Художній стиль Віктора Міняйла: народництво чи народність
Кравченко І.
Насамперед хотів би процитувати уривок із листа Віктора Олександровича Міняйла. Лист — до мене, отже, приватний, однак спостереження майстра над власним стилем мають значення літературного документа. Ризикуючи накликати на власну голову гнів Віктора Олександровича, зацитую в оригіналі (може, якось обійдеться):
«Хотів би поділитися з Вами своїми спостереженнями над власним стилем, — пише В. Міняйло. — Буду лаконічним.
Зумисна еклектика стилів, різкий перехід від гумористичних ситуацій до трагічних і фантастичних (повість «Блакитна мрія», роман «Вічний Іван»).
Щоб застрахуватися від сентиментальності, часто практикую іронію і самоіронію — згадані в п. 1 твори.
Усім відомі природні явища (для їх гуманізації) інколи подаю з космічним гіперболізмом: «У прочинені двері світу яснолицим немовлям вповзав світанок» (роман «По цей бік правди»), «Останній рубіж».
Щоб уникнути заштампованості, коли, наприклад, жінок порівнюють з квітами, навпаки, вживаю порівняння квітів із жінками: «Вночі мальви постають в уяві, як жінки, обціловані з ніг до голови жагучими чоловічими вустами. Борлові (а є і такі) квіти мальви в місячному освітленні сприймаються, як опіки на жіночому тілі» (Роман «Вічний Іван»).
Авторська мова майже скрізь ведеться не залітературеною, а побутовою народною мовою — для посилення читацької довіри.
З цією ж метою вживається «співжиття» авторської і прямої мови персонажів, що, на моє переконання, є моїм власним винаходом в українській літературі.
Також вважаю за мій пріоритет вживання викладу романного матеріалу «двома мовами» — «офіційною» і від імені персонажа роману («Зоряна дилогія»). Те ж саме спостерігається і в романі «Вічний Іван», де сучасні дії подаються автором, а майбутнє персонажів і цілої України подається «пророчицею» — українською Кассандрою.
Для «закріплення поданого матеріалу» — вживаю тут шкільний термін — використовую підсилення вузлових моментів сюжету алегоричними картинками видінь у калейдоскопі (повість «Блакитна мрія») чи короткими, вмонтованими в основну художню тканину притчами (повість «Молоді літа Олександра Сокола»).
Можна було б назвати й ще чимало моментів оновлення методів викладу, але, гадаю, і цього досить, щоб засвідчити: автор постійно дбає про оновлення стильових засобів» (З листа В. Міняйла від 14 вересня 2000 р.).
Є над чим поміркувати, але детальну розмову про художній стиль В. Міняйла я відкладаю на майбутнє, пам’ятаючи, що його творча самохарактеристика виникла як реакція на звинувачення в «народництві» з боку тих літературознавців, які, замість вчитатися в його прозу, припекли тавром, за словами самого письменника, вкладаючи в це поняття «мабуть, стадний примітивізм і щось із «наївного живопису».
В. Міняйло не любить говорити й ніколи не пише про свою художню лабораторію, натомість дає завершене життя своїм романам і повістям, і вони живуть своїм власним життям, і — крапка. Цим В. Міняйло відрізняється од тих літераторів, які, написавши абзац, доточують ще з сотню сторінок про цей абзац, і все вкупі називають романом. Ну, то їхня справа, й не про них ідеться. А мова про те, що письменник, який ніколи не бавився літманіфестами й самооцінками, небезпідставно вважаючи, що його як художника слова найкраще характеризує його ж художнє слово, не витримав і хай не в полемічній статті на свій захист, а в приватному листі, вдався до «спостережень над власним стилем». Звинувачення в «народництві» дошкулило. Додам: не тільки йому.
Творчість В. Міняйла справді не має нічого спільного з народництвом як історично зумовленим, насамперед просвітлиським, за характером спрямуванням української літератури. Щоб відкинути звинувачення в народництві, досить і того, що слово письменника існує в середовищі іронії, мов карась у сметані на пательні щедрої української господині, а народницька література така ж сумісна з іронією, як християнська молитва до Бога. Можна додати, що народницька література у своєму чистому вираженні була підробкою «під народне», отже, фальсифікатом, як відомий «фольклоризм» був фальсифікатом фольклору. До чого тут В. Міняйло, для котрого творчість є актом вільного творчого самовираження, а не стилізацією «під щось», який ніколи не цитує фольклор, працює у класичній техніці «пересотворення» народного життя в художньому слові? Можна додавати й інші аргументи. Боюсь тільки, що жоден із наведених і не наведених не задовольнить опонентів, які тицяють пальчиком в літературу і приказують: «кака», пробачте, — «народництво».
