Естетичний аналіз кіноповістей Олександра Довженка
В.В. Лесик
Як відомо, естетичне виховання в школі здійснюється не лише на уроках літератури, малювання та співів, айв процесі майстерного викладання географії й історії, природознавства й фізики, на заняттях з фізкультури, під час екскурсій і туристських походів. Однак головну роль у цій справі відіграє цілеспрямоване, досконале вивчення творів художньої літератури. Формування естетичної свідомості учнів, визрівання естетичного почуття і здатності висловлювати логічні естетичні судження та оцінки досягається внаслідок кваліфікованого естетичного аналізу художніх творів.
Літературознавці, як і філософи, досліджуючи естетичні погляди письменників, розглядають передовсім висловлювання майстрів слова, цитують і коментують думки і судження, взяті з їхніх теоретичних праць, статей, виступів, листів, щоденників та інших джерел. Наукова цінність таких матеріалів не викликає сумніву. Однак висловлювання митця на теми літератури й мистецтва не вичерпують усього обсягу, всіх форм і проявів його естетичної свідомості. Поряд із міркуваннями і судженнями, викладеними у прямій логічній формі, величезну вагу в системі естетичної свідомості письменника, особливо в його художній практиці, мають естетичні почуття, ставлення і оцінки, виражені засобами мистецтва — в образній формі. Згадаємо в зв'язку з цим, що повчальний зразок наукового аналізу естетичних почуттів, втілених в образах, художніх деталях і тропах, містить трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості», в якому докладно розглядається ряд поезій Т. Шевченка.
Літературна і мистецька спадщина О. Довженка досліджувалася грунтовно й різнобічно. Крім кіноповістей, драматичних творів та оповідань, багато дослідників старанно вивчали й нотатки митця, його щоденники, численні виступи на обговореннях кінофільмів, тексти лекцій, листи та інші матеріали. Були в тих дослідженнях і цінні спроби естетичного аналізу окремих творів талановитого майстра кіно і письменника.
«Олександр Довженко від природи мав високорозвинене, витончене естетичне почуття, глибоко розумів суть і значення зовнішньої, тілесної і внутрішньої, душевної краси людини та краси і величі рідної землі. Це дорогоцінне почуття і розуміння він успадкував од своїх батьків, од народу, а потім розвинув, удосконалив його у процесі навчання, переважно шляхом самоосвіти, на основі творчої практики, напруженої творчої діяльності. Він мав незвичайну здібність спостерігати, ясно бачити, сприймати і фіксувати в пам'яті розмаїті естетичні явища життя. Йому було властиве небуденне вміння широко мислити естетичними категоріями, уявляти їх і передавати в образах. Ось чому в творах О. Довженка відчутно і зримо втілилася розмаїта система естетичних переживань, понять і уявлень.
Процес формування естетичних поглядів і творчих принципів О. Довженка відбувався інтенсивно і ще в довоєнні роки відбився у новаторських, багатих ідейно-естетичним змістом фільмах «Арсенал», «Земля», «Щорс». Високохудожні літературні тексти для кінофільмів є своєрідними художньо-теоретичними документами, в яких з могутньою силою і пристрастю виражене естетичне кредо митця. Вони сповнені поетичного пафосу утвердження краси нового світу, краси і величі людини-борця, революціонера, організатора і будівника соціалістичного суспільства. Ідейно-теоретичне значення їх полягає також в тому, що вони перейняті духом творчої полеміки, спрямовані проти примітивізму й вульгаризації в мистецтві, проти низьких художніх смаків та бездумного штампування схем і стандартів, які не спроможні схвилювати душу читача і глядача.
