Віктор Міняйло. ​Криниця

Віктор Міняйло. ​Криниця

На вигоні, навпроти хати дядька Феопентія, був собі колодязь. Звичайна криниця, в яку «не плюй», бо, як кажуть, «вилетить — не спіймаєш».

Щомісяця приходив до неї дезинфектор Іван Іванович, ставив на цямрини цератяну сумку, на корбу вішав капронового капелюха і починав утирати лисину.

І тільки-но помітить хто-небудь Івана Івановича, як одразу покотиться кутком:

- Скидайтеся по гривенику!..

Іван Іванович чоловік терплячий. Стоїть, заглядає в колодязь і жде. Він був непідкупний і грошей не брав. Самогону теж. Поважав тільки казенну «Зубрівку», а закуски в нього й удома вистачало.

Тож не виймав він із своєї сумки пакета з хлорним вапном, а, солідно крекнувши, клав туди вищезгадану пляшку, писав крейдою на дашку «Захлоровано», натягав капелюха і кидав через плече:

- Ви ж теє... хоч спільне відро повісьте...

Відро й було, та дядько Феопентій зняв уночі. Це він зробив, щоб не вкрали...

Одним словом, добрий був чоловік Іван Іванович, не те що інші — бухне тобі кілограмів зо три хлорки, а ти потім плюйся цілий місяць.

Так працював він років зо три, поки трапилось лихо.

Криниця наша взяла та й засмерділася.

Хотів було Іван Іванович поворожити над нею зі своєю хлоркою, так люди не дали: «Оглядівся лях по шкоді!.. Чи ж іще вам платити, Іване Івановичу?!»

І що вже чистили її та вичищали, а вода смердить...

Зварить жінка борщ, каже — з куркою, а він...

Перестали люди воду брати, а там хлопчаки почали всякий непотріб вкидати, а там молодиці попіл висипати, а там і сміття, а там... чого тільки там не було!..

А якось уночі дядько Пенько (так перехрестили на кутку Феопентія) повикопував стовпчики з дашком та корбою і з великими труднощами переніс за свою повітку, — хай собі лежить, а то вкрадуть...

От саме звідси й починається ця правдива історія.

їхав якось нашим кутком голова колгоспу. Бачить — непорядок, звелів навколо ями поставити огорожу.

Поставили.

І стояла вона довгенько.

Аж якось дядько Пенько... але постривайте...

Трудився він на птахофермі сторожем. І жив удвох зі своєю законною дружиною тіткою Маланкою.

І такі вже добрі люди — і курку не зобидять.

Поважали їх вельми на кутку.

Тітка Маланка частенько було привозить з міста кому каструлю, кому ополоника, дівчатам — шовкові комбінації. А спитають про ціну, то скаже:

- Чи ж ти не бачиш? На ярличку прочитай. Та ще в автобусі заплатила сорок копійок. Та ще в місті — сюди-туди — копійок з двадцять... Чи ж я спекулянтка, прости господи?..

А дядько Пенько і собі душа-чоловік. Розвів сад на все село. І хоч хай хто зайде, водить його дядько між деревами,— милуйся собі, скільки хочеш. Зірве найліпшу грушу, покрутить за корінчик перед носом, ще й понюхати дасть. Сховає в кишеню, щоб кури не поклювали, і до яблунь веде. І все, як не є, з'ясує до тонкощів — і в якому році посадив, і в якому щепив, і в якому зацвіла.

- Приходь, не пожалію, хоч три мішки бери. По два карбованці за відро.

І ще вино чавив дядько Пенько із тих дивних яблук.

І таке вже вино! Наллє в склянку, піднесе тим, що такого дива не бачили, до очей, а воно як бурштин.

- Ну, — каже дядько Пенько, — за наше здоров'я!...— і вип'є, і аж зажмуриться, і по череву себе погладить.— Ох, пішло ж!..

І ви гадаєте, не було ворогів у дядька Пенька?.. Були!

А тут ще й у роботі труднощі. І в дядька Пенька, і в тітки Маланки.

Хоч як пильно вартує було дядько Пенько, а клятий лис тягає курей щотижня голів по десять. І чого вже начувається дядько Пенько від завфермою та й від самого голови!..

А тітку Маланку допікав у місті базарний. То прискіпується, де в неї стільки курей, а то якось навіть причепився, чому вона продає самих півнів.

- Які лупляться, таких і продаю!.. — на це йому тітка Маланка.

- А хто ж у вас, цьоцю, яйця несе?

- Не ваше діло!.. Отак сидимо з старим на кублі, та й несемося...

Це вона жартувала так, бо знала ж закони.

А дядькові Пенькові чимало клопоту завдавали громадські обов'язки.

Усе поглядав він на ті стовпчики та лати, якими голова обгородив криницю.

«Добрі лати, — казав собі дядько Пенько, — ще й потесані. І стовпчики дубові. Вкрадуть, їй-богу, вкрадуть... Спочатку одну лату потягне якась нечиста сила, потім другу...»