Що вкладають у поняття «народництва» нинішні літпрокурори — не зовсім зрозуміло. Може, йдеться про псевдонародність? Але тоді не варто звалювати в одну купу й те «псевдо», й те, що мічене щирою пробою народності? Може, йдеться про «сільську» прозу? Але вона — різна, так само, як і «міська», тільки незрівняно багатша, ніж «міська». Може, — ширше — йдеться про всю т.зв. «підсовєтську» літературу? І та література вельми різна: є шедеври, є графоманія, як казав ще голівський персонаж, «у пропорції». Мало шедеврів? А зараз що, багато? Може, — ще ширше — йдеться про всю українську літературу XIX — XX століть за винятком куценького «дискурсу модернізму»? А що ж тоді залишиться від української літератури? Самий «дискурс»? Може, нас знову затягують у старожитню, безплідну й безконечну, як сварка в лоні Кайдашевої сім’ї, суперечку «Європа чи просвіта»? Про що тут сваритися? Поставимо «і» замість «чи» — і все стане на свої місця. У нас є поважне товариство «Просвіта», загалом же ми тепер — Європа: закатуємо «євроремонти», замовляємо й виготовляємо «євровікна» і «євродвері», за спостереженнями поета й культуролога О. Гриценка, вже навчилися вирощувати «євроогірки» (він присягався, що купив баночку з такою етикеткою, хоч смак із першої спроби не зміг вирізнити «євроогірок» од традиційного українського).
Подібні запитання можна примножувати, але це не прояснює справу, тому що поняття «народництво» зараз уживається не в значенні літературознавчого терміну. Це — установка, ярлик, що ним вимічують всю класичну традицію української літератури. По-науковому ярлик означає: «не актуально», а по-простому: «Розбігайся, діди-традиційники, по літературних музеях! І тихо сидіть!»
В. Міняйла не треба захищати від звинувачень у «народництві». Продуктивніше та й цікавіше поміркувати про народність його художнього стилю.
До восьми стилетворчих засобів (перелік дуже неповний), означених Віктором Олександровичем Міняйлом у листі, додам тільки один. Ідеться про інваріантність як одну з корінних властивостей стилю В. Міняйла. Цей термін нечасто вживається в нашій критиці й літературознавстві (докладніше про інваріантність у книжці Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей». - К. - Основи. - 1998. - С. 590- 592), а тому поясню: під інваріантністю я розумію тотожність макро- й мікроелементів у рамках однієї системи. Інваріантна довколишня природа: маніпулюючи масштабом, гілку дерева можна зобразити як ціле дерево й навпаки, дерево — як окрему гілку. Якщо скелю над Россю зменшити до розмірів камінця, котрий лежить на березі, а камінець збільшити до розмірів скелі, в пейзажі Надросся майже нічого не зміниться і тд. Інваріантні великі стилі мистецтва (наприклад, готичний, бароковий і т.д.) й індивідуальні стилі великих митців (наприклад, фактура окремих голосів у симфонії Бетховена тотожна фактурі всієї симфонії). Найпереконливішим прикладом інваріантності в українській літературі є поезія Шевченка. У першому, скажімо, рядкові його вірша «Садок вишневий коло хати» вкладено весь зміст цієї поезії, тотожний, у свою чергу, всьому змісту Шевченкової поезії, що перейнята мрією про Україну-Сад. Завдяки інваріантності ми відразу ж безпомильно впізнаємо Шевченка — в кожному окремому рядкові ніби присутній він увесь. Аби не нанизувати приклади, скажу, що інваріантність властива лише творчості значних майстрів. Таких майстрів небагато в україніській прозі. Серед них — Віктор Міняйло.
Мікрозавузлення його прози, скажімо, окремий опис, абзац, збудовано як завершений художній твір, так само — окремий розділ і твір у цілому. Як наслідок, ціле відлунює в кожному елементі художньої плоті, а кожен елемент — у цілому.
Будь-який фрагмент Міняйлової прози може сприйматись як завершена цілісність й водночас корпус його прози може сприйматись як єдиний тир, у якому окремі романи й повісті правлять за розділи.
