Актуальність Кундзіча
Михайло Москаленко
Коли думаєш про Олексія Леонардовича Кундзіча (9[22].04.1904 — 20.06.1964) у дні, коли минає 100-річчя від дня його народження та 40 років, як його не стало, хочеться сказати кілька слів про те, що Б. Пастернак, який багато міркував про письменницьку долю, назвав «посмертним існуванням виражених [письменником] сил і уявлень». У зв’язку з цим нагадаю про один епізод, який стався через кілька років після смерті О. Кундзіча, але почасти проливає світло на його долю.
Відомий російський філолог, перекладознавець і віршознавець Ю. Еткінд у передмові до підготовленого ним у 1967 — 68 рр. двотомника «Мастера русского стихотворного перевода» висловив крамольну (за тодішніми радянськими уявленнями) думку, що російська («радянська») школа перекладу 1930-1960-х років зобов’язана своїм розквітом зокрема й тій сумній обставині, що тодішні чільні поети (Б. Пастернак, А. Ахматова, М. Цвєтаєва після повернення з еміграції, А. Тарковський, М. Заболоцький, С. Ліпкін, М. Петрових та інші) були нерідко, а то й повністю позбавлені можливості друкувати власні вірші. (Тоді як за перекладачами в цілому зберігався «легальний» статус — адже на них лежала місія, що цілком вписувалась у тогочасну ідеологічну «надбудову» — бути провідниками взаємообміну та взаємозбагачення культурними цінностями радянських народів, а то й усього «прогресивного людства»). Готовий 25-тисячний наклад двотомника було пущено під ніж і надруковано заново, вже без «небажаних характеристик». Як любив повторювати тодішній чільний компартійний ідеолог М. Суслов, «мы на идеологии не экономим». Проте Ю. Еткінд мав рацію: все було саме так, а в українській літературі картина була ще виразніша. Коли поезія, та й уся оригінальна література в цілому, ставала неможливою, переважно в перекладі працювали, як ми знаємо, і М. Рильський, і М. Бажан, і Л. Первомайський, і інші (щоправда, на відміну від російських колег, які нерідко, хай і в вузькому колі, проклинали свій перекладацький «хрест», — я кажу передусім про тих-таки Ахматову, Пастернака, Тарковського, — чільні українські поети-перекладачі, судячи з усього, мали інше «самовідчування» і свою перекладацьку працю ставили анітрохи не нижче від власних, оригінальних творів. Адже переклад «Конрада Валленрода», «Федри» або «Давитіані» з цілком зрозумілих причин в українській культурі означав щось зовсім інше, ніж у російській). Можливо, в житті і долі О. Кундзіча сказане постає у своєму найчистішому вигляді.
Відомо, що Олексій Кундзіч починав не як перекладач. Книжки його оповідань та новел «Червоною дорогою» (1926), «Село Вовче» (1927), «В ущелинах республіки» (1928), «Новели» (1929), романи «De facto» та «Окупант» (обидва 1930) були досить високо оцінені читачами і критикою, зокрема й таким вимогливим літературознавцем, як Григорій Костюк, який, крім того, через кілька десятиліть присвятив О. Кундзічеві розділ у своїх дивовижно містких і значущих спогадах «Зустрічі і прощання». Г. Костюк, зокрема, відзначив і вимушений злам у творчій біографії О. Кундзіча, що стався у 1932—33 рр., і спроби письменника повернутися до правдивої прози у воєнні роки (починаючи з «визвольного походу Червоної армії» в Західну Україну) та відразу по війні (повісті «Верховинець», «Як Тарас їхав по Україні», збірки оповідань «Сила гніву» і «Дорога на Крем’янець»), Цьому поклала край голобельна «критика» 1946—47 рр., коли О. Кундзіча, як і О. Довженка, і Ю. Яновського, і М. Рильського, і інших письменників, було звинувачено в «патріархальщині», «реакційності», а головне, звичайно, в «українському буржуазному націоналізмі», що ним нібито були пройняті його «наскрізь шкідливі твори». У «викритті» О. Кундзіча відзначилися Л. Хінкулов, О. Корнійчук, Є. Адельгейм, Ю. Кобилецький, Г. Овчаров, Л. Серпілін, Л. Санов. Після цього О. Кундзіч практично замовк як прозаїк. За словами сучасного дослідника В. Полішука, «хоч задуми нових творів були, та й над удосконаленням попередніх працювалось, але далі з-під пера Кундзіча виходили тільки книги майстерних перекладів і талановиті розвідки з теорії перекладацької діяльності.
