Біографія Ігоря Муратова
Ігор Муратов народився 15 (28) липня 1912 року в Харкові в родині Леонтія Муратова, який походив із роду заможних кримських татар, депортованих у 1861 з м. Карасубазар (Крим) на Полтавщину. Друкуватися почав у 13-річному віці (1925). На початку 1930-х залучається до кола харківських поетів, зокрема Володимира Свідзінського, «пізнього» Павла Тичини.
Працював на заводі «Електросталь», потім на ХТЗ техніком-ливарником. Уже відомим поетом закінчив вечірнє відділення Харківського університету (1939).
Мобілізований до сталінського війська, брав участь в інтервенції СРСР до Фінляндії 1939–1940. Про події Фінської війни уклав окрему збірку «20 полк».
Після розірвання союзу Сталіна і Гітлера, потрапив у німецький полон (1942–1945). Після звільнення брав участь у пропаганді добровільного повернення колишніх військових армії Сталіна до СРСР (гол. ред. газети «За возвращение на Родину», м. Берлін). Це дало йому змогу уникнути ув'язнення в радянському концтаборі, але зганьбило в очах української воєнної еміграції (найжорсткіша критика — з боку Івана Багряного). Неймовірна літературна популярність у післявоєнній Москві, яка захистила його сина Олександра Муратова від неминучого арешту (майбутній кінорежисер Муратов у малолітньому віці перебував у криївках УПА). Товаришував з представниками еліти української та російської культури. Його характеризують так: «Академічна освіченість, велике чуле серце поета, вроджена інтелігентність, високість задумів, наполегливість, відчайдушність».
Захопивши в юнацькому віці вплив поетів «розстріляного Віродження», передав атмосферу 1920-х років молодій поетесі Ліні Костенко. Протегував у 1960-х молодому Василю Стусу та Павлу Мовчану.
Ігор Муратов помер 29 березня 1973 року.
Індивідуальний стиль І. Муратова живився романтичною стихією ренесансу 20-х років, а також класичною, власне шевченківською та пушкінською традиціями, фольклорними джерелами. Читач прихильно зустрів за першими наступні книжки поета, як-от збірку «Багаття» (1940), що містила романтично-психологічну балади «Син» та «Коваль Коваленко», поему про благородство людських почуттів «Степанида», ліричні мініатюри тощо.
Світлі інтонації «Багаття» змінювали хвилі передвоєнних мобілізаційних настроїв — реальних і педальованих тодішньою пропагандою:
Не довелося нам з тобою
під романтичною вербою,
у затишку на самоті .
сонети ткати золоті.
Напружене «грози передчуття» стало досвідом покоління І. Муратова. Не минув солдатської долі й поет. Його збірка «Двадцятий полк» (1941) —фронтові враження, ліричний зошит учасника боїв війни з білофінами, вільний від штампів бадьористого пафосу, спрямований на усвідомлення суворих солдатських буднів («Рядовому піхоти», «Сестра», «Двадцятий полк» та ін.).
У 1946 з'явилася поема І. Муратова «Один у полі», де йшлося про драму солдата-оточенця. На творчому вечорі поета в СПУ під головуванням В. Сосюри цей твір був прихильно поцінований критиками та письменниками. Однак, як неодноразово траплялося в часи тоталітарного режиму (згадаймо бодай історію з «Живою водою» Ю. Яновського чи «Любіть Україну» В. Сосюри), твір невдовзі наздогнала по-більшовицьки пильна критика. Так, Ю. Діброва (Л. Серпілін) звинуватив автора поеми в наклепі на радянських людей, а її героя назвав «новоявленим Мауглі». З голоблею сталінської «естетики» І. Муратов спізнався вперше. Вона завдала йому великого болю, але не пригасила таланту, поглибила художній інтерес поета до людської долі.
