«І не спинюсь, аж поки серцем стихну» (Штрихи до портрета Ігоря Муратова)
Олександр Галич
Мені ніколи не доводилося бачити Ігоря Муратова, але я чув його голос, записаний на магнітофонну стрічку, слухав розповіді про нього дружини Наталії Андріївни, дітей Олексія та Ольги, його друзів і знайомих: у Києві й Харкові, Донецьку й Чернівцях. І сьогодні можу легко уявити його швидку ходу, блискавичний погляд, влучну й дотепну репліку, впізнати почерк — ніби побачити Ігоря Муратова живим.
Його творчість, зазначав Микола Ільницький, одним крилом сягає періоду утвердження радянського мистецтва, а другим входить у сучасний літературний процес, втілюючи спадкоємність художніх традицій. Твори І. Муратова (вірші, поеми, драми, повісті, романи, кіносценарії, публіцистика) художньо відображають етапи драматичної історії нашої країни радянського періоду, живим свідком і активним учасником якої був письменник. На творчій діяльності І. Муратова відбилися вади нашого суспільного розвитку в епоху сталінщини й брежневщини.
Ігор Муратов — постать неоднозначна: у його художній біографії були свої припливи й відпливи, періоди творчого піднесення змінювалися періодами депресії й зневіри. Парадоксально, але факт, що він, відомий поет, автор кількох десятків поетичних збірок, чи не найбільше визнання одержав за твір прозовий — роман «Сповідь на вершині», який вийшов у світ 1971 року й одразу став предметом суперечок критиків і літературознавців. Це твір оригінальний за задумом, структурою, за рухом художньої думки письменника. Досі лише в романі Л. Арагона «Загибель всерйоз» зустрічалось щось подібне. Коли на початку 80-х років П. Загребельний теж звернувся до сповіді реальної особи в художньому творі («Я, Богдан»), то реакція критики була подібною до відгуків на «Сповідь на вершині» І. Муратова — від відвертої апологетики до повного нерозуміння.
Ігор Муратов кілька років готувався до створення роману про відомого політичного й військового діяча часів громадянської війни Віталія Примакова, написавши про цю людину цикл віршів «Чернігівські фрески», драму «Нейтральна зона». Намагаючись проникнути в глибини психології Примакова, Муратов у «Сповіді на вершині» наважився на сміливий експеримент — переміщення героя на десятиліття вперед на рубіж 60-70-х років, коли набирав силу застій, ішов процес реанімації сталінізму, коли сам факт звернення до постаті репресованого в роки культу особи полководця здавався нонсенсом. По суті такий крок І. Муратова був виявом його політичної відваги, правильного розуміння свого обов'язку митця перед сучасним І прийдешніми поколіннями. Письменник прагнув залишити нащадкам сторінки біографії Примакова у всій їх величі й драматизмі, усупереч офіційній історії, яка замовчувала масові репресії 30-х років.
Про роман написано мало. Він ще належно не поцінований в літературознавстві, хоч мало яка монографія чи оглядова стаття обходиться без згадки про цей твір. І не дивно: в брежнєвську епоху писати про роман із розстріляним ґєроєм було вельми ризиковано. Навіть сам факт його публікації в зеніті застою — досить унікальне явище. Тут, очевидно, відіграли роль не лише наполегливість автора, його безкомпромісність, а й сміливість видавців, які зуміли здолати цензурні бастіони.
Вважаючи цей роман вершиною художнього доробку автора, спробую простежити творчу еволюцію Ігоря Муратова, що привела його до «Сповіді на вершині». Знайомство з архівними матеріалами та спадщиною І. Муратова показує, що роман є логічним завершенням тих художніх пошуків, які письменник вів протягом усього свого життя в літературі.
Син професійного революціонера (бойовика партії есерів), Ігор Муратов раннє дитинство провів у Парижі. Очевидно, як наслідок цього, у нього назавжди залишилася грасуюча вимова літери «р». Звістка про Великий Жовтень сколихнула емігрантську колонію у французькій столиці. Батько, який на той час одійшов від політичної діяльності, повертається з родиною додому.
У 1921 році юний Ігор іде в Харкові до школи. Як згадує його двоюрідна сестра Ганна Йосипівна Заславська, з якою він разом учився, Ігор був веселим, дотепним хлопцем. І вже в дитинстві в нього виявилися літературні здібності. Вірші, дописи за його підписом стали окрасою шкільної стінгазети. 21 квітня 1925 року в республіканській піонерській газеті був опублікований його перший вірш «Це сон важкий». З цього часу ім'я Ігоря Муратова дедалі частіше з'являється на сторінках періодичних видань.