Це саме відзначав і Григорій Костюк: «Перестав писати і став... перекладачем. Але не просто звичайним ремісником, а першорядним законодавцем. І зрозуміло, бо це в його натурі: цій роботі він віддав усю свою творчу пристрасть. За десятиріччя він створив цілу школу культурних перекладачів. Він науково-теоретично в своїй книжці «Діези в ключі!» обґрунтував принципи художнього перекладу. Своєю практикою і теорією він назавжди вбив різних «буквалістів», «підрядківців» та інших халтурників, що розпаношились були в українській перекладній літературі. Це було визнано заслугою Кундзіча такими знавцями цієї справи, як М. Рильський та ін. Олексій Кундзіч проробив велетенську працю. Він дав українською мовою класичний переклад «Війни і миру» Л. Толстого та десятки томів творів інших російських письменників. Все це, без сумніву, велика заслуга. Але цим ніколи не виправдати того трагічного факту, що підо впливом поліційних цензурних наглядачів талановитий новеліст у розквіті творчих сил змушений був замовкнути назавжди». Тут усе сказано точно — крім надто вже оптимістичної думки, ніби Кундзіч «назавжди вбив» буквалістів — якби ж то! Але про це буде сказано нижче.
Перекладацький доробок О. Кундзіча вражає. За кільканадцять повоєнних років, крім «Війни і миру» Л. Толстого (Максим Рильський не раз високо оцінював цю монументальну працю О. Кундзіча, називав її «літературним подвигом»), з-під його пера вийшли майстерні переклади роману «Герой нашого часу» М. Лєрмонтова, оповідань і повістей М. Лєскова, роману «Російський ліс» Л. Леонова, прози К. Паустовського, В. Катаєва, інших російських письменників — за словами В. Коптілова, повноцінні тлумачення «творів, автори і герої яких заговорили з його допомогою живою українською мовою, — ці тисячі сторінок чудової української прози довго ще лишатимуться підручником із перекладацької майстерності для новобранців високого і складного мистецтва художнього перекладу».
Олексій Кундзіч — автор кільканадцяти статей з теорії та практики перекладу. Це передусім «Діези в ключі!» (1945), «Деякі питання перекладу творів Л. М. Толстого» (1953), «Українсько-російський словник» (1953), «Перекладацька мисль і перекладацький недомисел» (1954), «Про дружбу і зарозумілість» (1955), «Стан художнього перекладу на Україні» (1956), «Не втрачайте відчуття народу» (1956), «Питання залишається актуальним» (1957), «Увага! На горизонті редактор!» (1959), «До видання повістей Т.Г. Шевченка українською мовою» (1963), «Організаційні і творчі проблеми перекладу» та «Перекладацький блокнот» (обидві 1964). Ці його перекладознавчі тексти, поряд з іншими, друкувалися в книжках «Діези в ключі!» (1956), «Слово і образ» (1966), «Творчі проблеми перекладу» (1973), — два останні, посмертні видання упорядкувала і підготувала до друку дружина письменника — К. А. Городецька-Кундзіч.
