Хрест Олекси Стефановича
Тарас Салига
«23 грудня 1970 р. в маленькому містечку Бавнд Брук був дивно погідний день. Далеко на небосклоні де-не-де блукали білі хмарини, а у виструнчених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо «єдино їй дзвеніти біля смерти». В той погідний день хоронили Олексу Стефановича, одного із найцікавіших сучасних українських поетів. За труною йшло тільки двоє людей — поет Рубчак та автор цих рядків. Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шукають публічного самоствердження».
Цю сумну і гірку правду про останню поетову дорогу зафіксував у своїх спогадах літературознавець Іван Фізер. Інші, ті, хто знав Стефановича за життя, — Галина Лащенко, Марина Антонович-Рудницька, Богдан Бойчук, Петро Івахів, надрукували не менш драматичні свідчення із його прижиттєвих буднів. А проросли вони тернами еміграційних шляхів з рідної його Волині крізь Європу та Америку. Із 71 року свого життя на Україні прожив тільки 26, 22 — у Празі, 5 — у Німеччині, 21 — у СІЛА.
Народився Олекса Стефанович на Волині (Милятин біля Острога) 5 жовтня 1899 року в родині священика. Він, як і батько, одержав духовну освіту (закінчив 1919 року в Житомирі духовну семінарію).
З 1922 до 1928 року студіював філологічні науки в Карловому університеті та відвідував певний час літературні курси в Українському вільному університеті. У Празі й розпочав свою поетичну творчість. Перші його публікації з’явились у «Літературно-науковому віснику», «Новій Україні», «Християнському шляху» та журналі «Пробоєм». Опублікував дві збірки віршів — «Поезії» (1927) та «Стефанос І» (1938). Надзвичайна поетова скромність та унікальна вимогливість до себе обумовили цю скупу кількість видань. Правда, в 1975 році Богдан Бойчук опублікував посмертно зібрані поетові твори, серед яких є і речі не друковані автором.
«Головна прикмета Стефановича-поета,— пише М. Антонович-Рудницька, — яка передовсім різнить його від інших, це вперте і послідовне, майже неймовірно-докладне випрацювання вірша.
Хто ж були ті інші, з-поміж яких прагнув вирізнитись як поет індивідуального характеру Олекса Стефанович? Звичайно, поети його покоління — українські пражани: Євген Маланюк, Юрій Липа, Юрій Клен, Максим Чирський, Олег Ольжич та інші. Справді, вже перші творчі кроки Стефановича засвідчували куди більшу професійну зрілість молодого автора, ніж, сказати б, несміливість початківця. У Стефановичевих віршах передовсім вабила нетривіальність версифікації, вишуканість і змістовність образів:
Гураганом — кінь під паном —
І раптово став.
«Що ж ти, коню? Тож нема нам
Жодних тут застав!»
Подививсь Ілля. Не вперше.
Путь найшла на путь.
Хрест степи собі на перса
Із доріг кладуть.
Проте Стефанович не обмежувавсь віршовою естетикою. Він був свідомий того, що слово мусить мати суспільне призначення, що повинне мати в собі проблеми великого загалу і насамперед проблеми національні. Якщо Є. Маланюк збіркою «Стилет і стилос» кидає виклик усьому імперському російському, послідовно акцентуючи, що українська державність може стояти тільки на міцній основі сильного і вольового національного характеру, який ще треба формувати, то О. Стефанович разом з поетами-уенерівцями (вчорашніми воїнами УНР) цю тезу в основі своїй не лише підтримував, а й по-своєму опрацьовував.
Маланюк через форми своєрідних антитез, через протиставлення усіх тих понять, що формують міцний і слабкий характери, витворює свій історіософічний погляд на українське питання. І хоча погляд Стефановича збігається з Маланюковою думкою, що поет повинен бути форматором національної свідомості, навіть її стражем, Стефанович не бере на себе в цьому питанні, сказати б, обов’язків «ідеологічної забезпеченості». Він коментує історію, має власну позицію, проводить свою думку, він стоїть на своєму, але себе не диктує, не нав’язує:
«Занадто панська — Польща. З нею важко. Гидке — московське: вірний твій холоп, Сміття твоє, підніжок твій Івашко.
