Віктор Міняйло. Посвячення в кінодраматурги
Трагікомедія
...До того дня я був веселий, як, пробачте, бісів син, якому пощастило запроторити в пекло кілька грішии ків понад план.
Од надлишку веселощів я писав гумористичні повісті, і редактори аж гладшали, коли читали їх. Бувало, тільки й чуєш:
- Ха-ха-ха! Ой, не можу, не можу... приносьте вже щось інше!
Від цього я ставав ще бадьорішим і веселішим і, найнявши за два карбованці пегаса, мчав на нім з Білої Церкви до Києва, а звідти ще швидше.
Дівчата, що посипали дрібненькою галькою розтоплений гудрон на шосе, аж присідали від реготу, коли я обертався, бо, певно, впізнавали в мені автора відхилених гумористичних оповідань.
Я й сам собі здавався симпатичним, коли дивився в дзеркало, — такий вже я був, люди добрі, веселий.
Навіть вуса в мене росли так дотепно й гостро, що, бувало, зійдеш з тролейбуса, а на кожному з них по два, по три жіночих капелюшки.
Отакий я був, друзі, поки трапилась зі мною притичина.
Одного дня одержав я теплу телеграму.
Та що теплу! Вона несла в собі стільки жару, що телеграфні дроти розпеклися до білого. Отака була телеграма!
В ній сповіщалося, що одна з кіностудій має намір ставити фільм за моєю повістю «Гусяче перо».
Телеграма йшла кількома каналами. Першим була телеграфістка райконтори зв'язку, знайома зі мною особисто, а з нею- особисто були знайомі всі мешканці райцентру. За другий канал правила телефоністка, що передавала текст телеграми на сільську пошту. І врешті — поштове відділення села.
Тож не дивно, що протягом кількох хвилин ніким не знаний автор гумористичних оповідань став знаменитістю в районнім масштабі.
Розмови в селі одразу закрутились, завертілись, мов у сепараторі, яким відділяють з молока вершки. Однією цівкою потекли розмови читачів, а шшою — прототипів моїх оповідань.
- Мабуть, напише, сучий син! — казав хто-небудь із читачів.
- Де там! — заперечував прототип.— Він тільки й уміє, що списувати чужі слова. Он мої підслухав та в свою книжку!.. А тут тдзеба із своєї голови.
- Та він ніби й сам з головою.
- Та що — він розумніший за мене? Може, я два інститути закінчив!
- А не напишете!..
- Хай- но тільки дадуть на місяць відпустку!..
Відтепер мене називали так:
- Сценарист пішов, ги- ги- ги!..
Дружина почала готувати мене в далеку дорогу.
Вона таки знала, що написати сценарій — треба з'їсти чимало солі, і поклала її до чемодана пудів зо два.
Було покладено і паспорт з надією сільську прописку змінити на міську.
Поклала дружина і всі мої відхилені редакторами рукописи — хай їх хоча б екранізують.
І я поїхав.
Тільки завдяки моїй залізній витримці мої супутники не знали, що шлях, яким ми їхали, веде простісінько до слави.
І з'явився я на студії — персона грата.
Я відвідав з десяток кабінетів, і їхні господарі садовили мене в крісла боком до столу. Я вже думав, що й поклади я ноги на стіл, то це буде цілком природно. А я боявся покласти на стіл навіть руки. Я затискав їх між коліньми і мимрив, що мені дуже, дуже приємно.
Протягом тільки одного дня мене познайомили з дюжиною кінорежисерів і десятком письменників. Двоє з останніх були відомі критики, і я вже розраховував на прихильні рецензії, аж до видання повної збірки моїх творів. Красуні редакторки, знайомлячись, так мило подавали мені руки, що я готовий був цілувати їх (руки).
Того ж дня один із режисерів украв мене і, вштовхнувши в таксі, вивіз у невідомому напрямку.
Поки я, приглядаючись до сусідів за столом, нерішуче перекладав із руки в руку ніж та виделку, на студії організували розшуки.
Інший режисер, пригадуючи свої літа молодії, уже мчав по гарячому сліду.
Він вдерся до приміщення, де мене переховували, якраз своєчасно, бо мені вже скручували руку — пити на брудершафт.
Поки мій рятівник, гнучкий, як пантера, зчепився з викрадачем, котрий, як подейкували, знався з опришками і самим Довбушем, я встиг перебігти гребельку, сьорбнути горілки крапельку, перебігти місточок і вхопити риби шматочок...
Убитих не було. Суперечку свою режисери розв'язали, як і годиться, шляхом переговорів.
Вирішили влаштувати третейський суд.
Я злякався, почав ховатися в погрібки і з'явився на судилище в темних антиалкогольних окулярах.
Щось лисеньке, з вічно усміхненою фізіономією, в мантії, підперезаній вирізаними з фільмів стрічками (про цю людину ходили чутки, що вона таємний вівісектор), чинило суд.
Цей редактор почав товкти мою повість своєю чималою ерудицією.
Спочатку він розтовк займенники.
Потім зітер прийменники.
Затим розмізжив іменники.
І як уже хруснули дієслова, то залишилося раціональне зерно, ну як тобі мачинка. Він виплюнув те зерно мені межи очі.
Судія підійшов до справи ще й з іншого боку. Вмочив моє гусяче перо в бочку з дьогтем і показав:
- Яке ж воно гусяче? Це ж вороняче перо!..
