла в допоміжний педагогічний клас міністерської Ольшської гімназії, яку через рік успішно закінчила і вступила на слов’янсько-російське відділення філологічного факультету Вищих жіночих курсів у Києві.

1910 року в газеті «Киевские вести» в пасхальному номері з’явився друком перший вірш Зінаїди Тулуб «Песня Наяды», а невдовзі їй охоче надають свої сторінки такі популярні тоді журнали, як «Вестник Европн», «Современный мир», «Нива», «Юная Россия», газети.

«Хочу вивчати творчість поетів, письменників і драматургів усіх часів і народів, ввібрати весь аромат століть, могутні крила людства, глибину його мислі» — таке було її жагуче бажання в студентські роки.

Вона писала дуже змістовні реферати («Естетика Гоголя» та ін.), здійснила поетичний переклад давньоісландського епосу «Старша Едда» й видала окремою книжкою, до свого альбому збирала автографи відомих літераторів.

1912 року Павло Тулуб взяв з собою дочку до Москви, на ювілей Івана Буніна, де познайомив її з багатьма письменниками й артистами. Там, на бенкеті, молода поетеса прочитала свій вірш, присвячений знаменитому ювілярові. Відтоді він до неї ставився з особливою приязню, надсилав листівки, стежив за її творчим Зростанням. Слово в слово запам’ятала вона напис на фотопортреті, надісланому в дарунок їй до Києва: «Высший труд — над собою. Будь верен себе и среди похвал, и среди осуждений. Буддийская мудрость. Зинаиде Павловне Тулуб на добрую память. Ив. Бунин. Капри. Февраль 1914 г.».

«З тиждень ходила я, мов уві сні, навіть конверт, надписаний ним по-італійському і по-російському, сховала і довгі роки зберігала, як святиню», — так передає авторка мемуарів своє радісне збентеження увагою улюбленого письменника. Ця святиня, як і інші, була розтоптана, по-варварському знищена 1937-го.

1914 року Зінаїда Тулуб познайомилася з Максимом Горьким, який приїздив до Києва. Його підтримка матиме для її творчої долі в середині 30-х років вирішальне значення. А тоді, на зорі своєї літературної біографії, вона з вдячністю сприймала професіональні поради Олексія Максимовича, захоплювалася його колосальною начитаністю («не формально, а з глибоким засвоєнням усього прочитаного») і взяла собі за правило всі твори, про які мовилося на лекціях, «прочитати в оригіналі або принаймні в перекладі, а не знати їх з професорських слів».

Першу повість «На перепутье» З. Тулуб опублікувала 1916 року в журналі «Вестник Европы».

По закінченні Вищих жіночих курсів постановою історико-філологічної комісії від 7 грудня 1917 року Зінаїді Тулуб було присуджено диплом І ступеня.

Нелегко пережила родина лихоліття, що ввійшло в історію під назвою громадянської війни. Батько опинився без роботи, в квартиру попав снаряд, тягар клопотів про родину ліг на плечі Зінаїди Павлівни. Деякий час вона завідувала вечірньою школою грамоти, потім служила інструктором агітпросвіти губернського військкомату, організовувала й читала лекції для червоноармійців. Під час одного відрядження в районі Бердичева потрапила до рук банди, і тільки щасливий збіг обставин порятував її від розправи (трапився дуже ласий об’єкт — винокурня, і полонянку із зв’язаними руками на радощах забули).

Потім — праця у Всеукраїнському кінофотоуправлінні, для якого написала кілька сценаріїв («Гайдамаччина», «Йоганн Гутєнберг», «Джордано Бруно»), які одначе не були поставлені, бо це потребувало чималих затрат. У 20-ті роки З. Тулуб створила також віршовану п’єсу «Илья Муромец». Зазнала і злигоднів, пов’язаних з безробіттям, притаманним тому часові. Жила тим, що перекладала російською мовою французькі романи. Тоді ж почала перекладати для московських видавництв твори українських письменників. Завдяки цій праці вийшли книги М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Епіка, Я. Качури, Г. Косинки, Ю. Яновського. Також редагувала чужі переклади.

«Перекладацька робота забезпечувала мене, брата й маму, але задоволення не давала, — читаємо в автобіографії. — Я відчувала себе ремісником, виконавцем, а не творцем, планетою, а не сонцем. Непогамовна туга за творчістю діймала мене».

