Символіка кольорів у поезіях Олекси Стефановича
Рязанцева Т.
«Художник слова» - банальне визначення поета. Проте існують поети, котрих неможливо визначити інакше, бо їхня творчість промовляє не лише до нашого розуму, але й до всіх п’яти почуттів. До таких митців належить, безперечно, Олекса Стефанович.
Дослідники творчості О.Стефановича неодноразово звертали увагу на зв’язок його образності зі сферою фізичного сприйняття, підкреслюючи, головним чином, вишуканість «колористичного вирішення» цих поезій. Про багатство палітри Стефановича писали І. Фізер та О. Мишанич, М. Неврлий відзначав майстерність Стефановича щодо передання найтонших відтінків кольору, а М. Антонович-Рудицька у своїх спогадах про поета влучно визначила «аудіо-візуальність» як провідну особливість віршів Стефановича. Втім, наскільки мені відомо, ніхто поки що не зробив спроби дослідити структуру та символіку кольорів у творах цього автора. Це завдання видається надзвичайно цікавим і корисним, бо дає можливість зрозуміти, нехай частково, принципи побудови індивідуального естетичного коду поета (що він, у випадку Стефановича, поступово ускладнювався на останніх етапах творчості), простежити його зв’язки із фольклорними традиціями та загальнокультурним контекстом доби і встановити ступінь незалежності від них.
Колористичне вирішення поезії О. Стефановича будується, сказати б, за «принципом веселки». Перше враження від його лірики - яскравість і розмаїття барв. Проте уважніший розгляд дозволяє помітити, що автор використовує, головне, три основні кольори: червоний, синій та жовтий у безлічі їхніх відтінків. В його палітрі присутні також білий (колір денного світла, що постає зі злиття основних кольорів) і чорний (відсутність світла). Отже, колористична гармонія поезії Стефановича виявляється напрочуд близькою до гармонії природної, а відтак і вияв свій знаходить передовсім у пейзажній ліриці.
Пейзажна лірика Стефановича - це своєрідний часопис пір року. Або, точніше, пори року, найулюбленішої в усіх проявах - осені. Однак, на відміну від традиційних золотих і червоних барв листопаду, в осінніх пейзажах цього автора домінує синій колір. Недаремно його згадано першим в описі осіннього «вбрання» у вірші «І знову десь на обріях помалу ...»:
У синяві - у золоті - у крові,
І знову моя Осінь десь ходила.
В інтерпретації поета «синява», «блакитні вікна», «баня блакиті», «синій безкрай», «синя безодня» - це перш за все метафора неба, виднокола, простору, який відкривається по листопаді, коли Осінь - вправна господиня - вже навела ідеальний лад у своїй світлиці, котрою став увесь світ: «Ходить Осінь, молодиця смаглолиця...». Синій колір «осінніх віршів» Стефановича відтак асоціюється із гармонією, спокоєм, але також із тихим замріяним смутком, що переходить у «гарній» настрій і творчу зосередженість. Значення синього кольору в цій групі поезій назагал відповідає його розумінню в спільноєвропейській літературній традиції, що сягає часів романтизму: синій і блакитний - барви спокою, відкритості, гармонії, вічності, віри, пошуків істини та ідеалу. Привабливість і нескінченність цих пошуків, ілюзорність світової гармонії змальовані у невеликому вірші: «Коли гай на обрії квітне...», де цей аспект символіки синього і блакитного кольорів найбільш помітний. (Треба, однак, наголосити, що, бувши кольором неба в індивідуальному поетичному світі Стефановича, синій позбавлений будь-яких містичних асоціацій і тому не зустрічається в його релігійних віршах, де домінують червоний і білий/срібний).
Втім, в інших групах поезій синій колір символізує вже творче захоплення, натхнення, екстаз, «матеріальним відповідником» якого у творчості Стефановича є стан сп’яніння. Такі образи присутні у вірші «Коли земля, як давні «тріє царіє»...», де згадано «вино міцне та густосинє» або у поезії «Це повітря - вино з льоднику...», де йдеться про «синії вина безоден», які разом із «срібними сурмами сирен» є іномовленням натхнення. Проте ці «синії вина» виявляються для поета, вочевидь, за французьким виразом, «вином смутку», а творчий екстаз іноді межує з відчаєм, перетворюючись у поезії «Гірчавінь полинів...» на «густосинє» як «осіння заобрійна смуга», «мукотворне питво» - тугу. Слід відзначити, що образ «синього мукотворного питва» - авторська новація Стефановича лише в плані інтерпретації, адже першоджерелом його є загадкове «вино синєє з трудом смешанноє» - елемент сну князя Святослава зі «Слова о полку Ігоревім».
