Поезія «in extremis»: спроба порівняння релігійної лірики Олекси Стефановича і Марини Цвєтаєвої
Тетяна Рязанцева
«Часи змінюються, й ми змінюємося разом із ними», - цей античний вислів стосується усіх сфер людського життя, і література тут не виняток. Метафізична лірика, що народилася у XVII ст. як поезія вічних тем і великих абстракцій, спрямована на з’ясування стосунків Людини з Богом, Смертю, Часом і Коханням, теж зазнала еволюційних змін і постала в наші часи в оновленому вигляді.
Перш за все, під впливом соціально-політичних заворушень, технічного розвитку та революції індивідуальних стосунків у XX ст. дещо змінилася класична тріада провідних тем метафізичних поезій. Так, тема Смерти й швидкоплинности життя поступилася місцем темі Самотності, що до того існувала лише як аспект усіх трьох головних тем. Миттєвість життя, що вражала поетів Бароко, втратила свою актуальність у вирі воєн та революцій, раптовість і всепереможність Смерти стала мало не аксіомою. А от барокове розуміння Людини як пір’їнки у вирі подій, вічно самотнього мандрівника у незбагненному лабіринті світу й барокове відчуття необхідносте відновити втрачену єдність із Богом виявилися на такому тлі більш ніж значними.
Щодо стилістики, щезла свідома орієнтація на вузьку освічену аудиторію, пішли з ужитку традиційно складні метафори, безкінечна гра значеннями слова, типові метафізичні концепти поступилися місцем морфологічним оксиморонам на рівні цілого твору...
Втім, незмінною лишилася головна ознака метафізичної поезії - напруга, намагання якнайточніше відтворити індивідуальний духовний досвід, незвичний і часто трагічний.
Я спробую розглянути нові форми метафізичної лірики на прикладі релігійних творів двох авторів: українця Олекси Стефановича і росіянки Марини Цвєтаєвої, оскільки їхня поезія подає, як на мене, один із найчистіших прикладів метафізичної «напруги» серед слов’янських письменників нашого століття.
Порівняння релігійної лірики Стефановича і Цвєтаєвої видається абсурдним лише на перший погляд. Якщо розглядати поезію Віри справді як поезію особистого духовного досвіду, ці дві постаті виявляться зіставними.
Якщо взяти до уваги саму тільки зовнішню долю подій, уже тут легко помітити, наскільки близько співіснували Стефанович і Цвєтаєва у «часі і просторі». Народжені в останню декаду минулого століття, вони належали до одного покоління, походили (хоч номінально) з однієї країни, опинилися, сказати б, «в одній еміграції» і фактично одночасно, 1922 року, опинилися в Празі, де Стефанович прожив майже до кінця другої світової війни, а Цвєтаєва затрималася лише на три роки. Теоретично вони могли б зустрітися, враховуючи тісні творчі контакти російської й української емігрантських громад у столиці Чехії.
Піднесення і страждання творчосте є спільним знаменником обох цих поетів.
...Страждання, як відомо, наближають до Бога. Релігійна лірика Стефановича і Цвєтаєвої є одним із непересічних явищ у письменництві ХХст. І річ тут зовсім не в якійсь специфічній революційності. Щодо змісту, їхні твори напрочуд канонічні.
Обидва автори походили зі щиро віруючих православних родин, дотримувалися традиційних поглядів, не намагалися створити для себе якусь нову релігію... Цінність їхньої релігійної лірики полягає саме, сказати б, в індивідуалізації канону, умінні подати звичні, навіть і «затерті», образи й топоси православної культури в новому світлі, світлі особистісного сприйняття, духовного досвіду, що є обов’язковим для всіх і неповторним для кожного.
Усе це змальовували за триста років перед тим, у добу Бароко, коли метафізична поезія була живою новиною літератури. Все це постало знов у нашому столітті - в нових умовах життя, стосунків, віри, бо за часів Донна, Кеведо, Тезауро й Барановича ще не можна було собі уявити світових війн, рівноправности жінок та насильницького атеїзму.
Отже, індивідуалізація канонічного. Для релігійної лірики Стефановича і Цвєтаєвої характерне, насамперед, своєрідне трактування теми дива. Обидва автори розуміють диво цілком традиційно, як «перерву поступовосте» звичайного буття, зумовлену безпосереднім контактом людини з вищою силою, що для людини означає незвичний духовний досвід, долучення до сакральних таємниць, певного надзнання. Втім, у релігійній ліриці Стефановича і Цвєтаєвої йдеться не безпосередньо про духовний досвід, але про фізичний стан ліричних героїв, що є учасниками, об’єктами дива. Диво в такій інтерпретації постає, передусім, як нове переживання, унікальне почуття, причому, зазвичай, це почуття болісне. Тобто екстремальність дива як духовного катарсису подається через показ фізичних страждань ліричних героїв або через змалювання так званих «межових станів» між смертю і життям як символу духовної кризи (див., наприклад, «Фрагмент з «Преображення» О. Стефановича, «Доньку Іаїра» М. Цвєтаєвої). Це забезпечує необхідну в метафізичній поезії напругу та вибудовує морфологічний оксиморон на рівні цілого твору: для ліричних героїв Стефановича і Цвєтаєвої характерне радісне прийняття страждань, що запевняє їхнє духовне піднесення («То, что снаружи - крест, то изнутри - окно», за виразом сучасного російського поета І. Жданова).