Більшість із названих статей, як бачимо, були написані і друкувалися в періодиці до «ідеологічних послаблень» кінця 1950-х — початку 1960-х років: вони справляли значний вплив на літературну громадськість, пробуджували здорові сили в творчому та видавничому середовищі, спонукали до спротиву вкрай негативним тенденціям, що набирали сили в перекладацькій та видавничій практиці, починаючи з масових антиукраїнських репресій 1929 року, розгрому «українізації» та «скрипниківщини», багатьох хвиль арештів перекладачів, редакторів, мовознавців, істориків, фахівців з усіх царин гуманітарних наук — та й хіба тільки гуманітарних? Ось як, вдаючись до евфемізмів, змушений був — навіть через кілька десятиліть — про це писати Степан Ковганюк: «Після смерті Скрипника та офіційного засудження його помилок по видавництвах почали остерігатись старих перекладацьких кадрів, і вони змушені були потроху відійти в інші ділянки роботи. А з 1937 року їх і взагалі по видавництвах не стало видно... Таким чином, напередодні Вітчизняної війни у нас почала складатись та горезвісна «перекладацька мова», яка забуяла таким пишним цвітом у перше післявоєнне десятиріччя». Починаючи з антиукраїнських погромів кінця 1920-х — початку 1930-х років і до другої половини 1950-х ниділа і теоретична перекладацька думка. Власне, художній переклад в Україні існував, і то у своїх високих виявах, завдяки подвижницькій праці кількох вцілілих майстрів: М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини, Л. Первомайського. Перед війною ще встигли вийти в світ майстерні переклади В. Свідзинського (комедії Арістофана, «Русалка» О. Пушкіна), «Борис Годунов» у перекладі М. Зерова (надрукованому під іншим прізвищем), хрестоматія з античної літератури, підготовлена О.І. Білецьким. Серед подвижників, які в перші повоєнні роки взяли на свої плечі неймовірно важку (в умовах панування кон’юнктурної, дилетантсько-буквалістичної видавничої практики, — ідеологічно спрямованої на «зближення з великою російською мовою», — та загального зниження культурного рівня суспільства) працю з відродження українського перекладу, першорядне місце, безперечно, належить О. Кундзічу: «На початку 50-х років чи не єдиним українським письменником, який прагнув теоретично осмислити проблеми прозового перекладу (як М.Т. Рильський осмислював завдання і можливості перекладу поетичного) був Олекса Леонардович Кундзіч. Формулюючи теоретичні положення, він доводив їхню життєвість практикою своїх перекладів, і навпаки — вдалі розв’язання завдань Кундзічем-перекладачем були ґрунтом для теоретичних висновків, які він так пристрасно обстоював у своїх статтях».
Що ж саме хотів сказати Кундзіч-перекладознавець своїм сучасникам? Чим актуальна його спадщина для нас — через півстоліття після написання його статей? Чого прагнув він, залишаючись до часу мало не «одним у полі воїном» — серед неміряних полів ідеологічно запрограмованого буквалізму, сірятини, мертвечини?
Ключову проблему перекладознавчої есеїстики О. Кундзіча можна було б коротко окреслити словами М. В. Гоголя «будьте не мертві, а живі душі». Як письменник, що прийшов до теорії і практики перекладу зі стихії власної неперекладної, оригінальної прози, Кундзіч краще від інших відчував накинуту перекладачам, редакторам, видавцям неприродність мови, неприродність, яка випливала із загального ідеологічного догматизму, всієї структури «надбудови» 30-х — початку 50-х років, і з таких «подробиць», як негласні, а інколи й прямі русифікаторські вказівки, що вимагали заміщати живе українське слово мертвотними кальками, далекими від життя мови (і від російського першотвору) муляжами, що нерідко межувало з повним абсурдом.
О. Кундзіч повстав проти буквалізму, механічного копіювання і калькування при перекладі російських оригіналів (нагадаю, зарубіжна література до другої половини 1950-х рр., майже не перекладалася і не видавалася, а якщо інколи й перекладалася, то не з оригіналів, а переважно з російських перекладів); проти відмови нездарних і малоосвічених ремісників-перекладачів та надто пильних редакторів від традицій українського перекладу, силоміць перерваних, напівзабутих або й просто викорінюваних у ті роки; проти засмічення української мови формами, перенесеними з «мови революції», російською лексикою, невластивими українській мові фразеологізмами, «канцеляритом» тощо; проти довільних переробок художніх творів «братніх народів» самовпевненими і поверховими перекладачами, не обізнаними з, як правило, багатовіковою культурою цих народів; проти всіх форм перекладацького дилетантизму, що цілеспрямовано насаджувався на всіх поверхах суспільного життя, зокрема в царині гуманітарних наук та у видавничій діяльності; проти деградації українського перекладу в цілому — в умовах наступу «мертвих душ» на все ще живі сили української культури.