Розуміння саме темно-синього як кольору туги присутнє також і в деяких пейзажних (осінніх) творах Стефановича, наприклад, у вірші «Перед птахами десь розкрилася...» або «Побілила вдова Осінь свою хату...», де «осіння синя далеч» названа «тужною», а сама Осінь «розвела з тугою синьку густосиню»... Ця поезія датується 1923 роком, а згаданий вище вірш «Гірчавінь полинів...» - 1927, що дозволяє побачити емоційний зв'язок пейзажної та метафізичної лірики Стефановича і простежити розвиток авторської інтерпретації одного з елементів його образної системи.
Отже, символіка синього кольору в ліриці О. Стефановича тяжіє до сфери духовного. В царині матеріального панує інший колір - жовтий. Як колір «світу сього» в усіх своїх відтінках жовтий у поезіях Стефановича асоціюється із багатством, пишністю, активністю, а відтак (виходячи з християнських переконань автора) і з «марнотою марнот». Така символіка жовтого виразно подана через його «матеріальний відповідник» - золото. Адже золото в поезії Стефановича завжди, сказати б, «несправжнє», це золото світла, вогню, сонячних променів, осіннього листя, меду та інших нетривких субстанцій, що лише здаються золотими, не бувши ними. «Золоті» (та взагалі «ювелірні») метафори й епітети у ліриці Стефановича покликані відтворювати саме кольори, а не цінність речей, які змальовує автор. Об’єкти, позначені «золотими», «срібними» та іншими «коштовними» епітетами, у творах Стефановича зазвичай безцінні (вода, повітря, світло) або не-цінні (зів’яле листя, фізична врода).
Можна говорити також і про відверту еротичність сонячних тонів у поезіях цього автора. Особливо помітно це у віршах, що змальовують принади літнього дня і красу засмаглого жіночого тіла: «Мене сонцем налито ущерть ..», «Не давала ще сонцеві ти //Свого тіла на злотну поталу...», «Зелені, червоні, лілові...», «Зупинилося літо...». Втім, еротика тут при всій своїй відвертості цнотлива і навіть символічна. Опис засмаги, фізичної насолоди сонцем поданий у формі любовного двобою, злуки земної жінки з надприродною істотою. Елемент ритуального насилля, «злотної потали», певної небезпеки і навіть смертельності сонячних пестощів («заголубить до смерті», «ярості повна любов»), що їх слід, однак, радісно приймати («нащо перешкоди нестримним устам твоїм, сонце!»), бо вони ведуть до благотворних змін, демонструє жертовний характер такого єднання. Незаперечний зв’язок подібних образів із фольклором, він сягає навіть слов’янської язичницької міфології, де Сонце, між іншим, виступає і в чоловічій подобі Ярила, «всесвітнього коханця», чиї любощі забезпечують плодючість землі. До такого розуміння образу сонця у згаданих поезіях Стефановича підводять і використані ним епітети і метафори пристрасті, похідні від слова «Ярило»: «ярий пал», «ярості повна любов», «яро» та ін. Автор майстерно передає усі найтонші відтінки жовтого і жовтогарячого кольорів і контрастні до них в цьому контексті зелену та білу барви, удаючись до засобів виразу, що створюють не лише зорові, але навіть смакові асоціації, дозволяють читачеві відчути колір майже на дотик: «у білішій за сніг наготі», «сметанні», «молоко», «злото і мед», «золоті стріли», «срібні обійми», «злотавість колін», «янтарні», «янтарно-медяні», «облиті твоїми медами»...
Беручи до уваги висновки видатного іспанського компаративіста К. Гільєна про символічне значення жовтого та синього кольорів у західноєвропейській поезії від кінця XIX ст. (синій - колір неба, потяг до ідеального, жовтий - колір землі, нестримність, виклик, зухвалість, можна твердити, що розглянуте вище трактування жовтого і синього кольорів у творчості Стефановича характеризує його як поета європейського світогляду, котрому не чужі були творчі принципи його літературних колег, зокрема німецьких та французьких. Отже, попри всю її унікальність, поезію О. Стефановича слід розглядати як явище, належне до певної традиції, природне для загальноєвропейського культурного процесу тих часів.