По закінченні семирічки майбутній письменник навчається в хімічній профтехшколі, а потім працює на невеликому харківському заводі. Проте юнака приваблювала романтика велетенських будов першої п'ятирічки, і він без вагань іде на Тракторобуд. Ливарний цех ХТЗ дав йому робітниче загартування, збагатив і розширив його духовний світ.
Іду з відкритим я обличчям,
Як змалку звик,
Це зветься — гартом робітничим,
А він — навік!
Так напише він через багато років у вірші «Незабутнє».
Молодий комсомолець Ігор Муратов, працюючи на харківському тракторному заводі, стає постійним дописувачем заводської багатотиражки. Починаючи з 1932 року, він систематично друкується в газетах і журналах. Портрет молодого поета видається масовим тиражем на поштовій листівці.
Оголошений на початку тридцятих років «призов ударників у літературу» творчо мотивізував Ігоря Муратова. Поряд з імен М. Нагнибіди, І. Каляника, В. Собка, Б. Клярова, Г. Брежньова, що прийшли в літературу із заводів, фабрик і шахт, з'являється й ім'я Ігоря Муратова. Він із захопленням читає твори своїх старших сучасників П. Тичини, М. Хвильового, М. Рильського, М. Йогансена, М. Зерова, В. Сосюри, М. Семенка, не підозрюючи, що вдовзі багато хто з них стануть жертвами сталінського терору й на довгі роки будуть вилучені із літературного процесу.
Перші збірки поезій І. Муратова, поеми «Остап Горбань», «Зелені зозулі» перейняті молодечим ентузіазмом, пафосом будівництва нового життя, яке одначе, було дуже далеким од ідилії.
Ліричний герой І. Муратова 30-х років - це молодий ударник, подібний до самого поета, що разом із своїми товаришами живе в єдиному трудовому ритмі, будує заводи й міста, зростає фізично й духовно. І хоч маховик сталінських репресій розгойдується дедалі сильніше, він, здається, цього не помічає.
Показовим у цьому плані є вірш «Двадцятий полк» з одноіменної збірки, написаний у формі інтимної оповіді ліричного героя, в якій уже тоді проглядалися ситуації, що пізніше знайшли своє втілення в романі «Сповідь на вершині»:
Я знав найніжнішу любов до жінки,
До сина, до сивих своїх батьків,
До рідної вулиці, до будинку,
В якому не раз сумував і радів.
Я знав незрадливу любов до друга: Немало ділив з ним турбот і забав,
Але до тисяч, до спільного руху, Любові — щоб сльози в очах — не знав.
Війна перевернула все життя Ігоря Муратова. Її гіркий присмак поет устиг почути ще в 1939—1940-х роках на засніжених просторах Карельського перешийку у складі того самого двадцятого полку, який дав назву його останній передвоєнній книжці.
Велика Вітчизняна війна почалася для письменника в Білорусії. В першому ж бою гарматним снарядом зламало сосну, і вона своїм стовбуром придавила Муратова. Товариші вирішили, що він загинув. Батальйонний комісар, якому доповіли про смерть поета в бою, сповістив про це Спілку письменників України. Пізніше в Уфі, де жили евакуйовані українські письменники, відбувся вечір пам’яті загиблих літераторів. Земляк І. Муратова Т. Масенко написав вірш-триптих «Пам’яті воїнів». Перша частина цього твору була присвячена О. Десняку, друга — М. Трублаїні, третя — І. Муратову:
Де Ігор наш — поет і брат.
Чи знайдемо його могилу.
Його картавість ніжно милу Не викличем до наших свят...
Лежить він десь в лісах густих За Вітебськом у Білорусі.
З небес весняно-золотих його не збудять криком гуси
І не покличуть вже повік На Україну — в рідний вирій...
Проте Муратов залишився живим. Його врятували й доглянули білоруські селяни, а коли загоїлись рани, він з групою оточенців пішов пробиватися через фронт. Однак їм не пощастило: після кількох місяців поневірянь І. Муратов став в'язнем фашистського концтабору. Магнітна стрічка, яка зберігається в родині Муратових у Харкові, голосом письменника розповідає про ті тортури, яких йому довелося зазнати в неволі: «Було б натяжкою сказати, що в Пелітц-Штеттіні (назва концтабору) нас погано годували: нас не годували там зовсім. Супом називалася сира підігріта вода, змішана з травою». В'язні вмирали сотнями. Така ж доля чекала й на Муратова. Проте вийшло інакше. Однієї літньої ночі авіація союзників знищила містечко, а заодно й концтабір. Тих в’язнів, які уціліли, перевезли на острів Узедом. Там у фанерному бараці за рядами колючого дроту і сторожовими вишками, де холодні хвилі Балтійського моря лунко плескалися об прибережні скелі, в гітлерівському контцтаборі для нез'ясованих осіб минуло понад два роки життя Стеценка — таким прізвищем у полоні назвався І. Муратов.
