Олексій Кундзіч. Мати
1
Сиділа нерухомо на ослоні біля вікна і плакала, не втираючи сліз, одними очима плакала, душею. Тільки раз по разу скліплювала вії міцно, щоб видушити сльози, бо вони заволікали світ у старих очах, а вікно й без того затягло вогким. Надворі стелився туман, стелився та розходився під вітром, наче вечір теж плакав, і йому заволікало слізьми очі. Вітер шарпав стару вишню коло плоту й розкидав листя пожовкле по траві, по зеленій росистій отаві.
Надворі осінь... Зовсім осінь уже. Минуло літо, а він так і не приїхав, забув стару матір, забув батька, зрікся...
Смеркалося. Було тихо. І знала, що не рипнуть двері, не увійде син, веселий і гомінкий. Знала, що навіть із сусід ніхто не увійде, бо кому потрібні двоє старих — батько хорий на полу й стара мати, забута дітьми, що розбрелись по світі, розгубились і покинули саму на старість.
Не світила, не топила печі, бо не було для кого вечерю варити. Шкребли миші за мисником, стогнав хорий... Тоді вставала, поправляла подушку, давала води з дерев’яної ложки, знову сідала на ослоні й тихо плакала.
Так щовечора допізна, до ночі, до півнів. І вже, як сіріло надворі й у вікно було видно далекі білясті хмари, ставала навколішки й молилася до матері божої «всіх скорбящих радость».
І сьогодні сиділа, передумувала свої думки. Згадувалось все минуле, і жаль було того минулого.
Як пішов старий на війну й потім забради старшого сина, а середущий десь від економії до еконрмії аж па шахти забрів, осталася жити з найменшим, з Останком, і дочкою Ганнусею. Дівчині одинадцять було, а Останкові десять. Гірко доводилося, але якось перебивалися. День і ніч робили, щоб хліба кусок придбати. Думала: буде за ким старість дожити. Аж не те виходить.
Жати ходили тоді на панський лан. За одинадцятий сніп жали. Бувало, встане мати ще вдосвіта, перевесел накрутить, зварить поснідати, вирве цибулі, огірків на полудень, будить дітей. Воно мале, спати йому хочеться. Але встає зараз же — жаліли матір обоє. Добрі діти були, милувалася ними. А як старшого забили на німецькому фронті — тільки від сліз і втіхи було, що Остапко та Ганнуся.
І одне одного жаліло. Знали біду. Бувало, збираються на поле, а Остап і каже:
- Хай сьогодні Ганнуся посидить коло хати, а я піду. Вона вчора робила, а я буду сьогодні.
І лазить, бувало, цілий день на полі, з-за снопів ледве видно, жне, зволікає, в’язати береться. І все швидко-швидко. Щоб хоч два снопи заробити, щоб матері помогти. Змучиться за день, ледве ноги волочить, а не показує матері, що втомився.
А Ганнуся за день споле великий шматок бараболі, вечеряти зварить. У хаті прибере й доглядає. Тоді, як зійдуться, балакають, радяться без кінця. Як ото зароблять гроші та порося куплять. Остапко піде до школи, а Ганнусі буде показувати, що вчителька йому розкаже. Обоє будуть письменні.
І таки посилала Остапка до школи, бо як же хлопцеві неписьменним жити,— міркувала. З останнього тяглася, щоб і на папір було, і на книжки... З чобітьми тільки трудно було. Сидять ото, бувало, всі троє вночі, мати ниткою грубою пришиває підметки, бо обірвались — приходжені купила. Остап розказує, що в них у школі діється, а Ганнуся сидить, присвічує й не хоче лягати. А другого дня приходить хлопець із школи й підметки в руках приносить — обірвалися. Ноги посиніли, бувало, одтерти не сила.
Потім, як царя скинули, пропав десь і середущий син. І от уже скільки літ, як і слова одного не приписує. Загинув десь у колотнечі, і не знати, яка земля його прийняла, де його могила. Ганнуся заміж вийшла за червоноармійця, виїхала — і вимовити те місце трудно. Десь за образами лежить лист і адреса.
Прийшов батько з війни. І вже обоє, син і батько, ходили на косовицю, а мати виносила їм молоденької бараболі, підсмаженої на олії. Остапко дуже любив і їв, смачно присмоктуючи, присолюючи густо сіллю.
А от тоді — як це було?
Сиділи обоє в садку на розтрушенім сіні, в неділю, і зговорилися щось про куркулевого Степана, що зрікся батьків і вступив до комсомолу. Мати тоді запитала:
- Ну, а якби ти не міг вступити через нас, то теж зрікся б?
А Остап відповів спокійно, як про щось звичайне зовсім.
- Ну, аякже ж? Ясно!
