Віктор Міняйло. Рушниця
Усе почалося з того, що мій колишній друг — аптекар Амвросій Зуб, якого моя колишня наречена зве тепер Росею, підбив мене на .мисливство.
- Петре, — якось сказав він, хитро посміхаючись монгольськими очима, і обличчя його стало схожим на столовий буряк хвостиком догори, — а чи не піти б нам, як казав Остап Вишня, в охотники?
- А чого ж, — легковажно відповів я, — рибалками вже були, вся риба нас боїться.
- Ех, — сказав Рося, і з очей його бризнули промені, — які ж перспективи! Вийдемо на річку, а плесо парує, мов юшка з рибою, а десь у кущах — кря! — а ти — бух! — а вона здіймається летіти, а ти з другого ствола знову — бух! — от тобі й смажена качка, і друга, й третя, і йдемо ми, обвішані трофеями, а пацани танцюють довкола — «Дядько курку вбив!» Постривай, а хто ж нам їх смажити буде? Я нежонатий, і ти — не теє... А знаєш, однесемо їх до твоєї Галі. Та й побачиш, чи вправна в кулінарії. От, приміром, засмажить качку необпатраною, то для тебе це буде найважчим іспитом...
Так базікав він доти, поки в мене всередині засмоктало.
- Непогано бути мисливцем, — погодився я.
Почали міркувати, чого нам бракує, щоб вирушити на полювання.
Рушниці в нас не було: тільки-но відгриміла війна...
Бойового припасу теж не було.
Собаки якщо й були, то не в нас.
Було в нас — нестримне бажання стати мисливцями.
І ми вийшли із скрути.
Рушницю напитали в колгоспного сторожа діда Оверка. Він ховав її од німців у землі років зо три. Він виніс її вологу від гасу і подав на простягнених руках.
- Рушниця, значця... І ще двадцять набоїв. Котрі з сіллю, а які зі шротом — самі розберетесь.
- Якого воно калібру? — показав я свою обізнаність у мисливстві.
- Подвійного, значця, — потер дід долонею неголене підборіддя. — Подвійного, отак — о-о... І не дванадцятого, і не шістнадцятого... Отут, значця, з дула — дванадцятий, а з казенної часті — шістнадцятий. А в цьому стволі те саме, тільки навпаки... В середньому— чотирнадцятий. Хороша, значця, рушниця. Агліцький замок. Як замкнув, то вже не відмикається. Об пеньок, значця... А ложе, значця, можна й бляхою скріпити.
- Скільки ж ви за неї правите?
- Та теє, значця, п'ять... — і старий, скривившись, зробив у повітрі пальцем заковику, схожу на кому,
- ...десят?! — прикрив Рося віями своє сяйво.
- ...сот! Агліцький, значця, замок.
Ми били дідову руку по черзі. Він терпів до трьохсот. Але виговорив могорича. Пішли до чайної. За столиком після горілки дід Оверко раптом зажадав ще й шампанського.
- Тільки ви теє, — сказав він нам на прощання, — щоб діти, значця, ззаду не стояли...
Другого дня, після того як я закінчив свої землемірні справи, а Рося потовк у ступці свої порошки, ми почали чистити рушницю цеглою.
Почистивши, стріляли в ціль.
Жодна дробина не влучила в круг.
- Зверхдальнього бою! — сказав Рося. — Переліта ціль.
Тепер ще залишилося придбати собаку.
Дозвілля в нас уже не було. Ми шукали.
- Ня, ня! — простягав Рося руку до кожного бродячого пса. Собаки соромливо позирали на нас і, прикриваючи тил хвостами, брели на інші смітники.
Врешті ми натрапили на одного сонного. Він тільки здивовано скосив очі, коли Рося взяв його за карк. Гарчати в нього, певно, не вистачало сили.
- Треба мати добрий нюх, щоб вести його по сліду, — сказав я.
- Не мели дурниць! За тиждень він нам качки з води тягатиме.
Ми привчали Рекса (колишнього Рябка) до води. Розгойдували на руках і жбурляли якомога далі в річку.
Страдницьки витягти шию, пес випливав на берег, обтрушувався, і тренування починалося знову. Потім ми почали кидати йому у воду хліб.
Упертість і жорстокість наші не знали меж, і незабаром пес брав з води розмоклу скоринку, а вибравшись на сухе, з'їдав її.
- Ну що ж, завтра на полювання!..
Тоді ще не було молодих пенсіонерів і воєнно-мисливських господарств, і полювати ми мали де.
Рано-ранесенько, ні світ ні зоря Рося постукав у моє вікно.