З такими жить — добра нам не було б.
Туди нам треба глянути, за море.
Хоч і далися турки у знаки,
Та тільки з ними лад якийсь утворим.
О Боже, пронеси часи тяжкі».
І може, й блисла би, соколю-вовче,
Одна усім просторам булава.
Коли б не поховало Ярополче,
Коли б не погребла тебе Москва.
Стефанович змальовує постать гетьмана Дорошенка на тлі історії. Внутрішній портрет, світогляд героя її стає з його ж слів, та слів таких, які більше відповідають історичній правді, ніж поетовим узагальненням. Роздуми персонажа — це пошук того, хто споглядає історію, хто її осягає, пізнає. Якщо такі поетичні осягнення історії потрібні Маланюкові як факти для історіософічних концепцій, то Стефановичу досить цього тільки для тлумачення історії. Одне слово, Маланюк — поет-історіософ, а Стефанович — поет-історик.
Ліричний герой Стефановича дивиться на ліричні події поглядом миротворним — вони, ці події та факти, вже були, і їх залишається тільки прийняти як реальність минувшини. Інша річ, що вона мусить бути досвідом для поетових сучасників. Але поки що «злі, непрохані гості Проклали просторами хрест — И лежить між травами, де кості, Де б’ються ворони за решт. Лежить на тілі України Її проклятіє, злодух. І до сьогоднішньої днини Несе їй чорную біду. Лежить, упершися у перса, Кінці, мов крила, розпростер — і що творилося тут перше, Те саме твориться тепер».
До речі, більшість критиків не вважали Стефановича поетом громадянського звучання. Але це далеко не так. Інша річ, що, можливо, його ліризм якоюсь мірою заступав дуже своєрідний стефановичівський публіцистизм. Крізь усю його творчість бачимо відкриту позицію автора щодо свого громадянського вибору, спостерігаємо його ставлення до української історії, до її складних перипетій. Роздоріжжями, що пролягли крізь українські лани, Україна несе хрест. Хрест упав тягарем на рідний край, він став його недолею, його болем: «Здається, одвіку напруги племен і доріг цю землю карають — пережуть і крають і хрестять... Давно в середхрестя цей камінь злоречий заліг».
Україна, розташована майже на розмежжі Європи й Азії, була роздоріжжям для половецького дикого гарцювання, для печенігівських плюндрацій, для татарських і турецьких свавіль, а потім упродовж двадцятого століття була «середхрестям» нового, може, найлютішого за всі часи варварства. Лише лицарство, міцність духу народу втримує Україну під її споконвічним важезним хрестом.
Звичайно, у вище наведених строфах вловлюємо не тільки історичний коментар автора, а й історіософічну його концепцію. Маланюківський погляд на історичне минуле України все-таки залишав на його сучасниках певний знак. Маланюк-історіософ мав свій невідворотний вплив і на Стефановича-поета історичної тематики. Врешті-решт вірш «Дорошенко» Стефанович присвятив Маланюкові.
У ранній період творчості для Стефановича історична тематика переважала. Листопадовий похід української армії в 1921 році на окуповану російською армією Україну і трагічний фінал цього походу (розстріл 359 українців російськими «братами» під Базаром на березі річки Звіздаль) став гіркою історичною подією, сучасником якої був сам поет. Ось як він про неї пише:
Лютим, жорстоким дзвоном
Видзвонює сталь.
Скрикує льодом червоним,
Холоне Звіздаль.
Кулі до чол, як бджоли,
Шабля руба.
Солить сніги і солить Червона ропа.
«Витривать, витривать, брате,
У боротьбі!»
Чотири гранати — для ката,
А п’ята собі.
Лютим, жорстоким дзвоном Видзвонює сталь.
Скрикує льодом червоним,
Холоне Звіздаль.
Поетова фраза стає стислою, уривчастою. У вірші лунають - алітерації, мужніє голос. А схоже було, що він обирав собі іншу дорогу. Ранні пастельно-осінні пейзажі, навпаки, викликають елегійний, сумний настрій. Перебуваючи під впливом то символістів, то романтичної стихії в поезії, Стефанович начеб і не припускав, що в його поетичну палітру вриватимуться чисто публіцистичні настрої, пасажі суворої життєвої правди, голос його часу, героїчної української національно-визвольної доби.