Інваріантність прози В. Міняйла не «закрита», себто діюча лише в межах його творчості, а відкрита до народної культури, також інваріантної, внаслідок чого можемо спостерігати взаємне перетікання змістів і форм. Цим гарантується й у цьому виявляється народність В. Міняйла, бо він не копіїст і не стилізатор.
Як твориться художній світ В. Міняйла? Із середини космосу народної культури, бо письменник перебуває в ньому, в цьому космосі, а не поза ним. Він не відсторонений, відчужений спостерігач, а учасник великого дійства творення народної культури. Його участь, утім, принципово відрізняється від життєдіяльності інших дійових осіб: вони просто живуть, а він, художник слова, розсипає реальне їхнє життя на елементи, щоб пересотворити у слові, у формах вищої художньої реальності. Отак і твориться ця новітня Книга Добра і Зла, себто проза В. Міняйла.
Ясна річ, означена метода не є винаходом письменника. Саме так справіку працює на самостворення народна культура, елементи, явища реальної дійсності переносячи у дійсність, скажімо, пісенну, й там очищаючи, консервуючи й уже в тій, ідеальній дійсності формуючи коди, принципи, ідеали. За такою ж методою працювала і працює традиційна українська література — «дожовтнева», «пожовтнева» й нинішня. Вона дбає про те, щоб продовжити розпочате народом у мороку віків і покликана дбати про безперервність процесу творення словесності й культури загалом, а тому не вітає і не сприймає ніяких розривів. Вона не відмовляється мислити в таких категоріях, як народ, народність (літератури, мистецтва) і ніколи не погодиться з тим, що народність належить до зужилих цінностей.
Традиція відносить поняття народ до своїх вищих цінностей, не втомлюючись його сакралізувати. Це дратує по-модерністськи настроєних митців, які не втомлюються десакралізовувати поняття народ, зводячи його до значень звужено-культурних, майже політичних, тепер — часових, позбавляючи внутрішньої, отже, позачасової, форми. Народна культура вже розвалилась як система, втратила пріоритетність і має відійти в минуле разом із Малоросією-Хохляндією, — переконують нас по-модерністськи настроєні митці та вчені. Її замінить культура «європейська». Традиційне суспільство приречене — будуємо модерне.
Цю тезу можна було б прийняти як констатацію неуникної невпинності історичного розвою і — хочеш не хочеш — погодитись. Якби не одна обставина. Річ у тому, що не все в народній культурі підлягає історичним змінам і впливам часу. Є в ній назавжди незмінне, вічне, отже, позачасове чи надчасове. Звичайно, і це вічне можна знищити при великому бажанні, але разом із ним зникне й сам народ. Поясню, як я це розумію. Будова народної культури нагадує будову живої клітини, планети Земля і т.д., себто сформована за принципами світобудови. У центрі — ядро, що складається з позачасового, незмінного. Це спресований, очищений од суєтного досвід стародавнього, осідлого землеробського народу з його кодами, парадигмами й ідеалами, з його філософією, котру я називаю філософією етнічного гуманізму, бо іншої назви поки що не придумав, і яка полягає у волі до злагоди з природою, Богом, світом і собою. Це — українське, й цим, українським, відрізняємось від старої хижачки Європи...
Але мова зараз не про це. Мова — про конструкцію народної культури. Отож, її позачасове ядро існує в обгортці культурних пластів, як качан капусти в обгорщі капустяних листочків. Ті культурні пласти вже існують в часі, кожен — у своєму. Там уже віють вітри історії, відбуваються історичні катаклізми, щось виникає, щось зникає і т.д. При цьому ядро залишається незмінним.
Може скластися враження, що я напустив тут якогось містичного туману. Аніскілечки. І поняття «вічне», «позачасове» я вживаю у строго науковому, а не якомусь іншому сенсі. Довести це дуже просто. Культура українського народу, як будь-яка інша велика світова культура, словоцентрична. Так уже створювались людські культури, у слові, іншого шляху не було: в обхід виходить не людина, а мавпа. Так-от, у мовах завжди існує те вічне ядро, яке не змінюється ніколи. Можуть змінюватись системи запису, лексичний склад і т.д. і т.д., але доки існує мова — існує вічне, незмінне ядро. За цим принципом будуються і культури. Сакралізація — то лише спосіб консервування. Ми сакралізували українську мову, щоб зберегти, і зберегли. І захищаючи зараз українську мову, ми зберігаємо вічне ядро і своєї мови і своєї культури.