Я вийшов босоніж, невмитий і незачесаний. Рося не дав мені чепуритися: треба було поспішати.
Тихими завулками, через тиночки та ще перелази, штовхаючись у натовпі головатих сумних соняшників, вийшли ми до річки.
Ах, який же був ранок!
Зі сходу в зеленаву блакить неба бризкало розтоплене золото дев'яносто шостої проби. Річка дихала, мов жива, парувала, як у лазні.
Затамувавши подих, ми стояли над водою і, якби не дідова Оверкова рушниця чотирнадцятого калібру з агліцьким замком, то скидались би на очманілих поетів або вчених. Бо все навколо було просякнуте поезією і науками.
Соковита прибережна флора нестримно пнулася до сонця. Грайливо скидалася срібна іхтіологія, залишаючи після себе математично правильні концентричні кола. Мотаючи голівками, з естетичною насолодою пірнала у воду метушлива орнітологія. Тільки голодна кінологія, скиглячи на прив'язі, трохи псувала нам настрій.
Бід цієї немислимої краси я почував себе вродливим, умитим і зачесаним. І якби оце вийшла моя Галя із золотим коромислом та срібними відерцями рано-вранці воду брати, я б нарешті наважився просити її руки. Такий я був зачарований.
Нараз щось вдарило мене у вухо й обвіяло сірчаним смородом.
Це Рося розпанахав тишу пострілом з чотирнадцятого калібру. Дим клубочився не тільки із стволів — димів агліцький замок, невідомо якої національності приклад, і навіть сам Рося лаявся димом.
Рушниця, мабуть, влучила.
Рося запевняв мене, нібито бачив, як затріпотіли дві смертельно поранені лиски.
Ми обв'язали переляканого Рекса (Рябка) й закинули у воду.
Галасували, жбурляли грязюкою, розмахували рушницею і таки одігнали Рекса од берега. Пес заплив за кущ очерету. За кілька хвилин, тримаючи дичину в зубах, він стилем «по-собачому» вибрався на суходіл.
- Твоя лиска схожа на качку! — здивувався я.
- Ще й на яку! — примружився Рося. — На свійську!
Рося поплескав себе по стегні, але наш чотириногий друг зрозумів це по-своєму. Він обтрусився й одійшов кроків за десять до куща верболозу з очевидним наміром поснідати.
- Гей, ти, як тебе! — захвилювався Рося. — Не люблю таких жартів. Це моє!
Та голодний пес не хотів визначати ні приватної, ні особистої власності. Наш перший мисливський трофей уже хрумтів у нього на зубах.
- Віддай качку! — зарепетував Рося й кинувся до капловухого.
Скоса позираючи на Росю, той обережно підхопив трофей і подався в кущі.
- Держи його!..
Цього разу Рябко виявив справжню спритність. Назад Рося приплентався зморений і злий..
- Ф-фу! — помахав він рукою перед обличчям. — У його вихованні ми припустилися помилки. Перш ніж кидати у воду хліб, треба було годувати пса.
- Але тоді він не брав би із води хліба, — зауважив я.
- Нічого, в нас залишився ще один трофей, — заспокоїв сам себе Рося.
- Ти певен?
- Рушниця з агліцьким замком не може промазати... Так от, — сказав він трохи згодом, — діставати качку полізеш ти.
- Хе! Коли б не так!..
- А що ж, я полізу?! — визвірився Рося. — Де це чувано, щоб мисливець був за сумісництвом і...
- Я теж мисливець!
- А де твої трофеї?
Ми мало не побилися. Потім загадали на сірниках.
- Обгорілий лізе по качку.
Покрутивши в повітрі пальцем, я нерішуче тицьнув у один із сірників.
- Ха-ха-ха! — затанцював Рося. — Ти лізеш! — і кинув мені обгорілого сірника.
Я плюнув і почав роздягатися.
- Усе скидай! Соромиться, як панночка! — командував Рося. — Задля твого ж добра... Вилізеш, а воно все сухеньке...
Навшпиньках, балансуючи руками і згинаючи коліна, як робот, я почав заглиблюватись у водно-болотяну стихію. Що вона була дуже холодна, це я відчув безпосередньо. А що в ній могли бути п'явки, вужі та гадюки, — це вже мені підказала уява.
- Та де ж у біса твоя качка? — гукнув я, забрівши по груди. — Не катуй, замерзаю!
- Далі, праворуч, он за тим кущем!
Я розсував руками щільну стіну очерету, одводив зелені млинці латаття й відважно сунув далі. Холод проймав мене до кісток.