О. Кундзіч обстоював принципи перекладу як мистецтва слова («високого мистецтва», за висловом К. Чуковського): «Переклад гарного твору поганою мовою — не адекватний уже тим, що оригінальний твір гарний, а перекладений поганий. Коли Пушкіна в перекладі не можна любити — це не адекватний переклад, бо Пушкіна в матеріалі російської мови не можна не любити. Хай над ним працював цілий апарат перевірників «точності» — коли прекрасне стало поганим, то яка ж це відповідність! У цій аксіомі вся суть, якої не розуміють буквалісти. Якість перекладу залежить від таланту перекладача, від його вміння відчути прекрасне у співвідношенні деталі й цілого, в єдності змісту і форми, і відчуте виразити безпосередньо, щиро — ставлю це слово свідомо, — несковано, від душі». Він боровся за живе слово, — передусім живе слово перекладацьке, — і зазначав, що справжній перекладач мусить досконало знати українську мову в усіх її тонкощах, бачити тенденції її історичного розвитку і на основі володіння всіма стилістичними та іншими її ресурсами прагнути художнього синтезу «національних особливостей двох народів, представлених автором і перекладачем, і виникнення нових, спільних національних форм і ознак внаслідок цього синтезу».
В центрі уваги О. Кундзіча постійно перебувала безсумнівна для нього діалектична єдність лінгвістичного і літературознавчого підходів до перекладу: адже, на його думку, ні слово поза образом, який воно втілює, ні образ, узятий поза словом, самі по собі не можуть стати об’єктом уваги ні дослідника перекладу, ні перекладача-практика: йдеться про відзначену О. Кундзічем «здатність лінгвістичних елементів ставати художньою суттю»: «У діалектичній єдності лінгвістичного і художнього, у здатності зазначеного якісного перетворення і полягає можливість подолання основної суперечності, вираженої у формулі — переклад прекрасного з однієї лінгвістичної форми на іншу».
Звертаючись до перекладацької конкретики, до часткових проблем перекладу, О. Кундзіч також висловив чимало цікавих і слушних думок, які так чи інакше виходять за межі поставленого питання, з цього погляду особливо цікавий його творчий самоаналіз, здійснений у рамках статті «Деякі питання перекладу творів Л.М. Толстого». (Зауважу, розповідь перекладача про тонкощі своєї праці, про нелегкий шлях, на якому трапляються і труднощі, і невдачі, як і про спроби їх творчого подолання — явище досить рідкісне: певною аналогією мені здається блискуче есе Юліана Тувіма «Чотиривірш на верстаті» — спроба польського поета «стенографічно зафіксувати процес перекладу перших чотирьох рядків «Руслана і Людмили»). Думаю, що й сьогодні жоден серйозний український перекладач просто не має права пройти повз оцю спробу самоаналізу, здійснену О. Кундзічем по слідах його праці над перекладом «Війни і миру»: «Неначе підійшов до моря. Жива стихія роману грала й мінилася передо мною. А стихія роману з його епохою і суспільними угрупованнями персонажів, з його характерами і настроями, з його жанром і ідейно-художнім спрямуванням, — це насамперед мовна стихія. Треба було освоїти цю стихію, чи, скромніше сказати, освоїтися в ній, збагнути її. Перекладачеві не завжди може допомогти попередній досвід роботи над творами інших класиків. Одне слово у трьох письменників іноді перекладається трьома різними синонімами, відповідними до трьох мовних систем цих письменників... Коли кришталево прозора лермонтовська проза відтворюється в матеріалі української мови з дзеркальною точністю, а ідіоми, мовні зміщення і фокуси Лєскова («мову він знав чудесно, до фокусів». — Л. Толстой) вимагають неодмінного перевираження в пушкінському розумінні цього слова, то непрохідні, як назвав їх Тургенєв, періоди Толстого, де геніальні художні откровення часто даються в семантично зміщеній лексиці і в умовній, індивідуально-толстовській і разом з тим національно-російській фразеології, — в певному значенні цього слова взагалі неперекладні. Щоб подолати цю «неперекладність», конче треба зрозуміти найтонші відтінки мислі Толстого, і тим самим проникнути в тонкощі його особливої, властивої лише йому мови». Певна річ, О. Кундзіч не був прибічником «теорії неперекладності», навпаки, — йому не раз траплялося висловлювати впевненість у невичерпності можливостей нашої мови, здатної повноцінно відтворити будь-який зміст та особливості будь-якої образної системи та форми творів іншомовних літератур.