Тому про поезію раннього періоду Галя Мазуренко писала: «У автора талант ще не вироблений, але щирий, так би мовити «пастельовий»: ніжно забарвлені малюнки природи, відтінки почуття — його царина... Уявляйте перед собою образами те, що чуете, і вас огорне поезія малюнку. Слабіше іде з лірикою, а якимись цілком безкровними виходять у автора твори, де потрібний сильний патос. Якісь надумані вони, бутафорні, почувається запозичена в когось манера. Щодо форми вірша, вона не оригінальна, мабуть, автор в ній мало любується».
Звичайно, далеко не з усіма цими висновками слід погодитись. Можна сперечатися щодо формальних шукань поета. А щодо публіцистичного його пафосу, то був він дуже своєрідний. Міцний пульс громадянського вираження, той, якого жадала Г. Мазуренко, в його поезії уже з’являвся. Погляньмо хоч би на крутянську тему, що заполонила тогочасну українську поезію, не обминувши й Стефановича. Її відголос знаходимо у багатьох його віршах. Навіть Богдан Хмельницький за поетовою інтерпретацією стає витязем сучасних визвольних змагань: «Жар малинові ясно-злоті Цвітуть прапори й корогви... Святі правиці із кіотів Благословляють, як живі.. Грядеш до Софії Святої На білоснігому коні... Вже не Москва і не Варшава, Не за козаччину вже бій, А Українськая Держава В уяві блиснула твоїй!»
Та шлях до неї був тяжкий і тернистий. Він пролягав і через станцію Крути, поблизу якої 29 січня 1918 року три сотні київських студентів і курсанти старшинської школи з Бахмача прийняли нерівний бій з кількатисячною Червоною Армією, якою керував царський жандармський полковник Михайло Муравйов.
Його «Крути» били у дзвони людської пам’яті:
Сходять нам ваші незгасні сонця,
Дзвонять серця ваші вічні.
Ваші квітневі, травневі серця,
Квітні, посічені в січні...
У клекотінні — святі корогви,
Клекоту повні — прапори...
Ми під кипінням їх радо, як ви,
В буряні рушим простори,
Радо на сурмний задуднимо зов
Ми по шляху грозовому,
Тому крутому, що з Крутів пішов,
Непереможному тому...
Не тільки через цей вірш, а й крізь усю поезію О. Стефановича проходить концепція віри у торжество найсвятіших українських ідеалів. Поет упевнений, що в боротьбі за українську незалежність Крути ще прислужаться. Поглумлена і спаплюжена, оббріхана і сфальсифікована правда Крут стане істинною правдою, а суджені будуть суддями: «Крута дорога із Крут, Та вірмо, рушивши нею: Нелюдськи міцний цей люд І вийде він ще на суд Не судженим, а суддею».
Вірш «Крути» ввійшов до збірки «Стефанос І», про яку О. Бургардт писав: «Якщо поява такої книжечки, як віршова збірка «Стефанос», пройде непоміченою в українській критиці, то се можна було б пояснити тільки цілковитою неосвіченістю читача у справах мистецьких і байдужістю до справи літературної...
Стефанович, правда, йде добре уготованою дорогою Рильського, і під тим оглядом поезія його носить усі ціхи неокласичного мистецтва, але стихія власного ліризму в ньому така потужна, відшліфованість кождого рядка така досконала, що, будучи адептом, він лишається глибоко оригінальним».
З оцінкою Бургардта збігалась оцінка Івана Огієнка. Хай Огієнко й не наголошував на неокласичних тенденціях Стефановичевої поетичної палітри, але вона в його критичних висновках бралась до уваги. «Олекса Стефанович, — казав Огієнко, — правдивий поет, а його збірочка правдива поезія... Мова збірки глибоко поетична, що вільно пливе з почуттям переповненої поетової душі». Він «пише соборною літературною мовою, власне, не пише, а малює» . Далі критик аналізує мову його віршів у цілком класичному аспекті, звертає особливу увагу на її лексичний склад, образність, що йде від традицій, досвіду художнього мислення не тільки української літератури, а й літератури світової.