Не раз, не два, а сотні разів, щомиті його життя могло обірватися. Хоч би тоді, коли суха сірка, яку розвантажували з вагонів, поволі виїдала очі, чи тоді, коли старий німець (з ним письменнику довелося разом вкривати дах) звинуватив Муратова у крадіжці хлібних карток, які сам ненароком впустив у воду. Чи тоді, коли в'язень Муратов виміняв на миску табірної баланди блокнот і записав поміж народними піснями дев’ять віршів, які через два десятки років лягли в основу поеми «Розчахнута брама».
Ця поема — один з кращих у нашій поезії творів про війну, про тяжкі випробування воїна-патріота у фашистській неволі. Фабула поеми розгортається як низка бажань ліричного героя, що в умовах полону здаються нездійсненними. Його перше бажання — втекти з цього пекла, друге— наїстися, третє — забутись... І всепоглинаюче — мстити ворогові за всі наруги. Нарешті останнє бажання: збагнути причини наших невдач на війні, масових репресій 30-40-х років, зростання національного нігілізму тощо. Цим проблемам присвячено чимало книжок поета, виданих по війні («Повість про щастя», «Трибуна», «Ідуть богатирі», «Любов і ненависть моя», «Очі», «Осінні сурми», «Надвечірні птахи», «Мить і вічність»), у яких він знову й знову роздумує над пережитим. До всього цього видаватися Муратову в цей час було нелегко: над ним тяжіло сталінське тавро — полон. І все ж, попри недовіру, підозріння, він багато й напружено працював. Його лірика, особливо 60-70-х років, сприймається як цілісний монолог, у якому поет звертається до нащадків з вершини сучасної йому дійсності. Це справжня сповідь поета на вершині, поета, який ще недавно працював поруч з нами, мучився, думав, сумнівався, творив, наближав те, що ми сьогодні називаємо перебудовою. Тому-то нам близькі й зрозумілі його почуття, його тривоги, його печаль:
Творю, руйную, мучусь і люблю,
І не спинюсь, аж поки серцем стихну,
І все одно — чогось не дороблю,
І все одно — кудись таки не встигну.
Не все, написане І. Муратовим, було надруковане. Окремі вірші, перейняті громадянським пафосом і щирістю, непримиренністю до консерватизму й застою, побачили світ лише в наш час. В одному з них поет зізнавався:
Я замолив усі гріхи,
Та за один іще спокутую
За роки чорні та глухі,
Коли обманом, як цикутою,
Труїв без надміру серця,,
І сам в своє шаманство вірячи,
Я процвітав на манівцях,
Аж поки лячно очі вирячив
На правду, і чолом їй б’ю,
З любов’ю страх до неї плутаю,
І за довірливість свою
Усе спокутую, спокутую.
Поеми І. Муратова «Спокуса» й «Прометеєве віче», а також «Серце Тичини» (закінчена в день смерті письменника 29 березня 1973 року) соціально загострені й полемічні, у них чітко проводиться думка про причетність кожного з нас до всього, що діється довкола, про нашу відповідальність перед нинішнім і майбутніми поколіннями.
Особливий інтерес в аспекті наших роздумів являє собою перший прозовий твір І. Муратова «Буковинська повість» (1951), за який письменнику була присуджена Державна премія СРСР.
Річ у тім, що композиційно повість побудована як суцільний монолог, сповідь головного героя Танасія Карпюка, монолог, який розкриває не лише основну сюжетну лінію (Танасій, Марія, Семенко, Олекса), а й решту сюжетних відгалужень твору.
Отже, «Буковинська повість» є, так би мовити, попередницею «Сповіді на вершині» в особливостях форм вираження авторської свідомості. Письменник, розповідаючи про роботу над твором, відзначав, що, зібравши на Буковині багатий матеріал, він тривалий час не міг художньо його організувати. І «допоміг» йому а цьому Танасій Карпюк, головний герой його майбутньої книжки. «Він виник... не з того боку, — пізніше писав Ігор Муратов, — з якого я міг на нього чекати: не з усних оповідань і не з документів (і те, й інше згодилося пізніше при його формуванні).