І однієї темненької ночі взяв ломика, заступа і за якихось півгодини надійно схоронив громадське майно за повіткою. Це він так зробив, щоб одурити злодіїв.

Тепер дядько Пенько був спокійний. Спокійною стала і тітка Маланка. Без усякої остороги підходить собі простісінько до криниці і зсипає туди золу, та пір'я, та все інше, що бог пошле.

Та після цього трапилась з дядьком Пеньком біда.

Іде він якось додому підвечеряти, а темрява надворі, як у чорта на душі.

Вже й вигін перейшов, вже ногу закидає через перелаз, та раптом як шурхне!..

І дивне відчуття охопило дядька Пенька,т— мовби він ракета ота, яку закинули чортзна-куди, тіло його дебеле — як пушинка, і чобіт на ногах мовби й не було, і навіть чималий міх за плечима аністілечки не важить, проте дядько Пенько його не відпускає: в космосі йому без мішка теж буде сутужно.

І раптом — ббух!.. Аж усередині плюхнуло. І повалився дядько Пенько на бік, а мішок — на нього.

І не встиг дядько до тями дійти, коли той міх як закудкудакає!.. Аж оглух дядько Пенько від того гвалту. І десь хвилин за десять, як те лихо вгомонилося, почув він, як десь неподалеку щось сопе чи хекає. І так страшно стало дядькові Пенькові, що забув і про рушницю, яка висіла в нього за плечима.

«Господи, де ж це я?.. — подумав він і лапнув землю руками. Та то була не земля, а пір'я та солома, та ще якесь казна-що. Збоку помацав — стіна.— Криниця!» — аж похолов він.

І раптом те, що хекало, прохрипіло:

- Ну, як ти чорт, то я — твій, а як не чорт, то ти — мій!..

Тут дядько Пенько мало не схлипнув:

- Не чорт я... — і простяг тій личині свого чобота.

- А-а. то ти ще й битися?! — скрикнуло те і посунулось на дядька. Той мало не вмлів од густого горілчаного духу, приправленого запахом цибулі. — Лізе в чужу хату через комин, та ще й битися?! Битися?!

І не встиг дядько Пенько зміркувати, як іскри посипались йому з очей. Другий стусан прийшовся по мішку, і кури загвалтували так, що дядько Пенько оглух.

- То ти ще й перекривляєш?! Гадаєш, коли я Півень, то ти мені кукурікатимеш?! — та знов дядька Пенька, та знов його!..

- Одчепись, сатано, — каже плохий дядько Пенько, і кулаком того недолугого Півника в груди. — Це ж я, — каже, — Пенько Холохоренко, твій старий товариш. І впав у криницю, а не в твою хату, бодай би вона згоріла... Та й справді дурний ти півень, коли ні з того ні з сього лізеш битися...

Мабуть, від того стусана, що дав йому дядько Пенько, а може, ще й від ласкавого слова, п'яничка трохи витверезився, бо гикнув разів кілька, та й каже:

- А ти не брешеш, що ти Пенько?.. Бо я тебе не впізнаю. Ану, кахикни!

Як кахикнув дядько Пенько, допіру Півень повірив.

- Так, — каже, — ти таки Пенько. Бо теперішні парубки зовсім не кахикають. Тільки писатель Ковінька ще кахикає, та де йому до тебе!.. Бувало, ще парубком, як кахикнеш, то горобці — аж свистять... Ну, то що ж робитимемо, побратиме?

- Виберемось якось! — бадьоро сказав дядько Пенько, та згадав про мішок з курми і замислився.

- Кричатимем? — запитав Півень.

- Ой, ні!.. Неспідручно мені, я ж на відповідальній посаді.

- Ну, то будемо спати.

Дядько Пенько теж пристав на його думку. Гадалося так: прийде Маланка сміття висипати, подати голос, а вона спустить драбину і... гуляй, курко, по борщу!..

Та заснути було не так легко. Тільки- но задрімав дядько Пенько, як почали кукурікати півні. Щоб ви повиздихали були йому! Дядько вирішив більш ніколи з півнями діла не мати. Кукурікали ті півні донесхочу.

Вже перед світом і заснув було дядько Пенько, коли це як уперіщить дощ!.і Змокли побратими до кісток. Напочатку ніби й нічого, а далі почали мерзнути.

- А д- д- добре з- з- зараз на печі! — вибив зубами дядько Пенько.

- Т- та ще й у- у- укрившися! — так йому Півень у відповідь.

- Ой брате, пропадемо ми тут! — це вперше так сумно сказав дядько Пенько. — Хоч і на трудовім посту, а гіренько помирати... — і так жалібно зітхнув, що Півня аж до серця пройняло.

- Не журись, — каже, — товаришу, в мене ще літра є!..

Ну, як так він сказав, то на душі в дядька Пенька посвітлішало.

Приклався Півень, передав і дядькові Пенькові. Той випив і собі. А дядько Пенько був розумний чоловік. От він подумав і каже:

- Треба нам решту залишити на чорний день.