Відверта увага до фізичного аспекту духовного досвіду й є, власне, показником нового щаблю розвитку метафізичної поезії, що перед тим, як свідчить сама її назва, свідомо зосереджувалася на речах поза межами фізичного світу.
Проте і для Стефановича, і для Цвєтаєвої типова не просто увага до фізичного, але наголос на інтимності переживань. Інтимність і неповторність духовного досвіду кожної людини у релігійній ліриці обох авторів досить несподівано передається через зближення релігійного і сексуального аспектів буття. Тут зустрічаємо надзвичайно багату палітру окремих ситуацій чи персонажів Святого Письма, так чи так пов’язаних зі сферою сексуального (цикли «Георгій», «Магдалина», «Донька Іаїра» М. Цвєтаєвої; «Св. Юрій», «Зачаття», деякі вірші циклу «Кінецьсвітнє» О. Стефановича).
Тобто формально йдеться про використання свідомо «тілесних», «фізичних» образів, метафор, порівнянь, таких, як, наприклад, образи волосся й хутра, парфумів (символ чуттєвих розкошів та земної краси), одягу (іномовлення плоті, одягу духу), деталей зовнішносте (вуста, очі, хода, зріст, статура, колір обличчя, ніжність шкіри, взагалі - краса, чоловіча чи жіноча, часто відверто оголена) у творах М. Цвєтаєвої. О. Стефанович використовує приблизно схожу низку засобів виразу, не зупиняючись перед змалюванням найінтимніших подробиць та побудованих на них метафор: «І ти - в подвійних обіймах, вогнем пройнята наскрізь»; «хлипнупо небо в твої ложесна»; «своєї пристрасти мечем пройди крізь лоно аж у груди», «возлюби її до крови...» та ін.
Можна простежити розвиток традиційної стилістики метафізичної поезії в нових умовах. По-перше, такий несподіваний ракурс одразу привертає увагу читача, демонструє сміливість і неординарність думки автора, знаходить свій відгомін у кожному серці, тобто певним чином відповідає класичним настановам барокової поезії.
Крім того, зближення сексуального й духовного планів у релігійній ліриці Стефановича і Цвєтаєвої має у своїй основі суперечність частки-цілого (одного-багатьох), одну із засадничих ідей метафоричної поезії. Річ у тім, що і релігійний, і сексуальний досвід - унікальні й водночас універсальні для кожної людини і для людства в цілому. їх (позитивно чи негативно) мають усі, проте кожен здобуває їх для себе окремо й у кожного це - своє.
Але суперечності метафізичної поезії - це завжди єдність протилежностей, нове, неподільне ціле, що зберігає риси кожної зі своїх частин, виростаючи з їхньої боротьби. У релігійній ліриці обох авторів тотожність і протилежність власне релігійного і сексуального досвіду подається крізь призму Любови, унікального почуття, що єдине здатне ушляхетнити душу, дарувати людині справжнє безсмертя, торуючи вічний шлях від плотського до духовного, від пристрасти тілесної до горніх поривань. Можна навіть твердити, що у творчості Стефановича і Цвєтаєвої бачимо сакралізацію пристрасти. Найяскравіші приклади цьому, на мій погляд, знаходимо у вірші О. Стефановича «Зачаття» й у циклах М. Цвєтаєвої «Георгій» та «Магдалина».
Любов, що єднає плотське і духовне в людській істоті, стає у релігійних речах Стефановича і Цвєтаєвої своєрідним принципом дива, його невід’ємним складником, а часто й рушійною силою.
Утім, найцікавішим є, мабуть, те, наскільки по-різному сприймають і розуміють сенс дива й духовного подвигу, що його зумовлює, ці автори. Фактично тут йдеться про подвиг прийняття (у творах О. Стефановича) і подвиг відмови (у творах М. Цвєтаєвої).
Увагу в релігійних творах Стефановича зазвичай сконцентровано на безпосередніх учасниках або спостерігачах дива. Саме тому його ліричними героями стають Діва Марія в час непорочного зачаття, Святий Юрій, готовий до бою, Святі Апостоли, що спостерігають сцену Преображення, Христос у Гетсиманському саду. Всі вони на щось наважуються («Фрагмент з «Преображення»), діють («Юрій»), приймають на себе величезну відповідальність («Зачаття», «У Гетсиманії»), і ця активність, що обертається для них тілесними стражданнями (тепер чи в майбутньому), знаменує момент їхнього духовного піднесення.
