Олексій Кундзіч. Фотограф
Коли Саша Велично підходив до літака, хтось з комсомольського екіпажу, що відпочивав під широкими крильми бомбардувальника, сказав:
- А ось і фотограф.
Саша скривився. При цьому слові завжди перед його очима виникає лисий чистенький дідок, який бере обличчя клієнта у вирівняні долоні і повертає трошки праворуч і трошечки вниз: «Отак дивіться. Спокійно!» І кожного разу при цьому слові — «фотограф» — смагляве, зібране обличчя Величка скривлюється. Звичайно, його обов’язок — поставити касети і приготувати апарат для фотографування з літака, але він усе ж не фотограф, а авіаспеціаліст, хоч і наземний.
Старший лейтенант Руских звів на нього погляд.
- Ти б і в льотному складі вигляду не збавив.
Саша, ставний, у своїй незмінній шкірянці, зі схрещеними на грудях пасками планшета й револьвера, стояв, спершись плечем на шасі.
- Справа не в вигляді,— сказав він.— Це ви розумієте краще за інших,— і ліг на шинелі біля командира машини Смольникова, молодого світлолицього хлопця в червоній майці. Опираючись на лікті і дивлячись у спокійно хмарне, душне небо над безмежним ланом пшениці, Величко спитав:
- Хто полетить?
Штурман Руских і стрілець-радист Гільмундінов,— Смольпиков усміхнувся, додавши: — І, звичайно, я.
- І я,— сказав Величко.
- Хіба?
- Сподобалось? — пристав до розмови штурман Руских.
Чи сподобалось? Два дні тому Величко просився в бойовий політ. Почував себе трохи урочисто, передав адреси дружини й матері, але в польоті особливо сильних вражень не спізнав. Тільки коли відбомбились, пройшли зенітний вогонь і повертались назад, йому раптом стало якось незвичайно радісно,— таке почуття, наче тепла, лагідна хвиля огорнула його з голови до ніг. Він заспівав тоді, не перестаючи пильно стежити за повітрям, і сам зрозумів, що політ до цілі відчував зовсім не як прогулянку.
- Чи сподобалось?.. Не в тому річ. Бомбардувальник — не яхта, це зрозуміло. Давайте, хлопці, подивимось кулемет. Хто його зна, що може трапитись, а я тільки раз у житті стріляв — у тирі.
...Чекали наказу про виліт. Розповідали бойові епізоди, жартували, мріяли про рідних, дорогих, по одному засипали; наставала ніч.
Саша лежав навзнак, він замріявся, в думці заспокоюючи дружину:
«Ти не бійся, все буде гаразд, і взагалі — скоро ми їх так покотимо, що й не отямляться».
Дружина дивилась на нього мовчазними очима. Віті запам’ятав цей погляд з хвилин прощання з нею.
«Я тебе розумію,— беззвучно ворушить губами Саша.— Але... люба, хіба ти хотіла б знати мене за боягуза?»
«Мій Саша!» — каже вона гордо, і в очах її займається знайоме сяйво.
Сашу обійняло солодке тепло, він заснув під цим поглядом дружини і не відчував ночі. Здавалось, зараз же хтось підійшов і ось віддає наказ про виліт, про включення бомб на моментальну дію.
Величко розплющив очі і швидко встав.
Сонце ще не сходило, але небо було повне сяйва. Стрільці пристрілювали кулемети, і зграйки трасуючих куль здавались незвичайно білими. Вони йшли одна за одною, прекрасні і смертельні. Стривожені ластівки креслили в повітрі зигзаги.
Коли Величко підіймався в люк, хтось ззаду спитав:
- А фотограф теж летить?
Він хотів плюнути на землю, але подумав, що нема зла в цих словах, усміхнувся і сказав собі, беручись за руків’я люкового кулемета:
- Тримайсь, фотограф! Доведи!
Трава упала під поривом вітру перед його очима і все бистріш попливла назад. Він лежав, витягтись у фюзеляжі, вже зі свого аеродрому готовий пильно стежити за повітрям.
Літак швидко набирав висоту. Хвилі пшениці перекочувалися внизу, осяйні смуги зникали вдалині. Потім відкрилось повітря і ластівки, чорні у сяйві ранку.
