У пошуках своєї зорі (Штрихи до портрета Віктора Міняйла)
Олена Чепурко
Не прощаю нікому бундючності й фальші. Для письменника вони протиприродні... В собі шанувати можна тільки серце й розум, здатні до співчуття і співпереживання, спроможні пройматися тривогами й болями всього світу.
В.О. Міняйло
Він слухав, як тихо співають зорі.
Ще й ще дослухався до тієї найтоншої в світі, піднесеної, величної музики.
І вчувалися йому в тому співі людські голоси, здавалося, що то вже не зорі співають, а чиясь зачарована душа. Вчитель думав про Всесвіт, про незмірні глибини зоряного простору, які заховали десь там, у собі, його праведних братів і сестер з інших галактик. У них, тих зоряних родичах, і він хотів бачити не химерні створіння зі спотвореними обличчями і тілами, а здорових, красивих і дужих пастухів, хліборобів.
І ще, він дуже вболівав, щоб ніхто не заперечив їх існування, щоб не назвав зоряні простори безмежною пустелею, щоб не посиротив людство, віднявши у нього жадобу знань про Всесвіт, нестримне прагнення до недосяжних зірок. Бо що ж тоді залишиться людині? Турботи про те, де дістати або на що виміняти іржавого оселедця? То чи ж варто жити, народжуватися лише для того, щоб з ситим черевом згодом знову ж таки перейти в землю?..
Уже схід яснів зорею, коли Лановенко підвівся й пішов до хати. Тоді він був глибоко переконаний, що мелодію зір люди неодмінно збережуть для прийдешніх поколінь, що її зачаровано слухатимуть тихими вечорами тисячі тисяч таких, як він.
І ще вчитель думав: «Я не маю також сумніву, що земне тяжіння не втримає і сина мого від пошуків високої зорі. Бо той, хто прагне знань і правди, ніколи не відчуває браку їстівного. Ті ж, що за іржаву рибину ладні зректися і правди, й честі, ба навіть свободи, не варті ймення людини. Я знаю, тут зі мною сперечатимуться. Адже якась частина людей завжди слухала тих, хтз обіцяв сало. Та всупереч незламній вірі ситого шлунка Коперник примусив Землю обертатися навколо Сонця, Спартак повів рабів проти залізних когорт рабовласників.
І сталося ж так: не захотіли ті раби ні свого рабського спокою, ні тлустих харчів (римські рабовласники годували пристойно), а забаглося їм зоряного світла свободи!
Я на боці всіх рабів. Я вірю, що вони врешті-решт одречуться від оселедцяі В ім'я високої Зорі!»
Темі «зір» і «оселедців» присвячено не лише дилогію відомого майстра української прози Віктора Міняйла «Зорі і оселедці» та «На ясні зорі».
Віктор Олександрович Міняйло прийшов у літературу, коли було йому близько сорока, і першою своєю книжкою «Перо жар-птиці» ознаменував появу сміливого і небуденного таланту. Ось уже майже три десятиліття митець з неквапливою впертістю й гідністю оре свою власну ниву, ревно оберігаючи її від будяків скороминущих мод і тимчасових віянь. Тематичні обрії його творчості досить широкі: це і село в роки становлення Радянської влади та в інші складні періоди нашого соціального поступу, і життя робітничого міста, і трагічні події Великої Вітчизняної, і трудне повоєння...
Письменник веде сміливий пошук, не приховуючи свого болю за обезкрилену душу, за тих, хто потрапив під загрозу духовної деградації, хто за мідну копійку продав совість, кому не важко при нагоді облити брудом найближчу людину і навіть свою дитину. Треба викорінити в суспільстві це зло, каже Міняйло своїми книжками, треба рішуче боротися з ним. Але як? Гучними промовами закликати до негайної ліквідації ганебного явища — практично нічого не робити. І прозаїк вдається до гострої і надійної зброї, перед якою не так легко встояти навіть найчерствішому,— іронії.
На людців споживацької психології спрямована сатира в повісті «Скажена молодиця і чорний кіт». Самогонниця й нероба Маринка Гуркова випадково потрапляє в халепу через свого кота. Історія, можливо, й не варта була б уваги, якби все зводилося до жарту. Але письменник, заглиблюючись з притаманною йому сумлінністю в людський характер, і тут приходить до художнього відкриття: той, кому завжди мало, маліє і міліє сам. Таку людину нічим не проймеш, вона «законно» візьме своє з будь-якої ситуації, в неї на все свій холодний погляд і залізний розрахунок.