Ліричні герої Стефановича є не просто об’єктами, суб’єктами чи спостерігачами дива. Вони несуть диво у світ: творять його чи сповіщають про нього. Справжнє диво відтак, за логікою автора, це певна зміна, катарсис на рівні особи, що зрештою веде до глобальних змін у світі цьому, і в перспективі ці зміни - на краще.
У релігійній ліриці М. Цвєтаєвої сенс духовного подвигу зовсім інший. За її переконанням, просвітлена мудрість чекає на того, хто вміє відмовитися від дії, відійти від бажань, зректися життя тіла, тобто позбутися тягаря світу цього.
Світ дратує ліричних героїв Цвєтаєвої. Її Св. Георгій прагне одразу туди, де «За красною тучею белый дом, // Там впустят вдвоем с конем». Він перемагає не так змія-потвору, як земну гріховність своєї людської натури, відмовляючись від законної нагороди - врятованої ним царівни: «А девы не
надо... // ...Храни, Голубица, // От града посевы, //Девицу от гада, ІІ Героя - от девы...».
Воскресіння доньки Іаїра в інтерпретації Цвєтаєвої - помилка, що, повернувши душевний спокій і радість батькам дівчини, позбавила її вищого дару, «великой милости» і змусила знов повернутися «смутно, по памяти, в мир хлеба и лжи», на «самый базар», якого дівчина вже, здавалося б, щасливо позбулася навіки.
Цвєтаєву приваблює також образ Марії Магдалини, чий подвиг полягає саме у відмові від життя тіла, у новому розумінні поняття ніжности, відкритті для себе нового, духовного виміру стосунків жінки й чоловіка.
Диво у релігійних речах Цвєтаєвої йде, сказати б, у зворотному напрямку, виводячи з нашого світу в інший - потойбічний, гарній, бо для світу цього надії немає.
Цікаво, що у творчості обох авторів присутнє не лише використання сексуальних алюзій у віршах релігійного змісту, але й протилежне явище - використання релігійних (здебільшого, прямо біблійних) асоціацій у творах на тему кохання. В О. Стефановича цс бачимо хоча б у поезії «Хай жало гадове пече...», образність якої базується на всім відомому епізоді з Книги Буття. У М. Цвєтаєвої варто згадати фінал поеми «Молодец»: дія відбувається в храмі під час літургії, тому уривки одного з Псалмів Двидових і з Херувимської пісні служать зовнішнім тлом та контрастним внутрішнім відгомоном рухів та почуттів героїв, що поринають у пекло пристрасти, як у прямому, так і в переносному розумінні. Її ж вірші «Виноградини тщетно в садах ржавели...», «Не чернокнижница...» та деякі інші також побудовано безпосередньо на алюзіях із Пісні Пісень та з Книги Царів.
Алюзії та асоціації, пов’язані зі сферою вірувань, в еротичній ліриці обох авторів не обов’язково обмежуються християнською традицією. І Стефанович, і Цвєтаєва вільно використовують у своїх творах на тему кохання фольклорно-міфологічний матеріал - теми і мотиви античні (здебільшого, Цвєтаєва) та слов’янські (переважно, Стефанович). При цьому обидва автори охоче звертаються в еротичних творах до теми дива, що її трактують, по суті, так само, як і в релігійних речах (болісні фізичні відчуття супроводжують незвичайний духовний досвід, певні зміни в людині, підкреслюючи унікальність та глибоку інтимність цих змін).
Навіть сама динаміка, «спрямованість» дива у творах із міфологічною образністю не відрізняються від творів на біблійні сюжети: ліричні герої Стефановича діють, приймають, фізично і духовно відроджуються для цього життя (зміни, що сталися з ними, принципово позитивні); герої Цвєтаєвої відмовляються, залишаються бездіяльними, гинуть, диво для них часто фатальне. Філософія авторів, як бачимо, залишається незмінною, лише зовнішні акценти тут подано у своєрідному дзеркальному відображенні (елемент сексуального у творах на духовні теми - духовний елемент у творах відверто еротичних).
...Як бачимо, «побут» і «буття», настільки далекі у біографіях цих двох авторів, напрочуд тісно співіснують у їхній поезії. Глибоко духовна за змістом, вона нерозривно пов’язана із серцевиною реальности на рівні образів, форм і засобів виразу.
О. Стефанович і М. Цвєтаєва наважилися поєднати у своїх творах релігійний та сексуальний досвід людини, усвідомлюючи найвищу інтимність обох, не плюндруючи високого і не позбавляючи життєвости плотське. Це стосується як окремих віршів, так і всієї творчости цих поетів узагалі. Унікально відверте поєднання піднесеного і земного надає їхнім віршам напруги і свіжости, своєрідно продовжує вікові традиції метафізичної поезії - шукати нових способів виразу для складних почуттів і переживань, розробляти вічні теми у сучасних формах.
Л-ра: Сучасність. – 2000. – № 7-8. – С. 66-70.
Твори
Критика