Ось він і летить у ворожий тил. Ця думка не виходить з його свідомості, але це не страх, а тільки думка. І в цій думці є деяка досада: він не нищитиме ворога в повітрі і не громитиме на землі, він тільки за сигналом штурмана включить апарат, коли бомби підуть на ціль, і звільнить від цього обов’язку стрільця-радиста. Він тільки сфотографує розгром воєнного об’єкта, він — фотограф і, побувавши в бойовому польоті, залишиться фотографом.
Україна пливе під ним у плані — з полями й ріками, з містами й селами. Він бачить напружені жили її доріг, покрапані пунктирами колон, чотирикутниками з’єднань і розсипом людей. По цих жилах він усвідомлює рух і стремління — країна підвелась уся, вона встала на ворога, і нема в ній спокою.
Саша не знає траси і, напружено стежачи за повітрям, зрідка поглядає на землю, намагаючись вгадати місцевість. В одну з таких хвилин він бачить — земля пустельна, на ній все застигло, наче край вимер.
«Фронт,— думає він.— Все закопалося в землю... Але що це за смуги лісу на широкім шляху? Вони повзуть...»
Глухо бахнув снаряд збоку, і чорний сувій диму ривком відплив назад.
Знову...
Знову...
Величко відчув, як машина рвонулася вгору. Вогким туманом і гострим особливим запахом озону повіяло в люк. «Молодець Смольников — зайшов у хмару».
Земля в просвітах стояла незвично глибоко і чітко. Затишні озера туману клубочились внизу під літаком. Зенітки замовкли. Повітряний корабель пливе далі.
Ось внизу подерта, полатана, як наймитська свитина, земля. Рожева зверху хмарка. Просвіт...
Раптом — сигнал. Величко включає ашарат, і протяг поривом пронизує фюзеляж. «Відкрились бомбові люки»,— визначає Саша і більше відчуває всім тілом, ніж чує, як, важко грюкнувши, пішли вниз бомби.
Він мимохіть прислухався, хоч знав, що вибухів не почує. В цю мить страшний стрімкий і беззвучний рій сяючих бджілок замигтів повз його обличчя, а на металі перед очима так само беззвучно стали виникати дірки, наче ряд віконець у світлий простір. Величко відхилився і якусь хвильку перечікував, незручно тримаючи голову, поки кулі йшли мигтючою чергою, потім обернувся до Гільмундінова, щоб крикнути йому про атаку ворожого винищувача, але той уже повертав турельний кулемет на ворога, і його смагляве вилицювате обличчя було скривлене безпосередньою і непримиренною ненавистю, а губи ворушилися — він щось говорив чи лаявся.
Коротка, зовсім коротка кулеметна черга... Чому так коротко?
Величко знову глянув угору — стрілець, сидячи в фюзеляжі, валився навзнак. Очі в нього були великі, вони прислухались.
Фотограф рвучко схопився до турелі. Метрів за сорок позаду і вище бомбардувальника два «Месершміти-109» виходили з позиції атаки, щоб обернутись і зайти знову. Чорні хрести на їхніх животах стояли просто в Саші перед очима. Хижаки були в положенні, найбільш ефектному для фото і найбільш зручному для розстрілу.
«Зняти б!» — подумав фотограф і схопився за турельний кулемет. Один поворот і... кулемет мовчить. Перезарядив, спробував — не стріляє. Але хижаки не люблять цівки, що стирчить проти них,— вони заходять знизу і ззаду. Величко падає до люкового. Білі лінії з кулемета променем ідуть у простір, повз ворога. Ледь-ледь довернути — і ось уже вони зшиті смертельною основою трасуючих куль — його повітряний корабель і ворожий винищувач.
«Месершміт» рвонувся вгору. Величко схопився на ноги — знову до верхнього кулемета.
З лівого боку на одному рівні і на одній швидкості йшов третій «месершміт». Здавалося, що він стоїть на одному місці, тільки похитується зверху вниз, як пружинний маятник. Голова пілота чітко виднілась — у фас. Він дивився на фотографа мовчки і, мабуть, почував очі руського, як і його кулемет. Очей німця не було видно, але Величко їх теж почував. Зрідка між ними пролітали клапті хмарного туману.