До того ж не було і належних статків, щоб полишити хоч і незначні, але постійні заробітки і на тривалий час засісти за велику книжку. І тут допоміг Павло Тичина, з яким Зінаїда Павлівна познайомилася в харківському журналі «Червоний шлях», де опублікували її перший український переклад з французької. Павло Григорович зрозумів її стан і знайшов вихід — вдатися до узвичаєної тоді контрактації з видавництвом, коли воно в рахунок гонорару за майбутню книжку щомісячно сплачувало своєму авторові певну суму, необхідну для прожиття. За його сприянням Державне видавництво України таким чином законтрактувало у невідомої ще письменниці два романи — про металургійний завод і з життя України початку XVII століття. Отже, з осені 1928 року Зінаїда Тулуб взялася за історичний роман, який увійде в літературу під назвою «Людолови» й одразу ж поставить її в ряд визнаних майстрів слова.

«І сталося так, що історія мене захопила, а сучасна тема відійшла вбік, — пояснювала вона. — А історія — це мов ліс: більше заглиблюєшся в неї — більше знаходиш матеріалів, а оскільки я свідомо поминала загальновідомі матеріали і шукала нове, свіже, нікім не використане, то років через півтора перший том «Людоловів» був готовий».

Роман писала у двох варіантах — українською і російською мовами. До речі, українську мову Зінаїда Павлівна опанувала вже в 20-ті роки — на курсах українізації й самотужки, бо, як відомо, мову нашого народу за царизму ні в гімназіях, ні у вищих школах не вивчали. Вона уважно, виписуючи незрозумілі слова, читала українську класичну й сучасну літературу, чимало перекладала — все це допомогло їй досконало опанувати мову Т. Шевченка і М. Коцюбинського, хоча перші розділи роману, за її зізнанням, давалися нелегко.

Машинописний примірник російського варіанту «Людоловів» (перший том) письменниця надіслала до Москви М. Горькому, який не забарився передати їй вельми схвальну рецензію-лист, а з українським варіантом приїхала до Харкова, у видавництво «Молодий більшовик» (ДВУ роман з далекої минувшини не зацікавив).

Там тоді редактором юнацької секції працював Григорій Костюк, який згодом також опинився за колючих дротом.

Як згадує він, до нього, в «Молодий більшовик», зайшла жінка, «скромно одягнена, в якомусь зношеному тисячу разів прасованому, сірому костюмчику (...). Сказала, що написала історичний роман з доби гетьман; Сагайдачного (...). І, ніби трохи ніяковіючи, поклала на стіл грубий машинопис сторінок на 700 (...). Тема мені імпонувала.

Г. Костюк схвалив його до друку, отримав позитивну рецензію вченого-історика, залагодив справу і в Укрліті (установа, що пильнує дотримання державних таємниць у пресі. До 1 серпня 1990 року була водночас і органом цензури, тобто ідеологічного контролю). Восени 1933 року перший том роману був уже на стадії верстки. Та тоді вже на Україні повіяло холодом масових репресій. Заарештували й директора «Молодого більшовика» Миколу Грицая, а Григорія Костюка звільнили з роботи. Зробили доскіпливу ревізію підготовлених рукописів, готову верстку «Людоловів» розсипали, а обидва авторські машинописні тексти знищили. Можна уявити, який це був удар для письменниці. Лишалося сподіватися на прихильність Гоелитиздата, куди подала російський варіант твору, — але там особливого ентузіазму не виявляли. І ось несподівано в Харкові, куди вона приїхала рятувати втрачене, її знаходить радіограма від директора видавництва «Советский писатель» Ципіна: «Радируйте згоду видати ваш роман Людолови нашому видавництву ваші умови щодо гонорару оформлення тиражу». Зінаїда Павлівна здогадалася, що це підставив своє могутнє плече М. Горький, і, не гаючись, прямо з Харкова, виїхала до Москви.

Так перший том «Людоловів» з’явився майже водночас у Харкові і Москві, а 1935 року його двічі перевидали в «Молодому більшовику» (третє видання великим на ті часи тиражем — 20 тисяч примірників). Та оскільки на цей твір вже встигли почепити ярлик і дивилися з недовір’ям, як на «націоналістичну диверсію», то, засилаючи вдруге рукопис до друкарні, його відповідно «відредагували», про що Зінаїда Павлівна з болем писала: «У першому томі мого роману «Людолови» (...) редактор Трофимов та йсго історики-консультанти всюди викреслили слово «народ», «батьківщина», «патріотизм», «держава», кажучи, що все те — віджилі поняття, охвістя буржуазної ідеології, бо існують тільки класова боротьба та ідеологія, мені довелося описовим кружним шляхом передавати тугу моєї героїні Горпини, не називаючи її любов’ю до батьківщини і тугою за нею».