Може виникнути резонне запитання: а навіщо городити весь цей «культурний город» у розмові про цілком конкретні речі художній стиль і народність В. Міняйла? Відповім: проза В. Міняйла підключена до єдиних енергосистем народної культури і класичної традиції української літератури, й розмова про цю прозу, як на мене, обов’язково передбачає ретроспективний план апеляції до народної культури й до літературної традиції. Гадаю, це потрібно, щоб зробити висновок: художній стиль В. Міняйла народно-культуротворчий і класично-традицієтворчий. На мою думку, це висока атестація. Але справа не в атестаціях, а в тому, що сталеву специфіку і спрямованість прози В. Міняйла трудно пояснити поза специфічно українською ситуацією, в якій творилася наша література класично-традиційного спрямування, та, яку тепер зводять до примітивного «народництва».
Упродовж віків існувала Україна, отже, література й культура, в обставинах бездержавності, Причому наші духовні світочі, наприклад, у XIX столітті, якось глухо реагували на політичні потреби часу, були більше зосереджені на чомусь іншому, з політико-патріотичної точки зору, менш важливому — на фольклорі передовсім. Цю зосередженість по-різному називають і пояснюють сучасні дослідники. Гадаю, ми належно, адекватно оцінимо подвиг тих культурних діячів лише в тому випадку, коли усвідомимо спрямованість, сенс їхніх трудів, що полягав у збереженні, захисті ядра народної культури. Їм це вдалося ціною неймовірного жертовного напруження. Вінець спільних творчих зусиль — творчість Шевченка як концентроване в поетичному слові, образне вираження вічного в народі та його культурі.
Ігноруючи цю зосередженість на вічному й подвижницькі заходи по його збереженню, ми повторимо помилку значної частини молодих, талановитих, радикальних письменників 20-х років. Зокрема, помилку М. Хвильового, який, не помітивши вічного ядра української культури, спираючись лише на факти історичного побуту, не втомлювався говорити про «дикість» нашого народу, маючи на увазі передовсім селянина, і, мабуть, щиро припускав, що Шевченко «кастрував націю».
Я глибоко шаную письменника М. Хвильового й не маю жодного наміру його примітивізувати. Він, безперечно, усвідомлював реальність існування якихось основ нашої культури, однак, підхоплений стрімкою течією свого революційного часу, не розумів їхню вічну, позачасову природу або не хотів розуміти, бо ця природа була чужа його власній. Він, мабуть, щиро вірив у можливість заміни тих вічних основ, того незмінного ядра коктейлем-мішанкою із «пролетарської» та «європейської» культур. У цьому полягала його, та хіба тільки його, трагічна помилка.
Молодий український модернізм і авангард був зметений більшовизмом на обширах УРСР, на довгі десятиліття було затоптано й пам’ять про нього. Однак більшовизм відступив перед силою народної культури, спасував перед Шевченком і літературною класикою, вимушено обмежився тим, що пригасив її, а також національно-визвольні, релігійно-містичні та деякі інші мотиви, отже, обмежився її примітивізацією, опрощенням і компрометацією в такий спосіб. У цей час, обділені громадянськими та — й ширше — людськими правами письменники, принаймні краща їх частина, знову, як попередники в XIX столітті, масово й вимушено зосереджуються передовсім на збереженні, захисті вічного ядра своєї культури. Творена ними література — зараз ідеться нро «легальних» письменників і «легальну» літературу — одним кінцем занурена в революційну радянську дійсність (і тут бачимо безліч компромісів), а іншим — у вічність (і тут бачимо подвиг збереження того найціннішого, без чого культура перестала б існувати). Думаючи так, ми краще зрозуміємо характер і значення творчості О. Довженка, М. Стельмаха, О. Ільченка, О. Гончара, В. Земляка, В. Бабляка, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, А. Дімарова, Ю. Мушкетика, П. Загребельного, І. Чендея, Р. Іваничука, Р. Федоріва та багатьох ще інших. Поважне місце в цьому ряду належить В. Міняйлу. Думаючи інакше, себто, оцінюючи творчість «підрадянських» письменників лише «у світлі» ідеологічної кон’юнктури чи лише в контексті політичного руху опору, неминуче прийдемо до неточних або й несправедливих щодо них висновків, розглядатимемо їхню творчу спадщину в кривому дзеркалі, що його завжди готовий підсунута лукавий спокусник.