Дуже подібна до Маринки Одарка Колісничиха (повість «Перо жар-птиці»). Вона також веде паразитичний спосіб життя, живе за рахунок перепродажу дифіцитних речей. Але якщо перша просто радить дочці шукати багатих женихів, то Одарка відверто торгує доччиною вродою. В майбутньому своєму зятеві вона бачить лише матеріальний достаток: «Моргунові тисячі пачками лягали їй на серце. З тих пачок моталися сувої шерстяних тканин, жіноча шовкова білизна, а все це знову оберталося на пачки грошей, ще пухкіші, ще важчі...»
Характер виписано з міняйлівською непримиренністю до обивателя побудовано на контрастах. Паразитам протистоїть збірний образ трудівника, щедрої душею людини. Письменник віддає свої найщиріші симпатії дочці Гуркової Марусі, яка чесно працює в колгоспі, піклується про менших трьох братів, покинутих матір'ю напризволяще, а також і трактористові Михайлу Моргуну — людині величезної фізичної сили і чуйного серця. Найніжнішими барвами змальовує автор молоде подружжя Олега і Галю Чередниченків, які в житті своєму обирають «зорі». Бо «зорі» — то вияв добра і краси, любові і вірності, то мрія і прагнення до недосяжного. Письменник відкриває людину передовсім через її ставлення до праці, він добре знає радощі й болі своїх скромних будівничих щасливого майбуття, бо й сам, власне, є одним із них.
Дедалі наполегливіше шукає В. Міняйло героя, що випромінював би світло його ідеалу. І цей герой з'являється на сторінках повістей «Блакитна мрія» та «Молоді літа Олександра Сокола» (1962, 1981). Автор порушує чимало важливих проблем, яких торкався раніше, але вже на якісно новому рівні. Цікаво визначила критика тему повісті «Блакитна мрія»: тема комунізму. Герої тут несуть комуністичні ідеали у своїх серцях, виборюють їх у повсякденному житті.
Молодий робітник Сашко Сокіл вирішує створити бригаду комуністичної праці. Шоферам не потрібний контроль. Нехай єдиним контролем для них буде совість і почуття обов'язку. Автор підносить віру в людину і довір'я до неї. Сашко говорить: «Коли людині в усьому довіряти — вона стає кращою, сміливішою, добрішою... і чеснішою!» Бригада почала працювати сумлінно й чесно, без наглядачів (завважимо: як це суголосно із сьогоднішнім днем). Але знайшлися людці, які вміють погріти руки і на полум'ї чистих сердець. Керівники автопарку вдалися до приписок, обкрадаючи цим хлопців не лише матеріально, а й духовно. Вони знищили їхню блакитну мрію, благородні поривання до Майбутнього.
І письменник робить узагальнення: на шляху до Майбутнього стоїть обиватель і пристосуванець. Ось він шепоче Сашкові голосом інспектора автобази: «Без порушень життя немає...» А ось ще одна блакитна мрія хлопця, спаплюжена обивателем, — мрія про кохання. Сашко безмежно закоханий в Жанночку Воронову — симпатичне пташенятко з міщанського кубельця. Жаннуся прихильно ставиться до Сашка, але не спроможна прийняти його високих поривань, бо навчена цінити лише те, що можна побачити, одягти, чим можна похизуватися перед знайомими. У неї все підпорядковано матеріальному достатку, навіть почуття. Вона манірна, любить розбалакувати про свої ниці потреби, і через те, що не завжди може їх задовольнити, почувається глибоко нещасною. Своє ставлення до Жанночки та подібних до неї автор висловить у невеличкому відступі про «міську молодіжну прозу»: «І була ще просто наволоч. Вона реально існувала, бо про неї вже писали книжки.
Модні письменники видавали їх за новітніх розчарованих героїв нашого часу. Протягом усієї повісті чи роману вони все слинили й гидили і все зростали й зростали, щоб у кінці зробити нам ласку і піти на роботу.
А модні письменники милувалися з їхньої неперевершеної дотепності, коли вони обпльовували блакитну мрію Олександра Сокола, з їхньої насмішкуватості, коли зневажливо гигикали над великим подвигом труда, з їхнього вміння вишукано жерти й пити. І модні письменники модній наволочі видавали за це зоряні квитки».