Про симпатію Стефановича до неокласицизму і громадянськість позиції його ліричного героя свідчить багато його віршів, а зокрема сонет «Багряна піраміда». Багряний, червоний терор обійшовся дорожчою ціною для України, ніж усі її найтрагічніші часи. Стефанович вибудовує «багряну піраміду» на історичних жертвах народу, а у вершину її ставить українську руїну XX століття:
Від неї кров — сторіками сторік,—
Земля наскрізь горячкою просякла.
Вона встає, багряна, хмаросягла,
Уся німий в пустиню синій крик.
Немов живий, прокляттям дише лик...
Чиясь рука погрозою набрякла,
Возстала в твердь — і впала, і заклякла...
Десь увійшов ще глибше в груди штик...
А в висоті, на виклублені хмари —
Чорніш ночей нерукотворні мари,—
Блідий, мов плат у пурпурі від ран,
Весь у страсній незамкнутоеті зору,
Простерся вождь, недвижен, бездихан,
Небострімку увінчуючи гору.
Це тяжке для України XX століття Стефанович осягає в багатьох сюжетах: з віршів постає голод, Україна у вогні другої світової війни, а зокрема сумна доля обманутої німцями галицької дивізії, її надаремно пролита кров під Бродами: «Не дивізія вже, — лиш решти... Глянув хрест на них з висоти... Поможи, Білогорський Хресте, їм ранених своїх спасти! йдуть... Приспішено йдуть, як можуть... Був наказ: за кожну ціну Розірвати коло вороже: Проламать ворожу стіну! І стоїть, рамена залізні Розпростерши над ними, хрест, Ніби боре мряки зловісні, Ніби каже: «вмерлий — воскрес».
Саме те, що заперечувалось в Україні ідеологічними настановами офіційщини, а водночас партійної критики, як бачимо, було мотивами поезії Стефановича, його громадянською позицією. В цьому зв’язку, крім вище цитованих віршів, могли б промовистими бути «День гніву», «З апокаліпси», «Вічна слава», «Кінець Атлантиди», «1941-1944», «Орда іде», вірші, присвячені Шевченкові та Ольжичу.
Євген Маланюк, аналізуючи першу збірку О. Стефановича, вказував на її пісенну музичність, що завжди знаходила свою форму і своє місце, на «артистичну суцільність кожного окремого твору». Він підкреслював, що милозвучність віршів Стефановича завжди трансформувалась у сувору дзвінкість і високу лункість його рядків. Маланюк застерігав інших критиків від неповноти оцінок, якщо у Стефановичевій поезії бачити тільки її ліричну вартість.
Справді, основна її домінанта — це ліризм, але ліризм особливої будови, індивідуально стефановичівського настрою, який Маланюк протиставляв стилю лірики інших авторів. «Самий тембр у наших ліричних поетів, — писав він, — неодмінно приводить їх до слізно-милозвучних рядків (Сосюра, Фальківський), солоденьких романсів з старанно зализаною етрофікою (постійність рефренів). Це явище мало остільки загрозливий характер, що деякі поети, з одчаю, кидалися в другу крайність: розхитували ритм, розхристували метр і... випарювали найдорожче — ліричний зміст, одну з великих таємниць поезії, що вповні нею володіли лише великі майстри (Рільке, Верлен, Фет)».
Стефанович завжди залишався вірним собі. Він не працював упівсили, а намагався дійти найвищої віршової кондиції технічного характеру, дбаючи при цьому про душу вірша, його емоційні барви та здоровий ідейний пульс. У нього не знайдемо віршів, які б свідчили про авторські намагання запропонувати щось вельми оригінальне і незвичне, що вражало б формально, не являючи при цьому значнішого змісту.
Він над усе любив волю і любив Україну. Він ціле життя боявся хоч якимсь чином від когось бути залежним, як і боявся втратити почуття любові до рідної землі. Під таким знаком любові він міг залежати тільки від своєї музи. Він офірував їй усе, що міг, бо це була його найсвятіша офіра для України. Хоча Стефанович, як і всі письменники-емігранти, добре знав, як соціалістична Україна ставиться до їхньої творчості.