1937 року 20-тисячним тиражем у «Молодому більшовику» з’явився і другий том роману. Російський варіант авторка мала здати в «Советский писатель» у серпні 1937 року. Роман здобув високу оцінку критики і читачів. Його примірники і портрет письменниці було послано на Всесвітню виставку до Парижа. Вона сподівалася на нагороду, та 4 липня 1937 року підпис на ордері про арешт, мов чорною блискавкою, спопелив усе в життя — перекреслив минуле, обірвав сучасне, позбавив майбутнього. Не випадково після своєї 19-річної гулагівської одіссеї вона засмучено сказала письменникові Олексі Гуреїву, з яким відпочивала в Ірпінському будинку творчості: «Не збереглося навіть портрета мого батька, я людина без учорашнього дня». «У карих очах її, і досі живих, натхненних, — згадує Гуреїв, — затуманіли сльози. Вона повторила з болем у голосі: «Так, я людина без учорашнього дня, а це дуже страшно».

У протоколі обшуку, вчиненого на квартирі Зінаїди Тулуб того фатального 4 липня, зафіксовано, що вилучено «різне листування», а по суті булозабрано і знищено весь багатий архів.

У постанові про початок попереднього слідства, винесеній 4 липня, З. Тулуб інкримінувалася «активна участь у контрреволюційній організації під назвою «Виборчий центр», яка веде підривну роботу до наступних виборів у Ради». Як видно із слідчої справи, співучасницею цієї організації (якої насправді не існувало) її зробила у своїх зізнаннях знайома, раніше заарештована К.П. Кудрявцева, викладач німецької мови. Кудрявцева на судовому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР від своїх показань на попередньому слідстві відмовилася й пояснила: її так нажахав арешт і ув’язнення в тюремну камеру, що вона розгубилася і сама себе обмовила, хоча до контрреволюційної організації не належала і ні з ким антирадянських розмов не вела. Але ж вона звела наклепи не тільки на саму себе. Жертвою такої слабості стала і її товаришка Зінаїда Тулуб, кинута на безупинний конвеєр страшної обвинувальної машини, який завжди рухався в одному напрямку — вирок, себто ув’язнення або смерть.

Протокол першого допиту Зінаїди Тулуб позначений 11 липня. Допитував лейтенант державної безпеки Хват (1905 р. н., чл. КПРС з 1924 року, з початковою освітою). Зафіксовано, що вину визнала. Доводилося чекати жаданої свободи не один рік. Хоч як це було тяжко, але Зінаїда Павлівна «вирішила терпляче очікувати». Та здоров’я її вистудила Колима, а тут, у казахських степах, вона заразилася бруцельозом — поширеним у тамтешніх місцях тяжким захворюванням. До того ж сталося запалення сітчастої оболонки очей — хореоретиніт, що могло призвести до непрацездатності. Отже, йшлося б про пенсію, на яку давно мала право за віком. Та на руках у неї — документи про працю лише за останні вісім з половиною років (бібліотекар російської середньої школи, секретар-друкарка райсільгоспзаготіведь, бібліотекар районної бібліотеки). Жила на мізерну за тодішніми мірками місячну платню — 550 карбованців. Трудова книжка, інші документи були забрані під час арешту. Щоб відновити через нарсуд стаж, треба було шукати в Києві колишніх товаришів по роботі, а вона не мала права туди виїхати через обмеження паспортним режимом. Отже, Зінаїда Тулуб 1 листопада 1955 року ще раз звернулася до К.Є Ворошилова з проханням хоча б на першій стадії розгляду зняти судимість (задля цього надіслала позитивні характеристики з місця своєї роботи), що звільняло б її від суворих приписів паспортного режиму.

Нарешті, крига ніби скресла: 9 листопада 1955 року із Кокчетавського управління КДБ приїхав слідчий, допитав її по суті кримінальної справи, склав протокол і запевнив, що через місяць буде остаточна відповідь. Та 24 грудня з Військової Прокуратури надійшло повідомлення про те, що перевірка справи ще триває.