Фашист опустився, відстав і зайшов знизу на атаку. Пробоїни беззвучно виникали на обшивці бомбардувальника. Фотограф зрозумів: точність і витримка або — загибель. Кожний нерв його був мобілізований у цю мить і зберігав спокій. Саша розраховано і неквапливо прицілився,— як колись у тирі. Довгою строчкою він шив ворога, стиснувши зуби і зловтішно піднявши верхню губу, наче він міг усміхатися в. цю хвилину.
Хижак уже підіймався, обертаючись, але раптом ніс його обважнів і клюнув униз. Машина пішла в піке й шубовснула у хмару.
«Що з ним трапилось? — не повірив очам своїм фотограф,— Він же не загорівся. Не залишив же він нас добровільно — їх же три на одного... А може, я вбив пілота?»
«Месершміт» не повертався більше. Два інші зникли і за дві хвилини з’явилися спереду. Крізь гуркіт моторів чути було тріск порваної обшивки.
Раптом Величко відчув, що, лежачи, він переходить у вертикальне положення. Бомбардувальник стрімко валивя носом униз.
Величко тривожно насторожився. Повітря навколо нього стало димно-тьмяне. Невже машина загорілась?..
Він рвонувся до турельного ковпака, щоб викинутися з парашутом, і зніяковіло стримався, побачивши пораненого Гільмундінова. Башкир був при пам’яті, крутив головою, зціпивши зуби від болю.
Думка про парашут відпала сама собою. Величко кинувся до сигналізації, натис одну кнопку, другу, потім догадався: здійняв зі стрільця шлем, надів і закричав у трубку:
Штурман! Ми падаєм! Що зі Смольниковим?.. Затримайте машину!..
Тільки шум. Мовчання, повне шуму.
Прислухаючись, Саша помічає, іцо корабель уже вирівнявся, він іде тепер у хмарах на повний хід, гуде і свище пробоїнами.
А дим? Хіба дим пахне озоном? Це вітер завіває туман...
А я: «Падаємо! горимо!» Фо-то-граф!..
Засоромлений Саша повернувся до Гільмундінова. Перев’язуючи йому рану, поглядав на землю — назад відпливало якесь місто, а спереду розстелялись широкі безмежні ниви. Рідна земля!
- Батьківщина! — кричить він пораненому, не чуючи власного голосу. І потім у трубку: — Смольников! Треба сідати на вимушену, треба рятувати стрільця...
...Вони приземлились на буряках, і Саша жадібним поглядом глянув навколо. Кожний зелений листочок здавався йому милим, все усміхалося сонячними блисками, і колгоспники, що бігли з сапами й лопатами, не здавались ні настороженими, ні готовими зв’язати по руках і ногах,— зараз вони подивляться документи і радісно допоможуть у біді.
В турель залазив, обтираючи з лоба піт, штурман. З-за його плеча дивився пілот. Зовсім ще молодий, комсомолець Смольников витримав уже не один і не два бої і тепер був спокійний, тільки брови його зійшлись над переніссям.
- Найперше його треба винести на повітря,— сказав він, нагнувшись над пораненим,— Потерпи, друже, нічого не поробиш.
Гільмундінова поклали на траву, послали в село по підводу, сіли і якось розуміюче, як люди, що зріднилися перед лицем смерті, глянули один на одного. Це була серйозна хвилина, але Смольников нарочито взяв легкий тон:
- Ну як, фотограф, зняв?
Саша усміхнувся.
- Зняв. Одного. Якби турельний не збавили, то й інших зняв би.
- Як — турельний? Фотоапарат?
- Ні, кулемет. Не фотоапаратом зняв, а кулеметом.
- Ти дивись! — звернувся Смольников до штурмана. — Стрілець!
- Я не стрілець. Я фотограф.
Він був щасливий цієї хвилини. Теплом дихала рідна земля, їх оточували свої люди, колгоспники, до них бігли діти й дівчата... Хороше було Саші на світі після бою. Дуже хороше.
Твори
Критика