Давно помер феодалізм, але це не означає, що маємо ховати разом із ним «Слово про похід Ігорів», літопис Нестора й підривати київську Лавру чи Софію. Помер більшовизм і його потворне породження соцреалізм, але це не значить, що маємо нищити те, що, всупереч більшовизму й соцреалізму, було справжнім мистецтвом. Звідси висновок: народність українських письменників XIX і XX століть полягає насамперед у збереженні, захисті вічних засад нашої культури, хоч не вичерпується цим. Вони гідно зробили цю роботу, і якщо судити їх, то тільки не за це, і хоч би за що судити — неприпустимо, несправедливо, аморально забувати про головне в їхньому творчому й життєвому чині. Їхньої народності не варто соромитись і гріх зрікатися.
І сьогодні, в незалежній Україні, хоч це й парадоксально, ми відчуваємо необхідність зберегти й захистити основи нашої культури, ті найвищі цінності, серед яких — народність. Зробити це неважко, якщо усвідомлення двоїстої — позачасової і тієї, що існує в історичному часі, — природи культури стане більш-менш загальним, принаймні в колах творчої інтелігенції. Тоді буде знято чимало «проклятих» питань і припиниться чимало безплідних полемік у нетлінній стилістиці Кайдашевої сім’ї. Можливо, тоді буде зняте, принаймні частково, протиставлення традиційного і модерного та авангардного в мистецтві слова, бо ці літературні спрямування мають різні призначення та цілі: робота традиційного — зберігати, «консервувати», робота модерного, авангардного — пробивати дорогу новому, розчищаючи завали. Те й те може бути новаторським як за формою, так і за змістом.
Можливо, колись прийде розуміння того, що наше вільне мистецтво й наше вільне суспільство ніколи не зможуть бути лише традиційними чи лише модерними, і правильне співвідношення між тим і тим мусимо знайти ми самі, а не позичити, бо й жити — нам, а не комусь.
Немає конфлікту поколінь, а є гармонія в тому сенсі, в якому розуміли її античні греки — батьки європейської цивілізації: гармонія народжена протидією, образом котрої є напнута струна ліри й напнута струна бойового лука.
Немає конфлікту між традицією і новаторством — вони становлять напружену і пружну гармонійну єдність. Але є конфлікт між талановитим і бездарним, між благородним і ницим, великим і мізерним, справжнім і підробним і т.д. в цьому ряду. При цьому кон’юнктурне, графоманське, залежно від ситуації, може радитися в будь-який одяг — ставати романтичним, реалістичним, соціалістичним, модерним, постмодерним і т.ін. Але цей конфлікт є складовою великого конфлікту між Добром і Злом, зняти який неможливо, бо так влаштоване життя. Від нас залежить лише вибір місця для себе — по той чи по сей бік Добра.
Не можна вирвати із грудей свою безсмертну українську душу і вставити замість неї протез «європейської».
Не варто протиставляти українське і європейське, бо й українське — також європейське, тільки по-своєму. Продуктивніше не протиставляти, а збагачувати і вдосконалювати європейським — українське, а українським — європейське.
Здобуття національної ідентичності, про що так рясно зараз пишуть і говорять, це насамперед внутрішнє узгодження з вічними парадигмами своєї культури. Мислячи так, віддаватимемо Богові — Боже, а кесареві — кесареве, і поменшає плутанини в цих культурно-податкових питаннях. Бо велика культура нашого великого народу має двоїсту природу, складається, повторю, з минущого, тимчасового, обмеженого часом, і вічного, і це спільне вічне, об’єднуюче впродовж тисячоліть, незрівняно потужніше за політичну спромогу партій і держав.
Про вічне та непрості його стосунки з минущим — уся творчість В. Міняйла. Про це — Книга Добра і Зла, яку пише мудрий учитель Лановенко, про це — парадокси Олекси Феокпенкгійовича Копитенка з роману «Останній рубіж», про це — роман «Вічний Іван». Є в цьому романі образи двох пророчиць: одна віщує з позицій модерного європейського марксизму, авангардного російського більшовизму, інша — з позицій народних. Сьогодні ми твердо знаємо, на чиєму боці істина, а на чиєму вже зітліла правда.
Переживання й осмислення народності української літератури невіддільне від осмислення вічного в нашій культурі
Л-ра: Київ. – 2001. – № 3-4. – С. 134-138.
Твори
Критика