- Добре, — каже Півень, — давай її сюди!

- Та хай краще в мене.

- Е-е, ні! В мене місце нагріте. Та боюсь я, що ти потім пляшку не віддаси. Знаю я тебе, куркуля!.. Ну, давай, давай, врешті ж вона моя!

- Собственник ти, я бачу, — з жалем сказав дядько Пенько, — Але чого нам за неї сваритися?.. Вип'ємо, щоб потім не кортіло. — Це він так сказав, бо знав уже Півня. Та, сказавши, і випив половину того, що залишилося. Півень пляшку вхопив і до себе цупить.

- Ну, досить тобі! Чи ти в чайній?..

- На, — каже дядько Пенько, — в мене завжди почесному...

Не багато вийшло на брата, а по півлітра спожили. І як згадав дядько Пенько про ту печеню, смажену з картоплею, що марно чекала на нього в печі, то враз набралося йому в роті повно слини.

- Хоч що кажи, — жартома мовив він до Півня, — а будемо вечеряти!

- В тебе хліб є?

- Та який у біса хліб! Он курей повен міх.

- А спекти?

- Дурниці, — каже дядько Пенько, — хіба в Адама в раю піч була?

- Та воно так, — каже Півень, — але тоді й шлунки не ті були...

- В мене — слава богу... — каже дядько Пенько. — Пам'ятаю, ще малим був, дали тато п'ятака погратися, а я його й проковтнув. То потім тільки копійку знайшли. Було ж мені від тата за решту!..

А хліб таки був у дядька Пенька. І сало було. Не так щоб багато, не так щоб і мало, — одному якраз.

- Тихенько повечеряв дядько Пенько, та й почав стиха співати.

А ледачий Півень скиглив, скиглив, та й собі завів. І так вони й співали собі тихенько в два голоси. Тільки дядько Пенько поважний чоловік, то він собі про долю свою нещасную, про чаєчку, що вивела чаєнят при битій дорозі, а там розчулився, і так тоненько-тоненько, дишкантом:

Ой радуйся, земле,

Син божий народився!..

А тим часом, — це вже потім люди розказували, — вийшла сусідська бабуся перед світом, та й вчула той спів. І так радісно їй стало на душі, що ото десь з-під землі янголи божественне наспівують...

Перехрестилася вона і заплакала: «Супутники супутниками, а бог таки є!..»

А тут клятий Півень як загорлає:

Помиями й умивалася,

А сажею пудрувалася!!!

Від того сатанинського Півневого голосу бабуся мало не вмліла. І тільки-но розвиднілось, побігла в Михайлівку до батюшки, щоб відправив молебень...

...Поспівали бідолахи, поспівали, та й затихли. А там від жалю та від холоду попритулялись одне до одного, як цуценята, та й поснули.

А попрокидалися, то ледве самі себе знайшли в смітті.

- Господи, — сказав дядько Пенько, — та це ж жоден із великомучеників не приймав такої нарути!..

- Кричатиму, — сказав Півень.

- Терпи, — лагідно йому на це дядько Пенько.

- Щоб ще й помиями?! — з слізьми в голрсі сказав Півень.

- Ти що — своєї гордості не маєш?

- До чорта! Давно вже я її пропив!..

- Он ти який! — докірливо похитав головою дядько Пенько. — А я гадав, що ти можеш разом зі мною за ідею постраждати!..

- До чо-о-орта!..

- Замовкни! — лагідно сказав йому дядько Пенько. — А то задушу і в смітті закопаю!.. — Це він так сказав, бо не любив панікерів.

Тоді Півень кинувся битися. Розпінився, зубами скрегоче та все хоче дядькові Пенькові зуби розхитати. Дядько відбивався, відбивався, а далі з-за плеча рушницю та того клятого Півня під груди! А Півень — за приклад, та давай виривати з рук... та якось ненароком як смикне за спуск!

- Бббу-бух!..

Дядько Пенько мало не вмер. Похилив голову на груди і не дихає...

Якби ж ото почули люди, то ще сяк-так. А то ніхто й вухом не повів.

А об ту пору нашою вулицею їхав дільничний. Той усе почує...

І за якусь годину забрали дядька Пенька і Півня разом з курми в район.

Справою зайнявся особисто заступник начальника міліції, і вже другого дня вони обидва призналися.

Правда, голова колгоспу, дай йому боже здоров'я, сів у «Волгу» і поїхав до самого начальника.

Днів за три дядька Пенька випустили. А Півень ще сидить. Стало відомо, що це він покрав колгоспні кури.

Як повернувся дядько Пенько додому, одразу ж із свого матеріалу обгородив ту прокляту криницю.

- Що мені — шкода, чи що? — казав він сусідам, що похвалили його за той благородний вчинок.

І такий уже свідомий дядько Пенько, що як викопали нову криницю, то подарував громаді відро, стовпи з дашком і з коловоротом. Ще й корбу змастив своїм шмаровидлом. Отакий чоловік!..

Біографія

Твори

Критика


Читати також