Запекло-запекло тоді в грудях: хоч і знала, що нічого зрікатися, бо він давно комсомолець, а сльози так і полилися.
А тепер от і не відрікся, а не приїжджає.
І передумує мати всі балачки, чи не образила вона чим комсомолу, чи не лаяла коли сина за те, що списував наймитів, що робив у комбіді й комнезамі... Може, було що, та й, може, справді зрікся...
І випливає в пам’яті один вечір. Засперечалися чогось. А вона й викрикнула з душі:
- Не говори, дай мені вік дожити спокійно, не стягай мене з мого старого пенька...
Потім звиклася, що син комуніст, та ще й досадно, коли сусіди що на партійних чи на комсомольців кажуть. І наче полюбила комсомольців: заходили, говорили про Остапа...
А от і кутю їли без нього, і розговлялися самі. Не завітав. Писав, що приїде, та не приїхав. Ні разу не був з того часу, як перевівся кудись у далеке місто.
І літом не приїхав.
Писали листа, диктувала мати крізь сльози, казала писати: «Розрісся твій садочок, сину, що сам ти садив, вишні зародили. Приїдь хоч на два дні, чекаємо на тебе».
Пошлють листа, він і припише листівочку: «Я дуже радий, що розрісся садочок, але приїхати не можу, а садовину й тут їм, досить її».
Забув, яке точ смачне своє, із свого дерева... Отак за останній рік прислав три листівочки, і всі їх мати держить за образами святих апостолів Петра й Павла.
Іноді виймає, подивиться, обертає в руках і положить...
Так і час у самоті проходить.
А тепер захорів старий, і видно, що вмре....
І ворушиться маленька думка в голові старої матері:
Нам однаково вмирати. Одна дорога. А зате тепер Остапко приїде...
2
Зав’язала шостака в хустину, натягла свитку й пішла до сусіди. Сів писати листа до Остапа сусідин Микола. Поки збирався — розказувала своє горе, плакала, та й так крізь плач і диктувати почала:
«Дорогий сину!
Коли ж ти приїдеш? Не приїждясав досі, то хоч тепер приїдь. Батько твій лежить при смерті. Хвершал казав, що госпаленіє легенів, Я нездужаю. Уже виплакала за вами все здоров’я своє.
Не приїжджав у гості, то приїдь хоч почути останнє слово від батька та поховати його.
Бувай здоров. Твоя мама».
Вивернула з хустинки шостака, пом’яту адресу. Микола вивів на конверті:
«Місто М...
Окружком ЛКСМУ
Остапові Мережаному».
Зібралася й пішла на станцію за п’ять верстов, бо до пошти ще далі.
Хто не бачив на станціях отих селянських жінок із винуватим виглядом на старому поморщеному обличчі?
Не один, дивлячись на них, думав, що десь і в нього є така мати, що й вона була б така безпорадна, якби приїхала в місто чи на станцію.
Так і мати Мережаного: витерла обличчя, відчинила з заднього двору двері до зали, заглянула й помаленьку ввійшла. Сама в чорній хустині, свиті й чоботях свого чоловіка.
Недалеко дверей розмовляла якась панночка з молодим хлопцем у кепці. Глянула мати й подумала: «Оце як мій Остапко, і в такому кашкеті в клинці». Задивилась, милуючись, і мокрою свиткою зачепила за паїшочкину юпку. Та гостро глянула й надула губи, але промовчала; а хлопець, схожий на Остапа, придушено сказав:
- Осторожніше, стара. Дивитись пужно, куди лізеш!
Захапалася:
- Звиніть... Звипіть...
Оглядалась, швидко відходила. Обдивилася залу глухої станційки, підійшла до стіни й кинула листа в «Скриньку для скарг»...
І от вона йде степом і думає, як то буде, як приїде її син. Іде ровом, бо дорога зовсім розкисла. Вкрилися руна зелені білою росою, рілля чорна лежить. І ніде нікого в степу, тільки ворони літають близько в тумані й так наче перекликаються, наче розмовляють про щось.
Перекликаються так серйозно. І, здається, розмовляють між собою, що вмре старий Мережаний і не приїде син Остап почути його останню волю... І так само вмре стара мати Остапова — тоді, може, ніхто йому й не напише, а може, віднесе тітчина Марійка й теж укине в «Скриньку для скарг». І там тижнями лежатиме звістка про смерть матері, а матір вивезуть за село, і хатина до краю розвалиться. І забудуть, що жили в селі Мережані, і забуде батьків Остап, бо в нього перед очима велике місто, робота й наука, і цілий світ перед ним, а в старих тільки й було, що Остап один був. Тим-то й не забували.
Іде мати, радіє своїми мріями, а над головою перемовляються ворони в осінньому тумані на степу про те, як поскаржилася мати.
Твори
Критика