Аж раптом: чи це вчулося мені, чи й справді Рося з кимось розмовляє? Ба! Та це ж Галинчин голосок. Моєї Галі!.. А що ж то була за Галя! Яка рум'яно-смаглява, яка струнка, яка гарна, — зичив би кожному таку спіткати.
Я розсунув очерет і зирнув одним оком.
Поряд з Росею, який своєю постаттю зображав то знак оклику, то знак запитання, стояла Галинка і приязно йому всміхалася. Обома руками вона тримала поперед себе відро, а під пахвою затиснула сачок — збирати качкам ряску.
Рося недбало грав рушницею, показував пальцем кудись у небо, надимав щоку, бухав, немов із бочки, махав руками, як крильми, зміїстими рухами долоні показував, мабуть, як падають смертельно поранені качки. Одне слово, він намагався забути про моє існування.
А Галя, що завжди на мої заїкуваті періоди тільки хмурила тоненькі, мов крильця ластівки, брови і відповідала самим тільки: «Хіба-а?..» — Галя уважно слухала його, і в належних місцях сміх її розсипався сріблом і золотом. Так принаймні мені здавалося.
«А прова-вава-лився б ти! — думав я. — Прокля-а-атий з- з-зраднику!..»
- І хіба влучили? — недовірливо питала Галя.
Я уявив собі вуста, що проказали ці малозначущі слова, і мені на мить стало тепліше.
- Я завжди б'ю без промаху! — гордовито відповів той нахаба.
- Та хіба ж ви дістанете ту дичину?
- В мене є сетер, чи як його... Він уже поплив по неї. Рекс, піль, тубо, чи як там, подати сюди качку!..
- А-ва-ва-ва!.. — подав я голос.
Якусь хвилину вони прислухалися.
Тишу порушив Рося.
- То як, Галино Кіндратівно, діє крем за моїм рецептом? Я ж, знаєте, туди і ланолінчику, і сього й того...
- О, чудовий! За ніч обличчя облупилося так, що я два дні не виходила з хати.
- Хоч ви вже й біленькі, як периста хмаринка, проте я можу зробити такий, що не вийдете з хати днів з десять.
- Дякую! — це було схоже на спів жайворонка.
- Заходьте до аптеки, як тільки виникне потреба. Я весь до ваших послуг. Може, бажаєте ще й волосся перефарбувати, скажімо, в колір житньої соломи?.. Тепер це так модно.
- Хіба-а?.. Воно б, знаєте, цікаво, так подруги засміють...
- А ми на них зважати не будемо.
- Хто це ми?! — заволав я з очерету.
- Ой, там хтось, мабуть, потопає!..
- То вам вчулося.
- Негіднику!!! — не своїм голосом закричав я — Людина гине, а йому — вчулося!.. Ще й дівчині памороки забиває!
- Хто це? — зовсім збентежилась Галя.
- Та тут, знаєте... один дивак.
- Я ось тебе здивую! Я т-тебе здивую!..
Прикриваючись гнівом, як плащем, посинілий, схожий, мабуть, на обскубаного гусака, я показався з очерету.
Галя зойкнула, впустила відро і ну притьмом тікати.
Рося заметушився, але, зирнувши на мене, впустив рушницю й гайнув за моєю нареченою.
- Стій, зраднику!!! Смерть тобі, смерть!
Він порснув ще дужче.
Я схопив ту прокляту заморську штуку й стрельнув у вербу кроків за п'ять правобіч од нього. Рося з вереском схопився за штани...
...Він не ходив до лікарні, а вимочував сіль у балії. Не дзвонив він також у міліцію, зате роздзвонив по селі, що я — хуліган і мало не вбив його.
Він зумів так настрахати Галю моєю нестерпною вдачею, так розжалобити її своїми стражданнями, що дівчина не захотіла й слухати жодного мого слова.
Після того вони частенько ходили збирати лікарські трави, а за місяць секретар сільради товариш Швиденький хукнув на печатку й засвідчив їхнє право на щастя.
Якось уже пізніше зайшов я до аптеки і застав там саму Галю. Вона на правах Росиного асистента проціджувала якусь мікстуру і у відповідь на моє привітання гнівно звела брови.
- Галю!.. — тихо сказав я.
- І не Галю, а Галино Кіндратівно! І мовчіть. Мало того, що ви, як навіжений, погналися за мною голяком, ви ще й хотіли вбити мого Росю!..
Я мовчки оглянув усе її щастя — в рідкому, твердому і в розтертому на порошок вигляді. Кинув погляд на стіни. Над плакатом «Знищуйте мух!» висіла славнозвісна рушниця з агліцьким замком.
Твори
Критика
