Червоні блискавиці опору
Маргарита Малиновська
Аналіз роману Віктора Міняйла «Кров мого сина». – К., «Радянський письменник», 1969, редактор О. Мужицька.
За несподіванками сюжетних поворотів цього роману Віктора Міняйла можна було б запідозрювати в намірі написати партизанський детектив, якби автор послідовно не цурався можливостей якось прикрасити події, вчинки і характери персонажів. Белетристична легковажність чужа для його стриманої манери соціального психолога. І часто начеб пригодницькі факти, що рухають сюжетні пружини твору, можливо, іноді й справляють враження вставних епізодів, але дуже цікаві, цінні для пізнання. Відчувається, що це справжні художні документи партизанської боротьби, хроніки відчайдушності народних месників, які повсюдно в лісах України розпалили вогнища опору.
Це була дуже довга війна, і вона вимагала хоробрості не на хвилину, а відважної терплячості й спокійної праці під кулями на все партизанське життя. Тут не могло бути ні крихти жалю до ворога в людей, які на власні очі бачили свої зруйновані родинні гнізда, де вікували з діда-прадіда, і ховали власними руками спечених у вогні каральних експедицій малолітніх синів. Читач довідується про трагедію невеличкого села Заріччя, спаленого фашистами. Звідси простяглися стежки крові і боротьби в партизанський загін Івана Павловича Чорного, колишнього голови райвиконкому.
Безперечно, найрельєфнішим постає у романі образ партизанського розвідника Олекси Копитенка з його стихійною силою особистості і нелегкою, химерною вдачею. Є у відчайдушно-незламному характері, якійсь язичницькій байдужості до смерті цього простого селянина, котрий став героєм партизанської війни, щось від героїчного родоводу гайдамаків, Захара Беркута, Устима Кармелюка.
Письменник обрав за час дії для свого твору перший рік Великої Вітчизняної війни, точніше, перевали двох років — 1941 і 1942. Він у багатьох аспектах досліджує той неминучий процес опору, коли мирні, беззахисні люди брали до рук зброю, перемагаючи в собі розгубленість од невдач на фронті, страх за сім’ю, що лишалася в окупованому селі, коли месник йшов до партизанського лісу. У цій війні не було полонених, бо в загоні Чорного існував неписаний закон — живцем не потрапляти до ворога. І кожен, від тринадцятилітнього підлітка Володі Іванова до командира й комісара загону, вважав у бою останню кулю своєю «персональною». Багатьма нестертими деталями, В. Міняйло відтворює атмосферу цієї незвичайної тотальної війни, коли, так би мовити, кожне дерево стріляло у ворога, а тих, кого тимчасово перемогли, все одно не зламали. Зрештою, героїзм партизанів живився й вірою у свій «тил» по селах, у те, що його, пораненого, переховають чи не в кожній хаті. Романіст не раз простежує ті густі ниті (незримі для ворога), що з’єднували села із постійно завішеними вікнами, села, які перебували під страхом приходу карателів, із повсталими лісами. У своїх розвідницьких рейдах по селах Олекса Копитенко не раз зазирав смерті у вічі, але завше повертався до загону неушкодженим, бо він умів «розчинитися» в людській масі, пробудити в тих, хто пасивно чекав на визволення, сором за власну бездіяльність і опертися на їхню поміч у скрутну хвилину. Мотив довір’я, не піввіри, а повної віри в людину не раз бринить у творі В. Міняйла. Недовір’я до людей з народу робить партизана слабким і беззахисним. Завдяки випадковості загинув надто пильний у всьому капітан Риндя, пішовши у розвідку. Але чи була це випадковість? Риндя зустрів смерть як солдат, але він би міг виконати своє оперативне завдання і залишитися живим, якби довірився тим, кого він називав по-канцелярському «громадянами», бо вони перебували в окупації. Але Риндя не зумів подолати в собі упередженої філософії «здорової недовіри». Копитенко ж не боявся «громадян», бо відчував, що за ним моральна перевага і правда партизанської зброї. Зрештою, народна мораль споконвіку таврувала зраду Вітчизни як найлихіший злочин, що його може змити тільки кров. Ми бачимо у романі, який осуд викликав кожен поліцай, що вислуговувався перед фашистами, серед односельців, сусідів, у самій сім’ї. «Змію ще обминути можна. А зрадника не обминеш», — каже Олекса Копитенко старій згорьованій матері поліцая Пукася. І та вершить свій материнський суд — посилає з Копитенком сина до партизанів, щоб він кров’ю спокутував свій злочин. Віра в неминучу кару для кожного зрадника допомагає у справедливій боротьбі, персонажі роману живуть думою про відплату за зраджену кров, усвідомлюють сувору необхідність не забути, не простити... Ось хтось виказав молодого партизана. В очах людей партизан герой, месник. Але вони думають і про інше — про тінь зради, що ховається за ним, думають так, як Валя Пастушенко, що допомагала партизанам медикаментами: «Найголовніше вона вбачала в тому, щоб не забути ймення зрадника, що виказав партизана. І страшенно боялася, що в сум’ятті війни про нього, того огидного потайного ворога, забудуть. І згодом і сам зрадник забуде про свій злочин, і може, й Валя забуде про нього, і він залишиться на світі як неспокутуваний гріх. І буде дуже страшно жити на світі — весь час у чеканні, що лихої години зрадник знову кого-небудь продасть...» В потрактуванні письменника зрада — це кінцева зупинка філософії обивателя з його соціальним егоїзмом, отруйною заздрістю і тупою байдужістю до інших. В той же час героїзм — це найвищий вияв гуманізму в людині, її готовності офірувати всім заради Вітчизни, народу, добра.