Сказане не означає, що все, написане О. Кундзічем, витримало кількадесятирічну перевірку часом. Його перекладознавчі тексти, писані в зовсім інших суспільних умовах і за інших обставин (зрозуміти їх можна лише за умови об’єктивного історичного підходу), несуть на собі виразний відбиток свого часу. Зокрема, О. Кундзіч в умовах постійного тиску офіціозу, намагаючись створити простір для існування і творчої праці таких перекладачів, як М. Лукаш, С. Ковганюк, а згодом і «реабілітованих» або «повернутих» Ф. Гавриша, Б. Антоненка-Давидовича, В. Петровського, С. Сакидона, Бориса Тена, В. Мисика, Г. Кочура, Д. Паламарчука, Ю. Лісняка, Р. Доценка та інших, а згодом і молодших, «шістдесятників», — не міг не послуговуватися «поняттєвим апаратом» радянської «надбудови», її «мовою» та відомими кліше. Втім, ця неминуча Кундзічева данина часові анітрохи не применшує для нас значення цілості його доробку. Не применшують його в наших очах і окремі (зрештою, дуже нечисленні) твердження Кундзіча, що їх просто-таки неможливо прийняти, — втім, і сам він у таких випадках, бувало, охоче визнавав, що не мав рації. Наведу два такі приклади.
У статті «Стан художнього перекладу на Україні» О. Кундзіч, протиставивши переклад «Іліади», здійснений свого часу С. Руданським («Ільйонянка») — брюсовському перекладові Вергілієвої «Енеїди», рішуче висловився на користь першого. Що ж, це, крім усього іншого, і справа смаку; проте з невдалої, на його думку, спроби В. Брюсова зробити якнайближчий до форми і змісту оригіналу переклад (його справді, можна назвати буквалістичним, але ж «буквалізм» Брюсова, звичайно ж, як небо і земля відрізнявся від буквалізму післявоєнних видавничих кадрів та вимог!), О. Кундзіч зробив несподіваний висновок про неприродність і неприйнятність гекзаметра для нашої мови і літератури взагалі («природним для нас гекзаметр не став і не стане», — твердив він). Про брюсовський переклад «Енеїди» О. Кундзіч писав: «Так виходить завжди, коли перекладач забуде, що він пише для земляків, яким нема діла до чийогось синтаксису... А тим часом Валерій Брюсов — поет високого таланту. Виходить, і талановиті люди можуть робити неповноцінні переклади». Справді, можуть. Та хочеться запитати: а як бути з тими «земляками», яким є діло також і до Вергілієвого синтаксису, і до звукопису першотвору, що його прагнув також відтворити Брюсов? (Для мене, на приклад, ці питання становлять інтерес). До речі, й оцінка брюсовської «Енеїди» виявилась зовсім не такою однозначною і одностайною, як це здавалося свого часу (див. матеріали перекладознавчої дискусії «Брюсов та буквалізм» у 8-му і 9-му випусках московського збірника «Мастерство перевода»). Тут можна також процитувати статтю Миколи Зерова, людини, далекої від будь-якого буквалізму, найавторитетнішого у нас знавця античної літератури, «Брюсов — перекладач античних поетів»: «Не завершений автором переклад «Енеїди» — одна з найбільш значущих сторінок в історії російського віршованого перекладу взагалі — передусім за принциповими своїми настановленнями... Досягнення Брюсова в його відтворенні «Енеїди» безсумнівні і великі, навіть якщо судити за всією строгістю поставлених ним самим