Соціальний пафос повістей — глибоко переконливий. Автора хвилює проблема гармонійного розвитку особистості, яка дуже актуальна сьогодні, коли зростання матеріального добробуту часто випереджає зростання запитів духовних.
Деякі ідеї, світоглядні принципи, образи, лише намічені у попередніх творах, перейшли і яскраво розвинулись у трилогії про Велику Вітчизняну війну «Посланець до живих» (1966), «Кров мого сина» (1969) та «По цей бік правди» (1985).
Віктор Міняйло з того покоління, через долю якого смерчем пронеслась війна, страшна і довга, що вимагала відваги не на один день, що навчила ненавидіти і любити. Війна ще чіткіше розмежувала для двадцятидвохрічного юнака добро і зло, навчила за зовні добродушним сміхом розпізнавати черствість і жорстокість, а за суворістю — щирість і доброту. Те, що довелося пізнати йому тоді, залишилося навіки в пам'яті, щоб згодом ожити в трилогії про воєнне лихоліття.
П. Загребельний, аналізуючи роман «Кров мого сина», відзначає у своїй книжці «Неложними устами», що написаний він «рукою досвідченою, мужньою, сильною.... розповідь підіймається до висот справжньої епічності, характери вирізьблюються і виліплюються в усій природній їхній об’ємності, автор демонструє мало не весь арсенал сучасних романічних засобів письма, він сповнений довір'я до читача і веде з ним відверту, щиру, чесну розмову, локазує людей і в хвилини їхньої слабкості, і в години їхньої величі — і це останнє вміє робити часом просто прекрасно».
Торкаючись складної для нашої літератури «окупаційної теми», В. Міняйло дає їй своє трактування. Окупація була величезним випробуванням людських душ на стійкість, совісність, доброту. Висвітлюючи долі своїх персонажів, письменник грунтовно досліджує їх у драматичних ситуаціях. Недарма критика називає В. Міняйла соціальним психологом, бо в його творчості превалює не подієвість, що «водить» героями, а людська натура як головний чинник тих-таки подій. Автора цікавить насамперед людина в становленні, людина як особа, що приходить до критичного погляду на саму себе.
Мабуть, найбільшим відкриттям у цій трилогії став образ Олекси Копитенка: спочатку дезертира, людини своєрідної, норовистої, з химерною вдачею, згодом партизана, відчайдушного розвідника і, нарешті, голови колгоспу, відданого борця за щастя людей, за чистоту їхніх помислів, за доброту у ставленні одне до одного.
У першій книжці трилогії Копитенко — дезертир. Він повернувся в село, веде розбещене життя, його не тривожить лихо, що оселилося тепер у кожній хаті. Створивши довкола своєї персони ореол загадковості, він відмежовується від усього світу фразою: «Я — ні туди, ні сюди». Дайте, мовляв, мені спокій. Але між добром і злом, між гуманністю радянських людей, що мужньо захищали Батьківщину, і жорстокістю окупантів-фашистів не знайшов Олекса золотої середини, помилився, коли думав, що матиме втіху для себе у цьому «спокої». Врешті, добрі начала взяли гору в ньому, і він стає партизаном загону Івана Чорного («Кров мого сина»). Відчайдушний розвідник, Олекса з фанатичною байдужістю нехтуватиме небезпекою, не раз дивитиметься смерті в очі. І буде в тому погляді, за словами М. Малиновської, щось і від героїчного роду гайдамаків, і від Захара Беркута, і від Устима Кармелюка .
Еволюція Копитенка — закономірна. Письменник мав на меті показати, що в тих умовах залишатися байдужим до долі народної і жити лише для себе неможливо. А участь у всенародній боротьбі підносить людину на найвищий щабель духовності.
Після тяжкого поранення Олекса Копитенко повертається в село і продовжує боротьбу зі злом, залишеним війною («По цей бік правди»). За плечима чималий досвід, чимало життєвих драм і втрат. Він став стриманішим, хоч ота «химерність» його вдачі ще не раз нагадає про себе. Але тепер Копитенко вже не схибить. Він навчився любити людей, розуміти їх, жити для них.