Чимало морально-етичних, психологічних, побутових акцентів роману «Кров мого сина» зводяться до єдиного знаменника — правди партизанської зброї під час окупації. Ось вісімнадцятилітній партизан Андрій Пастушенко, простий сільський хлопець, вчить науки патріотизму інтелігента-інженера, вдвічі старшого за нього, досвідченішого, освіченого, що гордує своїм іронічним розумом, широтою поглядів на життя інтелектуала. Але не прожите робить людину мудрою, а пережите. Сільський парубок каже інженерові Веніаміну Степановичу, що найважча любов — це патріотизм. «Це була... правда. Для Веніаміна Степановича вона була відкриттям. До останнього часу він ніколи не замислювався над тим, як він любить Вітчизну. Для його іронічного розуму це слово було завжди красивою абстракцією. А цей сільський парубчак іншої думки. Він покинув би і дружину, і сина помирати з голоду — заради Вітчизни. Це так. На його боці правда. Бо в нього зброя. А він, Веніамін Степанович, розумник, насмішник, боїться кинути дружину і сина і за це одержати зброю. Виходить, любити Вітчизну справді важко. В цій любові не можна вимагати ні крихти, а віддавати треба все...» Андрій Пастушенко знає, що не може бути в той час жодної правди без зброї. Цього не збагнув до кінця інтелектуал, що все порпався у своїй тендітній душі. Але дорога компромісів завжди слизька, і він безглуздо гине. Пильний капітан Риндя, який би волів в усіх словниках позакреслювати нелюбе йому слово «філософія», мав несподівану рацію в тому випадку, коли, вручаючи новачкам зброю, обов’язково закликав не займатися жодною «філософією», а бити ворога, вбивати якомога більше в ім’я життя, перемоги. Бо велике народне лихоліття вимагало від кожного крайнього напруження усіх моральних та фізичних сил і насамперед дії. Героями не народжувалися в готовому вигляді, а ставали внаслідок суворої необхідності. Читача роману В. Міняйла не може не схвилювати бойове побратимство Олекси Копитенка і підлітка Володі Іванова, побратимство, скріплене кров’ю. Тринадцятилітній Володя Іванов прийшов у загін, вчинивши розправу над зрадником-поліцаєм, що знущався з пам’яті його загиблих батьків. І письменник замислюється над трагічною долею цієї напівдитини, яка в одну ніч позбулася дитинства, бо війна вклала у її слабкі ще руки меч кари: «Вбити людину не в бою — навіть для дорослого нелегко. Будуть важкі роздуми, будуть хвилини слабості і, можливо, каяття. Чи мав ти право судити? Чи мав ти право, Володько, так жорстоко карати?.. А хто зробив би це? Адже не всі тяжкі злочинці дістають належне. Вони замітають сліди. І от залишився б на світі такий, і, може, вдруге дочекався б для себе кривавого свята. І плакали б тоді на тебе, Володько, ой, плакали б!» Володя Іванов мав уже на своєму дитячому тілі тяжкі рани, одержані в бою, але йому ще треба було когось називати словом «тату», і цим названим батьком став Олекса Копитенко, сім’ю якого спалили фашисти.
Роман В. Міняйла «Кров мого сина» закінчується картиною партизанської ночі перед вирішальним боєм. Автор знає, що більшість загону в цьому герці загине, і він надовго затримує нашу увагу біля кожної постаті в цій незвичайній батальній картині. Ось партизанське подружжя Пастушенків — Мариня і Андрій. Вони не думають про смерть, а тільки про життя, його нове продовження. «Мариня уві сні зустрічалася зі своїм сином. Головатий карапуз із олов’яними очима. Біла льоля, жовтуваті патли, до яких ще не дотикалися ножиці. Рожеві ручки і ніжки — мов перев’язані ковбаски. Вологий рот — жадібний присосок нетерпляче шукає і, знайшовши потрібне, всмоктується навічно. Отакий син, як усі сини п’ять тисяч років тому, і тільки такий, яким може бути в неї... І сьогоднішні її злигодні, війна, виснажлива праця в санчастині і риск потрапити до рук ворога і бути замордованою — все заради того сина, що тільки має народитися...» Ці думи про щастя сповнюють особливим символічним змістом «ніч останньої тривоги», що має розчинитися у попелі, який знову будитиме сумління живих, кликатиме їх до помсти й перемоги.
Прозаїк знає, що підмальовувати життєві істини — принаймні аморально. Вимогливий читач завважить, мабуть, тільки деяку розпорошеність оповіді. Але ж хіба у житті, що постійно рухається, змінюється й оновлюється, є закінчені «кульмінаційні» сюжети? І коли ми раптом спромоглися б зупинити життєву мить, то хіба б не було усе обірване на півслові, на недовершеному русі, нездійсненому вчинку?..
Уважні прихильники таланту Віктора Міняйла одразу помітять, що роман «Кров мого сина» ввібрав багато вантажу образів та мотивів із попереднього твору — «Посланець до живих». Але у нас ще немає підстав зареєструвати нову дилогію. Можливо, наміри прозаїка більш сміливі і читач невдовзі матиме своєрідну партизанську трилогію — об’єктивну хроніку стежок крові й боротьби.
Л-ра: Вітчизна. – 1970. – № 6. – С. 200-202.
Твори
Критика