Художню своєрідність раннього фільму «Арсенал» визначають три головні естетичні категорії: трагічне, комічне й піднесене. Фільм починається картинами імперіалістичної війни і трагічними сценами народного життя воєнного часу. Перед очима глядача фронтові загорожі з колючого дроту, окопи, вибухи снарядів, грізні хмари отруйних газів, а поряд — самотня мати в убогій хаті, жінки на полі, літня жінка-сівачка, солдати-інваліди на милицях... Однорукий інвалід люто б'є худого, похнюпленого коня. А кінь повернув голову до скаліченого, безпорадного хазяїна і мовив з жалем і з гірким докором: «Не туди б'єш, Іване!»
Трагічним комічним подіям історії країни далі виразно протиставлені величні й героїчні події початку громадянської війни на Україні — повстання робітників київського заводу «Арсенал» у січні 1918 р. Фільм завершується грізними батальними картинами: битва гримить по ярах і кручах, у будинках навколо заводу. А в цей час з-під Бахмача, із Ніжина, розгромивши контрреволюційні петлюрівські зграї, на допомогу арсенальцям мчить червона кіннота. Ідейний і композиційний центр фільму «Арсенал» — монументальна постать українського робітника-більшовика Тимошг Стояна. Кінцева умовно-символічна сцене розстрілу Тимоша Стояна на бастіоні «Арсеналу» має не трагічне, а піднесене, оптимістичне звучання. Навіть після трьох залпів по ньому Стоян не впав. Безпорадно кричать йому петлюрівські вояки: «Падай! Падай!» Фільм завершується коротким написом — авторським девізом: «Стоїть Тиміш — український робітник».
У кіноповісті «Земля» протистоять одна одній дві ворожі суспільно-політичні сили — творці нового колгоспного ладу на селі і куркулі, бандити. Відповідно до соціального протиставлення основні групи образів-персонажів набули протилежного освітлення і полярних естетичних оцінок. Перший тракторист на селі — комсомолець Василь Трубенко, його кохана Наталка, секретар комсомольської організації Чуприна, комсомольці, колгоспники — всі вони, різні за зовнішніми прикметами і внутрішнім душевним життям, — становлять одну яскраву групу персонажів, яким властиві високі помисли і благородні вчинки. Це їхнього життя і повсякденної праці стосується авторське підсумкове судження: «Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне». Далі автор зазначає, що все негідне, потворне, чуже здоровим життєвим силам народу неминуче і безслідно зникає.
Багатством емоцій і барв, високим художнім звучанням у фільмі «Земля» відзначаються масові сцени: урочиста зустріч на околиці села першого трактора та траурна процесія під час похорону тракториста Василя Трубенка.
Історико-революційна кіноповість «Щорс» присвячена подіям громадянської війни на Україні, змалюванню бойового шляху славетних полків Щорса і Боженка, їх блискучих перемог і важких випробувань у грізному 1919 році. Провідними естетичними ідеями, що лягли в основу кіноповісті, стали ідеї возвеличення мужності й хоробрості народних полководців і свідомих рядових бійців, утвердження краси величі подвигів в ім’я перемоги над ворогами соціалістичної революції. Загальний тон розповіді в кіноповісті — піднесено-романтичний, перейнятий пафосом схвильованих мрій про майбутнє, високих прагнень народу до соціальної справедливості і свободи.
Образи Щорса і Боженка та їхніх сподвижників і друзів Кащеєва, Черняка, Гавриленка, Калініна, Нещадименка, Трояка, Данилюка уособлюють благородні риси повсталого народу. Вони відзначаються безмежною хоробрістю, відданістю справі революції, сильними, вольовими характерами. А разом з цими загальними типовими рисами кожен з них має своє індивідуальне обличчя, неповторний психічний склад, самобутню красу душі. Напевно, найбільше різняться вдачею і поведінкою, особистими якостями молодий 24-річний комдив Микола Щорс і 50-літній командир Таращанського полку Василь Назарович Боженко.