Ось як нестандартно вирішує Олекса суперечку жінок, які запротестували проти того, щоб разом з їхніми дітьми був у дитяслах і Юрасик Оскілко, син німецького солдата. Сам збагнувши безмір людських страждань, письменник зумів заглянути в душу жінки й виправдати її материнство «в ім'я Юрасика». Наступного дня Копитенко зібрав усіх жінок, поставив перед ними Ніну Оскілко і кожній з присутніх дав можливість виговоритися. І коли одна з жінок у гніві мовила: «І їх к такій матері повбивати! Лахудру німецьку! І її вилупка», — Копитенко дав їй у руки свій «вальтер» і наказав стріляти. «Та сполотніла і тремтячими губами витиснула:
Та ви здуріли?! О, бач, який скаженний! То ж дитя! — І притьмом сховалась за чиїсь плечі.
Олекса шумно видихнув із себе повітря. Губи в нього скривилися, ніби ось заплаче. Й гавкотливим голосом сказав неголосно:
Людське дитя!.. — Поглянув на вузькі плечі Ніни Оскілко, на зіщулену її спину з глибоким рівчаком посередині, що чекала вже кулі, й ображено — за себе, за людей і за цю жінку, додав:
А це його мати! Й той, хто стріляв в людське дитя, — фашист! І хто стріляє в чуже дитя, той убиває своє!.. Чуй кожна з вас!..» Так незвично, але переконливо розкриває письменник перед нами засади одвічної доброти, якими живе народ і які незмінно сповідує в своїй творчості сам Віктор Міняйло.
Загальновизнаною є думка, що кращі якості Міняйла-прозаїка знайшли свій найяскравіший вияв у дилогії «Зорі і оселедці» та «На ясні зорі» (1971, 1975). Сам автор в одному інтерв'ю сказав, що ці романи він вважає «головною своєю книгою». Присвячена темі революційних перетворень на нашій землі, ця дилогія змальовує життя пожовтневого села з позиції сьогоднішнього дня.
Тема ця не нова в нашій літературі. Але В. Міняйло вирішує її цілком самобутньо. Він поставив перед собою завдання якнайглибше розкрити психологію селянина на зламі епох і тому звернувся не лише до соціального, а й до морального досвіду народу, здобутого у революційній боротьбі, бо саме цей досвід має бути основою формування особистості нової людини й одним із вагомих критеріїв оцінки її життя.
Ідейно-філософський заряд романів найповніше виявився в «Книзі Добра і Зла», яку так натхненно творить сільський учитель Іван Іванович Лановенко. Людина мудра, дуже вразлива, надзвичайно добра, він на все, що діється в селі, дивиться з позиції добра і зла. І в цій поляризації, у філософських роздумах учителя письменник подає складну історію характеру з його громадським утвердженням, що сприймається як закономірність, коли йдеться про людину, що живе інтересами народу, служить загальній справі побудови нового суспільства.
Попервах Лановенко мріє про той куточок землі, «де можна переховатися від бур житейських». Дізнавшись про зв’язки куркуленка Данька Титаренка з бандитом Шкарбаненком, Іван Іванович обирає позицію невтручання: «...не творитиму подій, хай вони, скажемо, відбуваються самі по собі».
Але не вдається йому залишитися поза боротьбою. Згодом перед нами постане інший Іван Іванович: за переконаннями — комуніст, хоч усе ще не може заявити про це на повний голос, за вдачею — борець проти зла і несправедливості. Він каже: «Одрікаюсь. І присягаюсь: встряватиму в усі бійки за душу людську, за радість людську, за спокій людський. І нехай згину, то з радісною свідомістю, що нічиє горе не лежатиме каменем на моїх грудях».
Суперечки критиків щодо постаті Івана Івановича Лановенка свідчать про оригінальність цього образу. М. Ільницький у статті «Хай відають нащадки» називає його літописцем. Співавтором романіста вважає його М. Кодак. Роль літописця, навіть хронографа відводить йому Р. Іваничук.
То хто ж він: хронограф, літописець чи романіст?
Пригадаймо, як Іван Іванович знайомить нас зі своїм наміром писати «Книгу Добра і Зла»: «...коли сміючись, а коли й плачу над долями людськими,— складатиму і літопис, ні, а тільки скромні свої коментарі (підкреслення моє.— О. Ч.).
Можна приєднатися до думки М. Кодак що ми «маємо справу не з літописцем, ко рий міг відчужено і з епічної відстані глі нути навіть на події, що прокотилися пере його очима». Але не можна погодитися тим, що «перед нами романіст, співавто романіста».