У цьому відношенні хотілося б відзначити двоїсту символічність білого кольору в поезіях Стефановича. Залишаючись традиційно «сніговим» кольором спокою і забуття в пейзажній ліриці, навіть подекуди в інтимних творах: «срібло і мармур зими», «снігу... білий перкаль», у «срібній» версії білий стає барвою духовного піднесення, дива, безпосереднього контакту людини з вищими силами. «Срібне» сяйво оточує Христа, що з’являється апостолам у сцені Преображення, вогонь ангельських крил бере у «срібний намет», «повертає у срібло», коли з очей Діви Марії зникає архангел Гавриїл («Зачаття»), Мати Божа, глянувши у ясла з маленьким Ісусом, «на мить немов засліпла, // стільки впало в очі світла, стільки срібла» («Коляда»), «срібними» є сурми сирен, що знаменують момент натхнення і т. ін. Водночас в еротичних віршах білий - колір незайманості, проте не відмови від фізичних утіх. Такі асоціації знаходимо в поезії «Немає тяжчої покари...», і в цитованих творах: «Не давала ще сонцеві ти //Свого тіла на злотну поталу...», «Зелені, червоні, лілові...», а найвиразніше - у невеличкій пейзажній замальовці «Зупинилося літо...», де в одному образі майстерно поєднуються ідеї фізичної насолоди, жіночої принадності і плодючості:
Як білозем дівочого лона
Зомліла зелена земля
У цих рядках бачимо також і зелений колір, що він тут, як майже скрізь у нечисленних прикладах його використання в ліриці Стефановича, не несе якогось особливого символічного навантаження, виступаючи необхідною деталлю пейзажу (колір рослинності).
Символіку червоного і чорного кольорів у ліриці Стефановича можна вважати традиційною, але далекою від українських фольклорних взірців. Для нього, перефразуючи слова відомої пісні, червоний - це не стільки любов і не тільки журба. В поезіях цього автора червоний і чорний, насамперед, виразники жаху, тривоги, відчаю, війни і смерті. «Чорний» у Стефановича постійний і всеохоплюючий у своїй лаконічності епітет Дива - персоніфікації світового зла, маски диявола.
Символіка червоного є відмінною у різних групах віршів і, відповідно, як у розглянутій вище ситуації із синім кольором, залежить од відтінку. Яскраво-червоний з’являється у пейзажних замальовках як колір квітів і плодів: «рубіни рябини», «зелені, червоні, лілові...», «рубініла наливанка вишні», закатного сонця: «рожевий вечір», «Як півень червоний, на сідалі моститься сонце...», яскравого осіннього вбрання: «далматики з черлені оловіру» «шкарлатная барма». Навіть якщо червоний в даному випадку - колір крові: «рябину заціловує до крови хтось...», кров ця - жива і є метафорою життя і пристрасті. Темні тони: «цинобра», «багряний», асоціюючись із кольором пролитої, засохлої крові, здебільшого відбивають песимістичні настрої і зустрічаються у циклі «Кінецьсвітнє» та в інших творах, написаних перед початком чи протягом Другої світової війни, зокрема в поемі «Кінець Атлантиди».
Червоний як колір вогню у поезії Стефановича - незмінний атрибут релігійної лірики. «Прочитання» його в цій групі поезій залежить від тематики. Так, у віршах, присвячених темі дива, червоний загалом з’являється у поєднанні із білим (срібним) як спалах, озаріння - знак присутності вищих сил (що змушує згадати традиційну іконографію сцени Сходження Святого Духа). Потрактування червоного в такому випадку - позитивне, оптимістичне.
У циклі віршів, присвячених Т. Шевченкові, спостерігаємо двоїстий характер символіки червоного-чорного. Алегорією бурхливих пристрастей, натхнення і пророчого дару, які виявляються благословенням й водночас прокляттям великого поета, тут є виверження вулкану. Відтак і сполучення червоного-чорного, покладене в основу цієї алегорії, в даному випадку відбиває піднесення і тортури поета, який обирає шлях служіння своєму народові.