Щорс — колишній військовий фельдшер, він здобув грунтовні воєнні знання, досвід ведення бойових операцій ще в царській армії під час першої світової війни. Це людина освічена, культурна і політично грамотна. Щорс — талановитий і вольовий воєначальник, дисциплінований і вимогливий наставник, організатор і вихователь школи червоних командирів. В образі Щорса сконцентровані прекрасні риси воєначальника нової революційної формації, полководця армії нового типу.
Батько Боженко — в минулому столяр, робітник київського заводу «Арсенал». Це командир багатого життєвого досвіду, загартований у класових битвах, політично свідомий воїн революції. Він не тільки не має спеціальної воєнної освіти, а й узагалі малописьменний, навіть не опанував умінням читати воєнну топографічну карту. Батько не надто делікатний у поводженні з бійцями і молодшими командирами, грізний і запальний, часто необережний при виконанні бойових операцій. А проте він мав ясний практичний розум, відзначався кмітливістю і душевною добротою. Найціннішими його командирськими достоїнствами були рішучість і безстрашність у бою, самовладання у найскладніших воєнних обставинах. Знаючи вади його характеру, деколи іронізуючи над ним, бійці і командири все ж ставилися до нього з пошаною, любили, як батька в сім'ї, і, не вагаючись, ішли за ним у найзапекліші бої. Образ батька Боженка колоритний, психологічно й художньо переконливий, викликає позитивні естетичні відчуття і переживання в читачів і глядачів.
Образний естетичний зміст кіноповісті «Щорс» істотно збагачують стислі і влучні ремарки — вказівки автора постановникам фільму, операторам і артистам про те, як подати у фільмі сцену відпочинку і роздумів поранених бійців у приміщенні школи. Автор вимагав від своїх колег освітлити постаті юних бійців, славних богунців і таращанців так, «щоб усе прекрасне, що пронесли вони по полях України, відбилось на їх обличчях повністю і передалося глядачам і хвилювало серця нащадків високим хвилюванням». О. Довженко прагнув не дешевої правдоподібності подробиць побуту, а високої, одухотвореної важливими суспільними ідеями художньої правди: «Хай вони мріють, — зазначає письменник-сценарист. — Не треба їм ні їсти в цей час, ні пити, ні курити, ні зашивати поношений одяг. Не треба звичайних слів, побутових рухів, правдоподібних подробиць. Приберіть геть всі п'ятаки мідних правд. Залиште тільки чисте золото правди».
Естетичну концепцію героїчного характеру комуніста, командира й воїна Червоної Армії, художньо викладену в кінофільмах «Арсенал» і «Щорс», Довженко розвинув і збагатив потім новими спостереженнями та судженнями в оповіданнях і публіцистичних роздумах періоду Великої Вітчизняної війни, в сценарії фільму «Повість полум'яних літ».
Найширше естетична свідомість О. Довженка виявилася в кіноповістях «Зачарована Десна» і «Поема про море», які написані у повоєнні роки — в останній період його творчості. Кіноповісті, що підсумовували творчий шлях письменника, дають багатий художній матеріал для того, щоб уявити цілу систему естетичних понять і категорій, якими вільно володів О. Довженко, систему його теоретичних суджень про прекрасне і потворне, високе і нице, трагічне і комічне. Кіноповісті «Зачарована Десна» й «Поема про море» переконливо свідчать про народні витоки, глибинні народнопоетичні джерела, якими живилась естетична свідомість і художня уява Довженка.
Автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна» має виразні жанрові прикмети ліричних спогадів. Основу її сюжету справді становлять теплі, ясні спогади письменника «про незабутні чари дитинства», про свою сім’ю і своїх земляків, про бурхливу весняну повідь на Десні, сінокіс на лузі над чудовою рікою. Потік хвилюючих спогадів раз у раз переривається ліричними відступами, наснаженими глибокими емоціями та соціологічними роздумами над складними процесами народного життя в недалекому минулому. В ідейно-тематичному змісті «Зачарованої Десни» варто виділити дві важливі суспільні проблеми — проблему народного світогляду, моральної чистоти й досконалості народної душі і проблему взаємин людини — сільського трудівника з природою. Письменник вивів ряд яскравих образів добрих і талановитих людей праці, які несуть в собі риси прекрасного, мають прикмети естетичного ідеалу письменника. Серед них були передовсім рідні малого Сашка — дід Семен, лагідний і мудрий, схожий на бога чи на святого Миколая на іконах; батько — з гарним обличчям, з внутрішньою високою культурою думок і почуттів. «З нього, — говорить автор, — можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все». Вродливою була також мати, невсипуща трудівниця, що любила саджати різну городину в землю, «щоб проізростало», якій всяка рослиночка приносила велику радість. Вдача і вчинки Сашкових батьків, як бачимо, були благородні, привабливі, — такими робили їх любов до праці, чесне трудове життя.
Яскраве естетичне освітлення мають і інші позитивні персонажі твору — прокурена ядучим тютюновим димом богатирська постать сільського коваля і рибалки діда Захарка; не менш велична і сильна постать дядька Самійла, талановитого косаря, який орудував косою легко і вправно, «як добрий маляр пензлем». Сашків батько мав добрий естетичний смак і умів цінити мистецтво. Він з глибокою повагою ставився до бандуриста Кулика, пристойно одягненого, культурного співака, справжнього митця. Ще один позитивний персонаж кіноповісті — химерний кульгавий мисливець Тихон Бобир. Його рушниця рідко стріляла, але мисливець-невдаха не журився тим. Мисливські пригоди Тихона змальовані в жартівливому тоні, в дусі дотепного народного гумору.
Та найяскравіші риси народного гумору, найгостріші комічні ситуації в «Зачарованій Десні» пов'язані з участю в подіях сільського життя, з простодушними вчинками головного героя кіноповісті — малого Сашка. Збагачений чималим життєвим і творчим досвідом шістдесятирічний письменник показує життя дореволюційного українського села і його людей так, як їх сприймав колись малий Сашко. О. Довженко ніби дивиться на них очима наївного хлопця, характеризує і оцінює їх, виражає естетичне ставлення до них з позицій розумної дитигіи. Проте письменник, людина старшого віку, бачить Не тільки те, що побачив Сашко, — автор бачить і те, чого Сашко не помічав, не брав до уваги. Погляди автора, його життєва позиція інші, вони відбивають вищий рівень суспільно-політичної та естетичної свідомості порівняно із свідомістю Сашка. Автор-оповідач кіноповісті дивиться на своїх героїв і на самого Сашка з почуттям замилування і здивування, з теплим усміхом, помічаючи не тільки все гарне, прекрасне в них, а й їх вади, недосконалості їхніх натур. Тому з таким сердечним гумором письменник згадує про те, як Сашко смакував всякими ласощами на городі, повиривав зовсім молоду, дрібненьку морковицю, як малий грішник злякався страхітливих прабабиних прокльонів і каявся в гріхах, як він прагнув зменшити свій гріх, творячи добрі діла, вшановуючи старших людей, аж поки дід Захарко не вилаяв і не прогнав його геть. Цікавими й радісними видавалися Сашкові всякі події родинного життя — і народження в матері маленької дитини, і смерть прабаби, і клепання коси та виїзд на сінокіс. А які чудові й дивовижні сни народжувались у Сашковій душі і вдома й на сіножаті, які образи витворювала його багатюща уява!
Діалектична закономірність життя така, що поряд з гарним, прекрасним і величним існують потворні, огидні явища, що різні за своєю естетичною суттю життєві події і людські характери неминуче стикаються між собою, вступають у конфлікти, ведуть невпинну боротьбу.