«Літературна творчість нашої еміграції, — знову цитуємо Є. Маланюка, — перебуває в неласці у критиків і «крітиків». Сьогодні часописи скоріше цікавляться тим, що «збірається» писати який-небудь В. Поліщук чи Еренбург, ніж тим, що написав і на яку цікаву постать виростає на еміграції, напр., Юрій Липа, здається, єдиний у нас нині поет, що володіє — через Лесю Українку — секретом шекспірівського діалогу. Нечутно і майже не зауважений пройшов крізь сутінки нашої літератури тонкий стиліст, майстер ліричної акварелі, поет культурної школи — Юрій Дараган. Десь в забутті й злиднях загасає письменниця значної міри Галина Журба. Невже вони чужі українському інтелігентному суспільству?».
У забутті, у відчуженні й самовідчуженні згасав і Олекса Стефанович, але він і в таких умовах не знижував собі високих творчих вимог. Він не опускав зі своїх пліч Хреста й тоді, коли мав право це зробити, коли таки знаходились ті, що хотіли йому допомогти, та він собі казав: «мій Хрест — мій тягар, моя дорога».
Він проніс крізь усе своє життя віру у високу християнську сутність. І це було основою основ його світоглядності, його життєвої поведінки та вчинків. Хоча, правда, не тільки ідеї християнства цупко тримали його у своєму полоні. Він також перебував «під владою» ідей поганства. Для нього основними силами, що ведуть людство до прогресу, які забезпечують і стимулюють поступ, пише Богдан Бойчук, «були релігія, наука, мистецтво і секс. Сам він ціле життя був роздираний поганством і християнством, що, як твердив сам Стефанович, ділили його творчість на дві категорії».
Без мотивів релігійності, розумів Стефанович, не може бути повнобарвної літератури. Тим паче, що в українському красному письменстві вони існували споконвічно. А тепер, в перших десятиліттях XX ст., а головно в період між двома світовими війнами, українські поети гасили в собі християнську віру. Точніше, гасив її тоталітарний сталінський режим. Письменники, що вимушені були піти в еміграцію, намагались цьому активно протистояти, свідомо акцентуючи ідеї релігійності, відродження християнської думки у своїй творчості. У 1935 р., наприклад, Юрій Клен пише поезію «Софія», в якій він тривожиться, що в умовах радянської України проектується знести храм св. Софії в Києві. Його ж поема «Прокляті роки» закінчується молитвою до Господа за порятунок героїв, за весь український люд, за Україну.
Після розгону неокласицизму, славного «п’ятірного грона» українська духовна (релігійна) поезія могла творитись тільки у вільному світі. Скажімо, вірші Р. Купчинського, О. Бабія, У. Кравченко, Л. Мосендза, С. Гординського, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, Г. Мазуренко, Б.І. Антонича, Є. Маланюка, Ю. Липи, Б. Кравціва, Т. Осьмачки, В. Яніва, М. Ореста «перекривали» неможливість появи поезії аналогічної у «вільному» радянському світі.
Тема релігії в українській еміграційній літературі озивалась своєрідним протестом на войовничий атеїзм в соціалістичних умовах, на панівну його тезу «релігія — опіум для народу». Християнською містикою пройнятий, наприклад, роман І. Багряного «Сад Гетсиманський», де вірність і зрада сусідують у вічній між собою антитезі, де Юда уособлює зло сталіящини.
Олекса Стефанович стояв у ряді найпомітніших авторів релігійної тематики. Його релігійну лірику можна поділити на три періоди написання: перший — 1925-1940 роки, другий — роки другої світової війни і третій — вірші післявоєнного часу аж до кінця творчого життя. Відповідно до тих суспільних, політичних, соціальних, моральних і всіляких інших проблем, що виражали конкретний час, поет творив свою молитву до Господа чи будував якийсь релігійний сюжет або медитацію. Наприклад, як пам’ять Крутів змодулювалась у виразно осібну розмову з Пречистою, так само по-своєму оригінально інтерпретуються й інші теми. На час, коли Стефанович писав вірша про героїв Крут, вони вже були осквернені червоною пропагандою, як, врешті, й були сфальсифіковані усі події визвольних змагань України. Але прийде правда Всевишнього: «О їх не триста і шістдесят без одного, Юрми, Пречиста, Ждуть сурми Суду Страшного! Коли ж твоя мідь Простори проріже, Коли засурмить Архистратиже!»