«Буковинська повість» (1952) —логічний наслідок творчих пошуків письменника, котрий, починаючи з 30-х років, дедалі більше тяжів до епіки. Поема «Важкий прогін» (1935), скажімо, сприймалася як «віршована повість». Не ставши подією літературного життя, вона хіба що поповнила, як і наступний ілюстративний твір «Остап Горбань» (1938), типові на ті часи міфи-ідилії. Крім того, авторові ще не вдавалося поєднувати ліричне та епічне начала, зокрема, це спостерігалося і в поемі «Зелені зозулі», на яку, за словами П. Колесника, механічно переносилися «сюжетні принципи прози».
Очевидно, засумнівавшись (не без допомоги вульгарної критики) в можливостях своєї лірики, І. Муратов, не полишаючи поезії, шукає успіху в прозі.
Зоріентованість письменника на гуманістичні цінності сприяла переборенню тодішніх ортодоксальних бар'єрів та ідеологічних табу. Загострена морально-етична проблематика характерна для його повістей-полемік «Жила на світі вдова» (1959) та «Свіже повітря для матері» (1961), що розвивали тему материнства, освоювану ним у поезії (наприклад, «Балада про сьомого сина»), частково в «Буковинській повісті». Хибуючи на раціоналістичну конструйованість, вони чи не вперше в українській прозі висвітлювали гострі питання сучасності і своєю проблемністю (як Г. Тютюнник, М. Стельмах), характерами повертали її до суворої правди життя. Гинуть прекрасні люди в ім'я рідної землі (Тарас), а поряд з ними існують благополучні пристосованці Охтирські, які тікали від німецьких фашистів на Урал «по ногах жінок і дітей» («Жила на світі вдова»).
У повісті «Свіже повітря для матері» також пролунала засторога щодо небезпечної девальвації духовних цінностей. Центральний персонаж Омелян Крамаренко — соціально небезпечний уже тим, що він, бездушний функціонер та жорстокий авторитарист, сіє шкідливі зерна хворобливого роздвоєння свідомості.
Як успіх І. Муратова розцінювався роман «Сповідь на вершині», перший уривок якого з'явився у газеті «Радянська Україна» (1968. 19 жовт.), а згодом у журналі «Радянська жінка» (1969. № 1). Письменник відійшов од описово-белетристичної традиції української прози, намагаючись у реалізації своєї художньої концепції досягти ефекту стильового стереоскопічного зображення.
Здобутки письменника в останній період його творчості не обмежувались тим чи іншим жанром. У 60-ті роки він переживав помітне піднесення й оновлення свого поетичного таланту. Збірки «Очі. Лірика 1961 року» (1962), «Осінні сурми» (1964), «Каравани» (1966) не губилися у бурхливому поетичному потоці тих літ. Він так і лишився вірним своїй стильовій манері з перевагою раціо над емоційністю. Органічне тяжіння І. Муратова до «заземленої» інтонації дещо протистояло пристрасному гіперболізму, який принесла в нашу лірику наймолодша тоді генерація (І. Драч, М. Вінграновський та ін.), наближало до конкретно-реалістичного мислення А. Малишка, В. Мисика, П. Дорошка.
У доробку І. Муратова з'являються зразки філософської лірики, своєрідні ліричні монологи, в основу яких покладено антитезу, двобій полярних начал з відмінним смисловим навантаженням («Іронічна балада», яку можна назвати драматичною новелою, або лірико-фантастична поема «Спокута», в якій осмислюється проблема історичної пам'яті).
Гуманістичні принципи — визначальні для останніх збірок І. Муратова «А безіменних не було» (1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973, посмертна), а також для його п'єс («Остання хмарина», 1959; «Радісний берег» 1961, «Стара ширма», 1963; «Земля наших пращурів», 1969), прози та публіцистики. Етичні аспекти, на які орієнтувався письменник, були близькими його типу світобачення, не відокремлювали лірика від прозаїка, спонукали на пошуки стильового синтезу, про що свідчать не лише роман «Сповідь на вершині» чи збірка «Мить і вічність»,. а й надруковані по смерті його поема «Серце Тичини» (збірка «Поезії», 1980), «Саксаганські портрети» (1974) та інші.
Твори
Критика