Характеристики й оцінки з естетичні точки зору здобули в кіноповісті й образи тварин, картини природи. Болючі спогади в Сашковій душі залишилися про коней у батьковому господарстві. То були завжди худі, некрасиві, а до того ще коростяві коні. І тільки у мріях та у сні хлопець бачив красивих баских коней. Та ще під впливом колядок, яких узимку дівчата співали під вікном, Сашкова уява малювала чудового сивого коня в яблуках, з вигнутою дугою шиєю, — того коня з колядки, якого молодець по торгу водить, але вирішує не продавати, згадавши, як той чарівний кінь врятував його в бою з турками й татарами.
Багатим естетичним змістом сповнен картини весняної поводі на Десні та літнього сінокосу на луках понад річкою. Під час одної бурхливої повені на околиц села, на Загребеллі, виникла трагічна ситуація — вода затопила городи, хати, люди повилізали на покрівлі хат. Але трагічні подія поєдналася з комічною сценою. Оскільки повінь трапилася напередодні великодніх свят, піп Кирило, дяк, паламар щоб зібрати святкову данину, попливли на човні поміж стріхами хат святити паски, їхній човен якось похитнувся і перекинувся, духовні особи опинилися у воді. Незважаючи на свою біду, люди, що сиділи на хатах, нестримно реготали спостерігаючи кумедну пригоду.
Грунтовний аналіз образів позитивних і негативних персонажів дає змогу конкретно схарактеризувати й оцінити естетичний і морально-етичний ідеал письменника. Відомо, що уявлення про красу людини, про її моральні достоїнства — чесність, справедливість, благородство — пов’язані з історичними обставинами, в яких формуються характери людей, з їх суспільною практикою. Естетичний ідеал письменника теж історично змінюється. Риси й властивості цього ідеалу залежать від епохи, в яку живуть і діють герої творів. Певна річ, ця закономірність виразно проявилась і в Кіноповістях О. Довженка. В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» естетичний ідеал письменника виражений у типових образах трудівників дореволюційного українського села — хліборобів, косарів, ковалів і рибалок. То були мудрі, працьовиті і чесні люди, що жили у повній гармонії з навколишньою природою. Нові умови життя, нові люди і новий естетичний ідеал здобули художнє втілення в кіноповісті «Поема про море».
Персонажі «Поеми про море» своїми оглядами на життя, переконаннями і прагненнями докорінно відрізняються од людей старого села. Герої цієї поетичної повісті — наші сучасники, люди нового світу, будівники нового життя. І за родом занять, за професією вони переважно будівельники: теслярі, бетонники, монтажники, штукатури, малярі, шофери, бульдозеристи, скреперисти, екскаваторники, кранівники, інженери, виконроби. Про більшість цих професій люди старого села і не чули. З новими людьми, героями нашого часу, споріднені, не за професією, а за душевним складом, душевною красою, генерал Федорченко, начальник будівництва ГЕС Аристархов і голова колгоспу Зарудний.
Певна річ, кожна особа у творі Довженка має свою вдачу, свою душу. Краса кожного героя теж особлива. Кожен позитивний герой несе в собі якісь риси есттичного ідеалу митця.
З образом Гната Максимовича Федорченка автор (оповідач) знайомить читача (а також і глядача) на початку «Поеми про море». Ось Федорченко летить у літаку над степом, над Дніпровим Низом у районі Каховки. Тут він народився, тут пройшли його босоноге дитинство і буремна юність. Він дивиться у вікно, замислений, увесь у спогадах. Щоб краще роздивитись рідні місця, він разом з малим сином Аліком у літню спеку простує степом до свого села, до батьківського двору. У селі Федорченко зустрічає знайомих людей, своїх ровесників, друзів. У цих зустрічах, у розмовах із друзями, в численних спогадах поступово вимальовуються прекрасні риси радянського воєначальника, генерала армії, досвідченого полководця часів Великої Вітчизняної війни. Генерал Федорченко — тип радянського патріота, людини, яка пишається своїм походженням (він простого селянського роду) і не забуває про свої кревні зв'язки з народом.