вимог. Досягнення — передусім у передачі ритмічного розмаїття «Енеїди»... Незаперечні також досягнення Брюсова і по лінії відтворення евфонічного багатства Вергілія... Перекладові Брюсова притаманна сміливість поетичного експерименту... Брюсову найбільше вдалися в «Енеїді» широкі культурні і політичні ландшафти, на які такий щедрий був Вергілій». На жаль, О. Кундзіч не знав цієї статті М. Зерова, бо її вперше було опубліковано 1968 р. Проте, судячи з усього, О. Кундзіч переглянув своє критичне ставлення до гекзаметра в нашій літературі. 1963 р. побачило світ перше видання Гомерової «Одіссеї» в перекладі Бориса Тена (зредагованому М. Рильським). О. Кундзіч привітав цей видатний перекладацький труд ще на «довидавничій» стадії, виступаючи 1962 р. на засіданні секції художнього перекладу при Спілці письменників України. Він не міг не бачити, що переклад Бориса Тена — це якраз тріумф українського гекзаметра, і дав йому належну високу оцінку.
Ще один приклад, коли О. Кундзіч занадто поквапився з висновками — це його спроба в одній зі своїх статей 1954 р. виявити буквалізм у полемічних виступах Н. Андріанової. Насправді реальних підстав для цього не було: адже не можна вбачати ознаки буквалізму в закликах Н. Андріанової «любовно, бережно і шанобливо ставитися до оригіналу» або в її констатації того безсумнівного факту, що серед перекладачів «поширені неправильні теорії буквальної точності перекладу». Крім того, кількадесятирічна редакторська та перекладацька праця Н. Андріанової, що створила майстерні переклади з низки європейських мов (твори А. Франса, А. Доде, Ш. де Костера, Г. Гайне, Б. Брехта, Б. Апіца, Е. Штрітматера та ін.) за самою своєю суттю була спрямована проти буквалізму та інших перекладацьких крайнощів. Згодом це зрозумів і сам О. Кундзіч. Вже в другій половині 1950-х і в 1960-х рр. вони товаришували, обмінювалися творчим досвідом. Н. Андріанова з ініціативи О. Кундзіча увійшла до керівного складу секції художнього перекладу при Спілці письменників України, яку він очолював, з її ім’ям була пов’язана активізація творчих процесів у перекладацькому середовищі.
О. Кундзіч і як теоретик, і як практик перекладу водночас і реагував на конкретний стан перекладу в післявоєнний період, і випереджав свій час. Коли читаєш написане ним півстоліття тому, здається, ніби сказано це на сьогоднішню злобу дня: «Шкідливість буквалізму в нас на Україні пропорційна велетенському розмахові перекладацької справи в усіх її розгалуженнях — у діяльності преси і радіо, в роботі по створенню словників, у наукових і політичних виданнях... Замикається коло буквалізму: перекладач копіює, критик вимагає узаконення перекладацької практики, мовник реєструє у словнику перекладацьку мову, перекладач копіює, спираючись на словник. Усім зручно. Крім читача. ...Буквалізм — це, крім усього, вияв бездарності, замаскованого неуцтва, чиновницького підходу до творчої справи... Боротьба з буквалізмом повинна бути постійною, як боротьба з бур’яном, що знову й знову засівається навіть на добре виробленому полі».
На жаль, порівняно з післявоєнними роками буківалізм «збагатився», розширив сфери свого впливу, я сказав би, закріпився на нових позиціях.