Він уперше окреслився в моїй уяві з інтонації, з мови, із своєрідної манери неквапливо й мудро розповідати про себе.
І це було притаманне саме йому, головному герою мого ще не написаного твору — людині бувалій, але не зашкарублій, добрій, але не наївній, скромній та цілком свідомій свого місця в житті.
Зараз я вже не пам’ятаю, чи я почув від когось, чи само воно склалося внаслідок неодноразово почутого на Буковині, але те, що з'явилося на папері, було не просто початком, а душею майбутнього твору: «Оце б ви добре таки зробили, товаришу, якби й справді описали все те, що я вам кажу про життя. Але не подумайте, що я себе за якусь видатну особу вважаю або прославитись хочу, ні! Просто моя автобіографія для багатьох трудящих людей цікавою може бути, бо я і за румунських бояр натерпівся, і в Америці мало не загинув, і чого тільки не зазнав за п’ятдесят і чотири роки, поки не вийшов на вірну дорогу».
Цей зачин відкрив для письменника найсуттєвіші риси характеру героя і, як відзначав автор, «зароблене тяжким і чесним життям право оцінювати й судити минуле з позицій сучасності». Саме такий погляд на минуле весь час хвилював І. Муратова, саме в цьому полягає принципово новий підхід письменника до художнього осмислення дійсності, який і визначив усі його пошуки.
У наступних прозових творах (романи «Саксаганські портрети» та «В сорочці народжений», повісті «Жила на світі вдова» та «Свіже повітря для матері») І. Муратов, щоправда, відходить од установки на монолог як основний організуючий центр композиції твору: на перший план висувається об'єктивна епічна оповідь про події та людські долі. Однак монологи героїв, як і раніше, відіграють у нього важливу роль: саме через них розкриваються найсуттєвіші риси характеру персонажів.
Якщо простежити напрям творчої думки І. Муратова за останні роки його життя, то можна помітити стійкий інтерес автора до героїв реальних, взятих безпосередньо з життя. Саме з таким героєм маємо справу в документальній повісті І. Муратова про Героя Радянського Союзу Володю Черінова — «Дорога до сина».
«Сповідь на вершині», як уже мовилося, є справжньою вершиною творчості Ігоря Муратова. Цей твір — не белетризована біографія історичної особи, автор якої намагається по можливості точно йти за фактами життя й діяльності героя громадянської війни Віталія Примакова, як це ми, приміром, бачимо в творах Іллі Дубинського, це цілком оригінальний роман, який своєю унікальністю суттєво відрізняється від решти творів про героїв революції і громадянської війни, написаних в останні десятиліття.
«Сповідь на вершині» — це своєрідний документально-біографічний художній роман, написаний у формі монологу-сповіді головного героя, повністю зверненого до сучасності. Муратов з допомогою глибокого психологічного аналізу не ззовні, а «зсередини» відтворює життєвий шлях Примакова, що грунтується на історичних фактах і справжніх документах того часу. Незвичайна й складна структура образу Примакова, що перебуває немов у двох часових площинах — в роки громадянської війни та після неї і в наші дні. До того ж цей образ ускладнений наявністю трьох «я» героя, між якими ведеться сповнена суперечностей боротьба, що, одначе, не порушує гармонійної цілісності характеру. Все це дало можливість письменникові глибоко проникнути у внутрішній світ персонажа, психологічно переконливо «пояснити» його поведінку в тих чи тих життєвих ситуаціях.
Сповідь Примакова — це пристрасне са» морозкриття душі героя не тільки перед власним сумлінням, а й перед сучасниками й нащадками. З вершини нашого сьогодення герой здійснює своєрідний перегляд свого життєвого шляху, не оминаючи ні злетів, ні падінь, аналізуючи успіхи й невдачі, переживаючи наново радощі й болі, відкриваючи себе в суперечливій цілісності.
Сидір — єдиний вигаданий у романі персонаж. Деяким критикам здалося, що це закоренілий міщанин, з яким веде полеміку протягом романного часу Примаков. Однак цей образ набагато складніший. Сидір — багатоликий, він уособлює в собі тих запопадливих виконавців вказівок «вождя», хто винищував кращих людей країни, організовував голодомор, гнітив живу думку й правдиве слово, їхню генетичну «спадщину» ми й досі відчуваємо в нашому житті.
Таким чином, оцінюючи творчий доробок Ігоря Муратова, його невтомні пошуки, що привели до «Сповіді на вершині», ми бачимо, наскільки це сучасний письменник.
Л-ра: УМЛШ. – 1990. – № 9. – С. 89-92.
Твори
Критика