Духовно, за основним естетичним спрямуванням з образом генерала Федорченка споріднений образ начальника будівництва Каховської ГЕС Аристархова. Це теж людина високого інтелекту, якій властиві сміливий політ мислі, внутрішня інтелігентність. Голова колгоспу Сава Зарудний — ділова людина, досвідчений організатор колгоспного виробництва. Його «труди і дні» сповнені безконечними турботами про урожай, про переселення колгоспників на нове місце, про забудову нового села, про розв'язання безлічі побутових справ. Та за всіма цими щоденними клопотами Зарудний не забуває головного — турботи про збереження природи, про майбутнє рідної землі. Наприкінці фільму він звертається до своїх сучасників, до молоді з палким закликом: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».
Кіноповість «Поема про море» возвеличує людину праці, оспівує добрих душею, чесних трудівників великої будови на Дніпрі і придніпровського колгоспного села, — «дітей праці», як називає своїх героїв сам автор. Це справжній епос про «благородну красу нашого народу», про його трудові звершення. Свій естетичний ідеал у цьому творі письменник не тільки опосередковано передав у образах людей праці, а й безпосередньо висловив у авторських роздумах. В одному з відступів він з глибоким переконанням, з пристрастю проголосив: «Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона в стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді».
Тому-то на першому плані в кіноповісті подані картини праці і люди праці. Із цілої галереї образів колгоспників і будівельників виділяються дві найпримітніші постаті, яким властиві яскраві риси народних характерів: батько генерала — бригадир колгоспних теслярів Максим Тарасович Федорченко і шофер Іван Кравчина, колишній сержант, учасник боїв за Дніпро.
Старий федорченко, незважаючи на свої 85 літ, упевнено орудує сокирою, розбирає свою стару хату і ставить нову на іншому місці. Максим Тарасович із своєю бригадою будує не тільки хати, а й сільський палац культури. Він потомственний тесляр, будівничий високої внутрішньої культури, майстер з розвиненим почуттям краси у будівництві. Через те його не задовольняє стандартний архітектурний план нового села. Старий справедливо гнівається на голову колгоспу, що погодився будувати хати в один ряд, «по шнуру».
Естетичний ідеал О. Довженка найповніше втілився в образі колгоспного шофера Івана Кравчини. Іван — не тільки шофер, він уміє робити будь-яку роботу, добре знає чимало необхідних професій: «Він тесляр, столяр, бондар, пасічник, коваль. Уміє робити покрівлі, мости, будинки. Він косар і сівач. Знає всі машини, садівництво, сам робить вино і дуже любить співати». Та найвище його моральне і естетичне достоїнство — душевна доброта. Письменник з гордістю, із захопленням говорить про нього: «Хто ж це будує таку веселу хату? Іван Кравчина. Якщо скульпторам коли-небудь доведеться десь у новому місті над широкою рікою ставити пам'ятник Добрій людині, кращої моделі, ніж Іван Кравчина, їм, мабуть, не знайти. Кравчина — людина гармонійна».
Кіноповість «Поема про море» — художній вираз естетичної свідомості не самого лише митця, а й людини-трудівника взагалі. Показовий щодо цього епізод, коли відбувається обговорення проекту сільського Палацу культури. Цей проект як подарунок своїм землякам підготував архітектор Безверхий. Але «типовим», неоригінальним проектом не задоволений старий бригадир теслярів, батько генерала. Невдоволені і всі теслярі, жінки, члени правління і голова колгоспу Сава Зарудний. Зал на чотириста місць здається їм мізерним, убогим за оформленням. Від імені колгоспників Сава Андрійович поставив такі вимоги до культурного осередку нового села: «Півтори тисячі бархатних крісел! Не менше. Картини, щоб кращі, як у храмі... Щоб все в ньому звеселяло душу. Щоб краса мене зобов'язувала і піднімала».
Л-ра: УМЛШ. – 1984. – № 9. – С. 9-14.
Твори
Критика