З одного боку, нікуди не зникли кальки з російської мови в радіопередачах і на телебаченні, ними засмічені і випуски новин, і мова персонажів дубльованих зарубіжних фільмів, і величезні потоки реклами, що нерідко межують із суржиком. Останній, у свою чергу, також істотно урізноманітнився: одна справа — добре відомий суржик україномовного сільського мешканця, який потрапив до зрусифікованого міста і не зміг (або не встиг) як слід опанувати російську; інша — суржик сьогоднішнього російськомовного громадянина України, який намагається говорити українською, ще не вивчивши її достатньою мірою; ще інша — суржик як похідне від некваліфікованих перекладів (зокрема текстів тієї ж реклами) з європейських мов, передусім англійської; до цього слід додати інтернетний і чисто газетний різновиди російсько-українського суржика: останній виникає при «прискореному» перекладі в умовах комп’ютеризації текстів з російської мови на українську (рідше навпаки) в газетах, що виходять одночасно двома мовами. Нарешті, існує і суржикоподібна мова української діаспори, що також присутня в нашому житті і також не найліпшим чином впливає на сучасну мовну ситуацію. Всі названі явища заслуговують пильної уваги мовознавців і терплячої праці, яка тільки й може змінити ситуацію на краще.
З другого боку, з початку 1990-х років стався обвал у галузі українського книговидання, зумовлений збігом різних причин. Одним із наслідків цього стало майже повне припинення випуску літературної класики — і української, і світової в українських перекладах. Хоч би як ми ставилися до попереднього періоду, в радянській державі випуск у світ класичної літератури було піднято на рівень державної справи, і твори української та світової класики видавалися масовими тиражами, були фактом масової культури (в найкращому розумінні цього слова, не плутати з дешевим «маскультом»). Після 1991 р. книгодрукування було переважно приватизоване, приватні видавництва випускати класику не зацікавлені, а нечисленні державні видавництва, що залишилися, було поставлено в нестерпні умови, придушено податками, позбавлено оборотних коштів; та й керують ними тепер часто-густо дилетанти, що мріють, як би сотворити прибутковий «рімейк» із творів Боккаччо або Панаса Мирного. Зокрема, за великим рахунком припинено випуск зарубіжної художньої літератури в українських перекладах, знищено державну систему поширення книги, а ринок книжкової продукції практично віддано російській і російськомовній книжці. По суті, було зруйновано більшість осередків української книговидавничої справи, редакційно-видавничі колективи; тому перекладачі художньої літератури, позбавлені можливості прожити зі своєї професійної праці, в більшості своїй перейшли на переклад історичної, філософської та іншої наукової літератури, випуск якої фінансується переважно зарубіжними фондами. Ця важлива і необхідна справа (шкода тільки, що вона здійснюється, як правило, замість художньої літератури, а не поряд із нею), на жаль, породила новий буквалізм, неможливий за часів Кундзіча, коли зарубіжну наукову літературу у нас просто не перекладали. Втім, це сьогочасне лихо має чимало спільних рис із лихом давнім.
Буквалізм на рівні синтаксису, за всіма ознаками, мало відрізняється від такого півстолітньої давності, хіба що тоді слово в слово копіювалися граматичні конструкції все ж близької нам — російської мови. Тепер же калькування при перекладі з англійської та інших західних мов дає набагато «маркантніші» наслідки. Тим більше, що далеко не кожний перекладач належно опанував стихію сучасного західного філософського і естетичного жаргону; отже, копіювання іншомовних текстів слово в слово, без огляду на смислову, а то й граматичну абсурдність для нашої мови буквалістично перенесених до нас конструкцій першотвору (букваліст цим самим безуспішно намагається гарантувати «точність» віддачі оригіналу, якого не розуміє або майже не розуміє), справляє часом комічне, а частіше сумне враження.
Буквалізм на рівні лексики. Тут, як і на синтаксичному рівні, поряд із недостатнім «володінням матеріалом», недостатнім розумінням першотвору велику роль відіграє звичайнісінький поспіх перекладача. Адже чим більше друкованих знаків він перекладе за одиницю часу, тим вищою буде «рентабельність» його праці. Отже, економіка до певної міри визначає навіть стилістику перекладів.
Л-ра: Всесвіт. – 2004. – № 5-6. – С. 173-180.
Твори
Критика