У відкритому листі до Стефановича критик М. Гнатишак, високо оцінивши збірку «Стефанос 1» про релігійну лірику, правда, сказав таке: «Треба тобі, друже Олексо, ще трохи більше продуховлення і трохи сильнішого релігійного — світоглядового стрижня. Бо не вір бридням про те, мовляв, у поезії це не важне, а важливіша форма. Однаково важне одне і друге, милий друже. І без здорових, глибоких ідейних та світоглядових підстав правдивій, великій поезії у нас не бути, так само, як і без досконалої мистецької форми».
Думається, що критика М. Гнатишака стосується далеко не до всіх віршів Стефановича релігійного плану. Адже в більшості з них отой «світоглядовий стрижень» і бачиться. У віршах пульсує активна думка гуманізуючої сили, відчувається потреба автора якнайреальнішого зображення описуваного. Святковість тону пояснюється святковістю душевного настрою:
Підлили в лямпаду масла,
Щоб лямпада не погасла,
Щоб світила з неба, ясна,
Та на ясла.
Біля ясел — Мати Божа,
Мати Божа, Панна гожа
Панна чистая, хороша,
Наче рожа.
В ясла глянула, розквітла,
І на мить немов осліпла,—
Стільки впало в очі світла,
Стільки срібла!
Такі речі Стефановича зваблюють і своєю поетикою, витонченою будовою строфи, її особливою мелодикою. Тому М. Гнатишак писав, що вірші Стефановича «роблять враження літературно вартісних та формально випещених». При цьому стильовий малюнок їх напрочуд різнобарвний. Це давало підстави авторові відкритого листа акцентувати: «Характеристична для тебе здібність малювати бачені картини, і то не зовнішньо малювати фарбами, а вживатися в їх внутрішньо-пластичну сутність... Тобі може немає рівного поета у вичутті стилю українського бароко.:. Ти міг би дати багато оригінального і цікавого у твоїй своєрідній, якійсь надреалістично-абстрактній, а все-таки живій, гротесково підсміхненій іронії й сатирі».
Цих три аспекти: пейзажно-образної пластики, бароковості та гротескової іронічності в поетичній палітрі Стефановича справді дуже очевидні. Про кожен зокрема з них можна вести ширшу розмову. Якщо б, скажімо, аналізувати пейзажну лірику поета, то неодмінно дійдемо висновку, що переважає у ній осіння тематика. Стефанович — майстер осінніх пейзажів. І характерно, що він не виписує якихось особливих картин, не прагне здивувати чимось незвичайним. Він говорить про осінь традиційними словами, дивиться на неї традиційним поглядом, але ж наповнює вірш особливою енергією, «розмальовує» його чарівною красою:
Бенкетуй, молода княгине,—
Поки сонце ще ходе радо,
Поки небо твоє ще синє,
Бенкетуй, моя Ладо!
Хай несуть із комор на столи
Виночерпи і плододари
Твої вина міцні, як смоли,
І садів твоїх дари.
Груди груш, винограду грона,
Сині сливи, гради тернини,
Гори яблук в огнях червоних
І рубіни рябини.
Максимальна наближеність до реального світу, до природного буттєвісного стану речей, як бачимо, витісняла з поетичного мислення Стефановича надуманість уяви, штучну асоціативність тощо. Емоційності атмосфери, по-своєму особливого ліричного темпу тут досягається іншими засобами — простотою художнього мислення. Тільки в цю простоту, тобто у майже побутову звичайність фрази поет вміє вкласти неординарну змістову доцільність. І його осінь воістину стає вінцем нагороди людським турботам, святом і бенкетуванням душі.
Стефановичеві пейзажі — це насамперед відтворення пам’яттю того, що оточувало його в дитинстві та юності. Адже в еміграцію пішов зовсім молодим. Словом, яким йому рідний край запам’ятався, таким він і постає з його віршів. Можна тільки подивуватись цій феноменальній поетовій здатності оберігати в душі, нести з собою крізь життя те, що колись зафіксувалось зором: «Забула ринь лінивая Еоринь, — От-от затримаються води... Десь у лісах спинилися підводи, По саму вісь втопившись у драглинь... Тече і ні розтопленая синь На стріхи хат, на ниви і городи... І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди, і спить уся сонливая Волинь. Здається, й час зімкнув свої повіки, — Ніколи більш не литимуться ріни, Вози навік загрузли у багні... Як увірвать годину цюю млосну, Як закричать в цій важкій тишині, Щоб раптом все прокинулося зосну?»
