Пророчий дар поета
Володимир Брюгген
Феномен поезії Ігоря Муратова ще чекає на всебічне дослідження. Є поети, які належать тільки своєму часові, чия роль і значення зменшуються разом із зміною історичних умов. І є поети, що належать передусім людям, і саме люди, читачі врятовують їх від забуття, якща суспільна доля складається несприятливо для них. Так сталося, наприклад, із Сергієм Єсеніним. А серед яскравих представників першої групи можна назвати, скажімо, Володимира Маяковського.
Творчість Ігоря Муратова належить людям, і вона вільно переступає кордони відміряного їй історичного часу. Згадую вибуховість появи кожної його книжки: в 60-х роках вони негайно привертали увагу читачів і критики. Ні, я зовсім не вважаю поета «безгрішним»— час відвіяв рядки декларативні чи скоростиглі, а нетлінне ядро його лірики виступає нині наочніше, яскравіше. Можна тільки дивуватися, як багато вдавалося робити цій людині за умов постійної боротьби з нестерпними цензурними рамками, політичноготиску, редакторського свавілля. Пам’ятаю, як напівжартома, напівсерйозно (але не без гіркоти) розповідав мені Ігор Леонтійович, що він здає до видавництва щоразу набагато більше творів, ніж треба для збірки, навмисне включаючи до неї й слабші речі: увага критиків і редакторів зосереджується на них, тоді він з легкою душею вилучає ті поезії, зберігаючи (або додаючи натомість) інші, дорожчі серцеві... Хитрувати, вдаватися до езопівської мови доводилося в ті час» багатьом.
За тогочасних умов не раз доводилося йому жертвувати цілими строфами, вдаватись до винахідливого камуфляжу, щоб донести до читача головний зміст твору. Вірш «Катуйте мене, убивайте...», який становить, можна сказати, життєве й творче кредо поета, було надруковано в скороченому вигляді в добірці під «маскувальною» назвою «П’ять монологів Патріса Лумумби». Одну з найбільш пророчих своїх поезій — «Тимчасівцям» — автор теж «перадресував» у інший, «зарубіжний» бік і скомпонував у диптиху «Жовта преса». І навіть по тому цензурне наплюження тексту еталон неминучим.
Сьогодні маємо змогу прочитати ці вірші такими, якими написалися вони в мить натхнення...
Катуйте мене, убивайте.
І пам’ять про мене топчіть,
І сад мій до пня вирубайте,
Та тільки про совість мовчіть!
Що совість? Розпнута туманність,
За давністю знята з хреста...
Чому ж про любов і гуманність Кричать ваші чорні уста?
Й під крик той страшна колісниця Все чавить, що з вами не мчить.
Я вам не кажу: схаменіться,—
Благаю: про совість мовчіть.
...Топчіть. А до мене у гості —
Фрегати крилатих дерзань!
Я — долі, а дух — в високості,
І що мені морок і твань?!
Могутністю віри нової
Останній мій подих живе:
До зброї,
до зброї,
до зброї Усіх волелюбних зове.
І мужність в серця їхні сіє
Безсмертний мій дух-санкюлот...
З дороги, фальшиві месії:
Квитається з рабством народ!
От хто прийняв би усім серцем новітню дійсність незалежної України — з усіма її складнощами й скрутами! А цього вірша Ігор Муратов написав, між іншим, ще 1961 року... Далеко дивився цей поет, і багато дано було йому побачити. Із затишного пагорба в Зеленому Гаю, мальовничому передмісті Харкова, де й понині стоїть Дім Поета, де народжувалися найпронизливіші перлини його інтимної лірики, дальних обріїв сягали й ліро-епічна могутність його поем, і загострені соціально-політичні інвективи...
Сорок років плідної, безнастанної, невтомної літературної роботи, десятки книг віршів і поем, прози й критики, публіцистики й п’єс... Багатюща, насичена біографія людини, робітника і воїна, громадського діяча й вихователя молоді. Ігор Муратов гинув на фронті й знову воскресав, зазнав пекельних мук фашистської концтабірної катівні, ніколи не випускаючи з рук гострого, талановитого пера. Воно вирізьблювало чудові поетичні картини, вражало безжальною правдивістю, воно було слухняним знаряддям розуму тонкого й допитливого, почуттів бурхливих, глибоких, пристрасних.
Змій-Горинич на двобій покличе, Мабуть, аж до смерті, аж до смерті,
Не злякаюсь! Гірше нужа й міль... А тоді вже — годі... Ждана мить!
Доки ж нам катюги таємничі Неживим не заподіють лиха:
В свіжі рани сипатимуть сіль?! Хай лежить під мотлохом вінків...
Доки ж нас невігласи уперті Нужа тих терзає, хто ще диха,
Батіжком учитимуть — як жить?! І небавом злазить з мертв’яків.
Не всяка поезія переступає кордони свого часу, окреслені рамками одного життя, реаліями певної історичної доби. Поезія Ігоря Муратова ці межі сміливо переступила.
Вона дуже сучасна, поезія Ігоря Муратова. І є ще в ній багато незвіданого, мудрої художньої таїни. Думаєш про це, не тільки перечитуючи його книжки, а й знайомлячись із невідомими, ще не друкованими творами (дуже часто — цілком довершеними), яких чимало зберігається в архіві поета. Розбираючи ці твори, не можеш не віддати належне й незвичайній працьовитості автора, і його проникливості й далекоглядності, і великій силі художнього, повноцінного слова...
Хочеться туди, де нам на плечі Де не чують хлопчики й дівчатка
Осідає зоряний туман, Белькотіння п’яних їх батьків;
Хочеться туди, де тихий вечір, Де завзяття юності — в розмаї
Не потворить свистом хуліган, Визріло й щасливо розцвіло...
Де не сіє страх його свинчатка, Хочеться туди, де нас немає,
Не копилить носа детектив; Може, ще нікого й не було?
Цього вірша Ігор Муратов написав за два місяця до смерті, 18 січня 1973 року. А сьогодні ми відзначаємо день народження Поета. І ще довго-довго святкуватиметься оте щасливе народження — в кожному юному читацькому серці.
Л-ра: Слово і час. – 1992. – № 7. – С. 40-41.
Твори
Критика