Перш ніж аргументувати нашу думку звернемося до композиції твору. Її особливість у тому, що авторські розділи чер гуються з тими, в яких оповідь ведетьс від особи вчителя. Чергування майже по слідовне, лише двічі порушено воно самил автором, і він відзначає це, називаючи розділи позачерговими. Отже, виходячи з сказаного, можна припустити, що Лановенко — співавтор. Цю думку підтвердить і те що в жодному авторському розділі не йдеться про вчителя і в жодному «вчительському» розділі — про автора. Але назви розділів вказують на відмінність завдань, що їх виконують у творі оповідачі. Якщо автор «оповідає», «розказує», «констатує», «повідомляє», «кваліфіковано подає відомості», то Іван Іванович Лановенко «міркує», «сумує», «дивується», «звертається до людської краси» і лише зрідка «розказує», «оповідає». Тому, коли один ставить перед собою мету — розповісти про події, то інший — оцінити їх за критеріями добра і зла. Ролі автора і вчителя Лановенка не ідентичні, бо перший подає факти, а другий розмірковує над ними, переживає їх розумом своїм і серцем, фантазує. Тому точніше відвести Іванові Івановичу роль не літописця, не співавтора, а філософа, доброго генія автора, який, вболіваючи за долю свого народу, разом з ним бореться за високу Зорю комунізму. Отже, можна сказати, що Лановенко — це своєрідний і цікавий образ народного інтелігента нашого часу.
Подолання людиною приватновласницьких інстинктів, її духовне розкріпачення письменник переконливо розкрив, змальовуючи образ Степана Курила. Після поранення і демобілізації Степан випадково ютрапляє до вдови Софії Корчук. Намагаючись віддячити за те, що Софія доглядала його під час хвороби, він залишається наймитувати в неї, а згодом хитра й улеслива вдова одружується з ним. Степан став хазяїном, власником великого господарства, але й сам перетворився на власність загребущої дружини. І він гостро відчуває це: «Хто ти є? — питався сам себе. — Що змінилося в твоєму житті від того, що ти ходив до церкви з жінкою, яка була і є для тебе загадкою? І навіщо ти їй здався? Щоб разом спати? Чи сидіти тут просто з неба з вилами-трійчатами? То ж треба було й задля цього давати якусь обітницю? Чи не х міг ти наймитувати без цього?»
Намагаючись якось виправдатись перед самим собою, Степан заспокоює стривожене сумління: «А я прагну миру, щастя і хочу...» Але ми відчуваємо, що так жити і він не зможе. Довго точитиметься у Степановій душі боротьба між «зорями» і «оселедцями», між високими ідеалами, які зовсім недавно виборював на фронті, і хазяйським спокоєм, що отримав з посагом своєї дружини. Степановому прозрінню сприятимуть зустрічі зі справжніми людьми, такими, як вдова Василииа Одинець, дівчина Ярина, боєць революції Ригор Поліщук. І поступово він повертатиметься до самого себе — колишнього червоноармійця, безстрашного борця за щастя трудящих.
Автор обережно підводить нас до думки, що боронити революційні ідеали на фронті значно легше, ніж утверджувати їх у повсякденному житті. Але саме тут, переконує нас письменник, народжується нова людина соціалістичної доби, саме тут і є передній край великої революції.
Дилогія в основі своїй полемічна. Вона й народилася, як твердить автор, «із внутрішнього спротиву колись вичитаній фразі одного романіста минулого століття про те, що у творах про мужика не може бути місця для любові». Вся його книга сповнена любов'ю. І невипадково критерієм оцінки духовності своїх героїв він бере їхнє ставлення до краси: краси жінки, краси почуттів, краси взаємин між людьми.
Дилогія В. Міняйла — це художній документ про грандіозні революційні перетворення в українському селі 20-х років нашого століття.
В одній з повістей В. Міняйло писав: «Будівничий усе своє життя споруджував Храм Краси. Це був стрункий і прекрасний твір. Досвід і натхнення всього свого покоління вклав Будівничий у свою споруду. І син Будівничого теж став будівничим, успадкував од батька не тільки талант, а й вічну жагу нового. І син Будівничого, спираючись духом на батьківський Храм Краси, спорудив свій, ще вищий і ще красивіший. І так буде довіку, бо час летить тільки вперед, а дух людський здіймається все вище і вище...»
У цих словах, як слушно зазначає критик М. Слабошпицький, важливі прикмети прози Віктора Міняйла — гуманістичний і оптимістичний пафос, піднесеність почуттів героїв, їх активний потяг до великих справ, творчості, до світлого майбутнього.
Л-ра: УМЛШ. – 1987. – № 5. – С. 10-15.
Твори
Критика