Як бачимо, природа у нього — це насамперед образ рідної землі, його батьківщина. Тільки цього поет не декларує. В даному виразі батьківщина постає з конкретності понять, з такої зречевленості зображуваного, яка цьому зображуваному надає точного вигляду, свого індивідуального образу. Так що пейзажі в Стефановича — це не тільки художня матеріалізація світу природи, а й конкретні її «портрети» з тими важливими деталями чи штрихами, які самі собою можуть бути асоціаціями найрізніших і найзмістовніших планів. Хай би, наприклад: «Десь у лісах спинилися підводи, По саму вісь втопившись у драглинь...» Здавалось би, як для поезії, це аж занадто звичайна прозова фраза. Але ж не так. Вона здатна замінити цілі, якщо хочете, сторінки описів, коли б йшлося про природу як тло, де живе людина. Власне, пейзажі Стефановича часто тим і приваблюють, що вони олюднені навіть, коли в них про людину не згадується.
Природа будить в поета настрій піднесеності, стає джерелом натхнення, надає сил у хвилини розпачу, вона також живе лоно, де відбуваються драми народу, де еволюціонує людина. Природа стає персонажем його поезії у функції далеко не тільки ліричній, а й дидактичній, медитативній тощо.
Ми зараз в основному наголошуємо на творах Стефановича, написаних у період між двома війнами, себто в 20-30-ті роки, не аналізуючи поезії пізнішого часу, але й ця перша творча частина витримує дуже суворі і різнобічні критерії оцінок. Тому свого часу Євген Маланюк, рецензуючи «Антологію сучасної української поезії. Поети 1920-тих років», видану у Львові 1936 року, яку впорядкував Б.Ю. Пеленський, одним із головних недоглядів назвав відсутність у ній віршів О. Стефановича. «Треба було, — писав рецензент, — відвести належне місце такому явищу в нашій поезії, як О. Стефанович».
І це не було перебільшенням. Стефанович кількісно невеликим творчим доробком явив якісні надбання у нашій літературі. У тематичному вияві це пейзажні малюнки, краса Волині, родинно-любовні сюжети, еротика, античні ретроспекції, українська міфологія, історія, релігійні мотиви, медитації, громадянські осягнення, культурологія та ін. У плані художньо-версифікаційному це культура техніки, шляхетність форми, індивідуальність стилістики. Це послідовне творче змагання за всі внутрішні і зовнішні компоненти вірша, без яких нема справжньої поезії.
Не без підстав критика відзначала стефановичівську алітераційну майстерність, вишукану образність, синтаксичну неординарність вірша та особливо його лексичні здобутки. Над словом, писав Б. Бойчук, поет «працює з педантичністю вченого-лінгвіста. Цей труд приніс Стефановичеві ряд прекрасних стилізацій під староукраїнську мову... Звичайним словам він надає дивного життя, ставлячи їх у незвичайний контекст або в незвичайні синтаксично-морфологічні ситуації».
Можна було б говорити, зокрема, про функцію епітета у Стефановичевій поезії, про його поліфонічну смислову навантаженість. Чи, наприклад, про художній ефект кольору в його ліриці. В художньо-стильовій системі Стефановича колір не переважає над якимись іншими прийомами, що їх послідовно використовує автор, але він не буває жодного разу застосований без особливої для цього потреби.
Наша розмова — це тільки окреслення найзагальніших контурів творчої біографії поета, та й то в рамках окресленого часу. Американський період творчості Стефановича, коли й продовжувався в раніше розпочатих стильових колізіях, все-таки вбирав у себе багато нових барв, грунтувавсь як на життєвому, так і на мистецькому досвіді. Та добре, що ми вже до Стефановича йдемо.
Л-ра: Вітчизна. – 1994. – № 1-2. – С. 121-126.
Твори
Критика