Червоний у поєднанні з чорним як кольори вогню і чаду з’являється в апокаліптичних творах, що зображають картини Судного дня і Божого гніву. Поряд з ними, зрозуміло, з’являються також численні «криваві» метафори, епітети й порівняння, підкреслюючи негативне, трагічне спрямування цих поезій. «Матеріальним відповідником» сполуки червоного і чорного тут виступає смолоскип: «некликані факели» у ранньому вірші «Гетсиманія» (імовірно, першому з низки апокаліптичних творів у поезії Стефановича), «смолоскип остороги» у поемі «Кінець Атлантиди», де легенда про загибель древнього континенту тлумачиться як «репетиція кінця світу» і попередження прийдешнім поколінням. Цікаво, що червоний можна трактувати як колір застереження ще й у невеличкій поезії «Листопадове», де червона краплина, що раптово падає на шальці Білого і Чорного Ангелів, змушує самого Бога вагатися у вироку. До речі, «білий» і «чорний» у традиційному значенні іномовлень добра і зла в чистому вигляді з’являються лише у цьому творі Стефановича.
Аналіз структури і символіки кольорів у ліриці О. Стефановича неможливо завершити, не розглянувши засобів виразу, якими користувався автор. Оскільки йдеться про «візуальний» аспект його творчості, зрозуміло, що головну роль тут відіграють епітети. Епітети Стефановича завжди доречні, витончені, а головне - надзвичайно виразні, бо фіксують найтонші відтінки тієї чи іншої барви. Так, М. Неврлий у вступному слові до творів Стефановича в одній з антологій наводить дуже влучний приклад: «обдихані синім сливи».
У його віршах епітети можна умовно поділити на прямі (ті, що називають колір чи відтінок безпосередньо, як, приміром, «срібний намет», «густосинє вино», «рожевий вечір» та ін.) та непрямі (такі, що позначають колір за традиційною асоціацією: «сметанні» замість «білі», «золоті» або «янтарні» замість «жовті», «засмаглі», «краплина кривава» замість «червона» і т. ін.). Втім, незалежно од типу, всі вони є органічними частинами цілісного авторського задуму, не залишаючись при цьому виключно декоративними елементами.
Засоби виразу, що ними користується автор для відтворення кольорів, не обмежуються епітетами. Поетику Стефановича неможливо уявити собі без метафор. Як було показано вище, їм в даному випадку призначено роль «матеріальних відповідників» певної барви чи її відтінку. Про символічний сенс цих еквівалентів кожного кольору вже йшлося вище, тому тут я вважаю за потрібне спинитися лише на особливостях «ювелірних» метафор в поезії Стефановича з погляду розвитку певної традиції.
На мою думку, застосування Стефановичем у власних творах, особливо у пейзажній та еротичній ліриці, метафор, в основі яких - барви коштовних металів і дорогоцінного каміння, своєрідно продовжує традиції європейської поезії XVI-XVII ст. В ліриці українського поета, так само як у поезіях видатних митців бароко, «ювелірні» тропи використано в якості загальновідомих, а відтак і легко зрозумілих читачеві будь-якого рівня, елементів культурного коду європейської цивілізації. Самі по собі ці метафори вже за часів Кеведо, Донна, Гріфіуса давно втратили будь-яку поетичну цінність. Оригінальність Стефановича, як і оригінальність барокових поетів, полягає саме у новизні контексту, побудованого з таких елементів, у самобутності авторського погляду на ситуацію чи пейзаж, переданого за допомогою доступних асоціацій.
Такі спостереження наближають до розуміння структури індивідуально-авторського естетичного коду О. Стефановича, що він, за точним спостереженням І. Фізера, поступово ускладнюється і здається майже «герметичним» в останній період його творчості.
Тоді навмисне ускладнення поетичних текстів повинно змусити читача глибше замислитися над ними, тобто співпрацювати з автором на інтелектуальному рівні, й у такий спосіб отримати максимальне задоволення від читання - пошуку істини і краси, що проявляють себе у безлічі варіацій.
Отже, в поезії О. Стефановича з обмеженої кількості простих колористичних елементів постає гармонійна система індивідуального естетичного коду, в основі якої - надзвичайна спостережливість й оригінальність авторської інтерпретації природних кольорів. Гармонія колористики Стефановича - у зовнішній простоті, за якою - складність і багатозначність символічного підтексту.
Л-ра: Урок української. – 2004. – № 7. – С. 29-31.
Твори
Критика