Зінаїда Тулуб була позбавлена творчої праці з моменту арешту. Той етап, який описує Євгенія Гінзбург у книзі «Крутий маршрут» і з яким прибула на Колиму Зінаїда Павлівна, був розосереджений на різні роботи, тяжкі, виснажливі (особливо зважаючи на жахливий холод і голодний пайок), в тому числі й на лісозаготівлі. «Плоский, сірий, затягнутий нудьгою небуття пейзаж Ельгена», — так змальовує Євгенія Гінзбург кінцевий пункт їхнього гіркого маршруту. Ця «нудьга небуття» особливо нестерпною була для людей творчих, які з кожним днем відчували, як тануть не тільки їхні фізичні сили, а й як марнується їхній інтелектуальний потенціал — набуток багатьох літ навчання і самовдосконалення.

На Колимі Зінаїда Павлівна не могла написати нічого, а на засланні, як видно з листа до П.Г. Тичини від 29 жовтня 1949 року, потяглася до пера, створила казку-повість для дітей середнього шкільного віку «Чарівний клубочок, або Таємниця загибелі двійок».

Розпочала казку українською мовою, та з п’ятого розділу перейшла на російську, бо інакше не змогла б передрукувати рукопис (машинок з українським шрифтом там, ясна річ, не було). Письменниця покладала надії на те, що цей твір поверне їй «зміст і радість життя». Та то були ще роки сталінщини, позначені черговими погромами інтелігенції, тож про повернення її в літературу можна було тільки мріяти. А жаль, бо коли б тоді її підтримали, вона могла б додати і до скарбниці дитячої літератури щось вагоме, неповторно своє.

У 1947-1948 роках, коли Зінаїца Павлівна працювала бібліотекарем у школі в одному з районів Алма-Атинської області, у неї виник задум написати твір про життя Тараса Шевченка часів заслання — у ті ж казахські степи, холод і спеку яких тепер судилося звідати і їй. «Я жадібно вивчала історію казахського народу, його звичаї, вбрання, слухала пісні й музику, читала казки й епічні легенди, блукала базарами, одвідувала народні гулянки, весілля і похорони. І від цього народжувалася спрага писати», — розповідала вона у спогадах про роботу над романом «В степу безкраїм за Уралом». Але одних цих, хоч і дуже цінних і колоритних спостережень, було недостатньо — потрібні були дослідження, мемуари, а також листування поета того періоду. Все це письменниця доскіпливо вивчить пізніше, повернувшись до Києва.

Казахська земля подарувала їй несподівано щасливу зустріч — з аксакалом Ісхаковим. Він тоді мав 107 років від роду, а хлопчиком бачив і чув аскера (тобто солдата) з України, Тараса, який був акином. Аксакал розповів їй такі епізоди й деталі з життя поета та його оточення, про які не знав жоден дослідник, — отож цей вельми вдячний, первинний і достовірний матеріал було покладено в основу роману. Авторка присвятила цей твір своєму дідові Олександру Даниловичу Тулубу, котрий — як і Шевченко — був членом Кирило-Мефодіївського товариства. Роман «В степу безкраїм за Уралом» (попередня назва твору — «За бортом життя») охоплює перший період заслання Тараса Шевченка — від 9 червня 1847 до 29 квітня 1850 року.

Ясна річ, що в Казахстані письменниця лише змогла почати цей твір, осмислити почуте від Ісхакова, а завершила його вже в Києві, коли їй стали доступні архіви та бібліотеки.

Цим, по суті, було реалізовано один із її задумів — бо романів про Джордано Бруно, а також про селянські війни на Україні, в Польщі і Росії у другій половині XVIII століття, плани яких Зінаїда Павлівна виношувала і ще до арешту занурилася в історичні дослідження, вона вже не встигла створити — сили її виснажили тюрми, табори й заслання.

В одному із своїх клопотань про перегляд справи (31 березня 1950 року) вона скаржилася, що їй не дозволяють переселитися до Алма-Ати, де жив її єдиний брат, якого вона з великими труднощами розшукала, — а це відкрило б їй двері наукових бібліотек. З цього листа, сповненого болю і відчаю, довідуємося, що письменниця ще в 30-ті роки встигла чимало попрацювати над романом про Джордано Бруно: «Знання латині і ряду західноєвропейських мов допомогло мені в роботі, — а праці я не шкодувала. Моя робота завдяки цьому була синтезом науки і мистецтва, художнім твором, де кожен найменший штрих піддано вимогливій перевірці, обґрунтовано документально».