Присуд був такий: віддати мене в рабство моєму визволителеві, аж доки перо побіліє.
Так мені відкрили таємницю чорної магії.
Але я ще не став кінодраматургом.
Посвячення йшло далі за встановленим ритуалом.
І яка вже нечиста сила принесла мене знову додому? Бо ще й не посвятившись, тут я став відомим ги-ги-ги-сценаристом...
Якийсь час студія тільки сопіла, мов бездіяльний вулкан.
Але ось почали діяти підземні сили, і мене знову викликали телеграмою.
Дружина продала відріз на плаття, і я поїхав.
На цей раз мені пощастило.
Усі без винятку були за те, щоб «Гусяче перо» екранізувати.
Уклали договір.
Я почав розширювати свій кіносвітогляд.
Гортаючи словники, я збагатив свою пам'ять усім, що мало будь-яке відношення до кіно. «Кінологічний, гінекологічний, кіногенічний...» Потім я дізнався, що є шторки і затемнення. Поки я вивчив усю кіноспецифіку, в очах у мене сталося кілька затемнень.
Перший варіант сценарію я списав з повісті.
Почалося обговорення.
Режисер, що украв було мене зі студії, висловив кілька зауважень.
- Де тут «Гусяче перо»?! — трагічно простер він руки.— Де та мова, що слово в слово повторює класичні зразки, якою невідомий, але, мабуть, здібний автор списав свій твір?! Де той чудесний підтекст, що повинен бути в кожній речі, позбавленій видимого змісту?!
Сценарій відхилили.
Другий варіант я писав з небувалим піднесенням, використовуючи пера з мого гусака. Обскубаний, він аж лиснів.
Сценарій поставили на обговорення, і думки розділилися.
Одні вважали, що треба повернутись до повісті.
Інші зауважили, що у вік електроніки гусяче пір'я втратило вагу.
Треті радили архаїчне пір'я підсилити сучасною технікою, і це, мовляв, зробить його стійкішим у вищих шарах атмосфери. Але... тут потрібно бути обережним, щоб пір'я не переважило заліза!..
Сценарій відхилили.
Я став дратівливим, як тигр, і замкнувся в клітці власного самолюбства.
Тридцять три редактори стояли над кліткою, де я творив свою лебедину, чи то пак гусячу, пісню. На кінці гострих списів своїх висновків вони подавали мені туди шматочки гонорару.
Підкріпившись останнім із них, я написав: «Кінець».
Зібрався синедріон.
Редактори прочитали мій твір і ахнули:
- Це народна комедія! — казали одні.— Це як ото: «Шуміла калинонька...» Це ціла епоха в кіно!..
- Це...
- Поставити! — волали одні.
- ...на голову! — горлали інші
Та перших була арифметична більшість, і я послав дружині телеграму, щоб спаковувала речі для переїзду до міста. Тільки меблі в стилі «дартіль інвалідів» я радив залишити для меморіального музею мого імені.
Інквізитор-режисер уже зі страшною силою катував акторів на пробах.
На пусті котушки накручувались карбованці...
Але це був лише початок посвячення в кінодраматурги.
А відбулося воно на форумі, де зібралися кіноченці. Я маю на увазі тих, хто може, але дав обітницю не робити...
Вийшов один на амвон і глухо почав проповідь: «Якою має бути комедія».
Далі було прочитано співпроповідь: «А чи потрібна комедія?»
Читався і реферат: «Як поставити комедію, щоб глядачі плакали».
І, нарешті, зійшов на амвон найученіший ченець. Він був у подвійній масці. Одна половина її була рожева, а друга — чорна. Але тут сталася неприємність: ніхто з учасників зібрання не побачив його. Внесли тоді всі томи енциклопедії і підвели під нього теоретичний базис. Та й це не допомогло. Не підняла його і власна дисертація. Тоді він підпустив філософії і, втративши вагу, здійнявся у високості. І вже звідти почав метати на мене блискавки. Запахло смаленим. Це горіло «Гусяче перо»...
Потім мене повели на сповідь до кіновладики. Накривши мене циркулярною єпітрахіллю, він сказав:
- Сину мій, от якби ваша комедія та була такою, як у своїй комедійній частині! От якби з вашої душі зникли всі мирські думки на взірець: «Трясця твоїй свиноматері у великодній очіпок!» Одним словом, сину,
благословляю вас на подвиг самозречення в десятім варіанті сценарію!..
Дружина моя спродала Деякі дрібниці, загорнулася в простирадло і теж благословила мене.
І я поїхав.
І знову писав.
Це вже була комедія переодягань — кольчугу героя редактори здирали з одного персонажа і, крекчучи, натягали на іншого.
І знову збирався синедріон, і знову я ковтав позолочені пілюлі, і стенографістка записувала гарячі промови, та я вже знав, що не буде все по писаному...
Так воно й сталося. Закликали мене до кабінету, і хтось молодий і розумний, короткозоро мружачись д посміхаючись космічною посмішкою, радив мені вилучити з комедії всі любовні колізії, бо й так передбачається велике протистояння Венери...
Тут я, здається, випив червоне чорнило і намагався вчинити вбивство.
...Прийшов до пам'яті, коли мене вже волокли по коридору і чоловік у білому наказував:
- У палату до графоманів!
Мене вилікували. Але я ще й досі чогось боюсь. А що, коли...
О боже!.. Сьогодні знову я одержав телеграму!..
Твори
Критика