Роман «В степу безкраїм за Уралом» визнано одним із найвизначніших у художній шевченкіані. За оцінкою дослідника творчості письменниці Миколи Сиротюка (автора єдиної книжки про неї, літературно-критичного нарису «Зінаїда Тулуб» — 1968), це «явище надзвичайно оригінальне, цікаве і, можна без перебільшення сказати, новаторське як у прозовій шевченкіані, так і в жанрі художньої біографії взагалі. Цс своєрідний сміливий експеримент органічного поєднання в біографічному сюжеті реальних фактів з поетичною фантазією».

А з багатьох високих оцінок роману «Людолови» пошлемося тут на недавно (1990) опубліковану статтю Івана Дзюби «Славетна епопея Зінаїди Тулуб».

«Взагалі талановитий твір З. Тулуб, — зазначає він, — здобув для української історичної романістики такі ідейно-художні висоти в зображенні життя і боротьби українського народу напередодні Визвольної війни, політичних, господарських відносин українського суспільства із сусідніми, в інтернаціоналістському зображенні трудових шарів інших народів, які й досі зберігають значення зразка часом ще й не перевершеного. (...) Людолови — це не тільки ногайська орда, яку так прозвано, не тільки татарські хани й турецькі падишахи та їхні поплічники; це й польські магнати, що полюють польського, українського та білоруського селянина; і верхівка української старшини, яка обертає в своїх невільників бранців-татар, і перські, венеціанські та інші работоргівці — всі можновладці, для яких трудяща людина — товар...»

З-поміж історичних осіб у романі найрельєфніше відтворено постать гетьмана Петра Сагайдачного (не випадково один з російських варіантів епопеї названо «Сагайдачний»).

Прибувши до Києва, гетьман поспішив вклонитися могилі Костянтина Острозького в Лаврі. «Ось де поховано людину, що так багато зробила для науки й освіти, — замислився він над дорогам йому надгробком. — Перший улаштував він на Україні друкарню, перший відкрив школу. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників. А тепер він, Сагайдачний, що дістав в Острозі освіту, прийшов до гробу Острозького перед тим, як стати його продовжувачем, борцем за утворення старшинсько-козацької культури. В думках дякував він Острозькому за минуле і присягався не відступити від своєї путі, хоч яка б терниста й важка вона не була».

Опікування розвитком освіти і культури, розбудовою Києва як центру цієї просвітницької справи — характерне для діяльності уславленого козацького проводиря — посідає в цьому панорамному творі одне з чільних місць.

Будь-який сюжет цієї панорами вмотивований, опирається на глибоке й досконале знання епохи. В листі до М. Горького про роботу над «Людоловами» письменниця розповідала: «Бібліографію та матеріали давали мені 23 професори, в т.ч. ак. Багзлій, Василенко, Харлампович, Смирнов, Оглоблин, Ярошевич, Клименко, Грушевський М., сходознавець Кримський (ак.) та багато інших. Харківський інститут марксизму-ленінізму дав дуже хорошу колективну рецензію, пророчать мені ступінь по закінченні роботи і т. ін.».

Тож можна уявити, з яким душевним трепетом прибула Зінаїда Павлівна серпневого дня 1956 року до Києва після майже двадцятилітньої розлуки. У заяві про поновлення в Спілці письменників вона прохала дати їй змогу «якнайшвидше почати лікувати очі», бо через тяжку хворобу хореорстиніт вона майже не могла читати навіть в окулярах — а скільки ж мала вивчити матеріалів для задуманих історичних романів!

Ухвалою президії правління СПУ від 12 вересня 1956 року З.П. Тулуб поновлено в членах СПУ з 1934 року, їй надано через Літфонд матеріальну допомогу і порушено клопотання перед Держлітвидавом України про видання роману «Людолови» (був виданий тоді двічі — у 1957 і 1958 роках — у новій авторській редакції).

Останні роки письменниці минули в копіткій праці. Крім згаданих уже тем, вона мріяла написати про свого діда, братчика кирило-мефодіївця.

У прощальному слові над домовиною Зінаїди Павлівни Анатолій Хорунжий зворушливо нагадав про її подвижництво: «Вона була вже тяжко хвора, але півмісяця тому я бачив її в Ірпінському будинку творчості. Щодня в ранкові години її сива голова схилялась над робочим столом».

Письменниця працювала над мемуарною книгою «Моє життя», завершити яку їй не судилося.

Л-ра: Ільєнко І.О. У жорнах репресій: Оповіді про українських письменників. – К., 1995. – 262-289.

Біографія

Твори

Критика


Читати також