Художнє слово – це Святе Письмо...
Рибалко К.
«Договорився з моєю матір’ю Одаркою Тарасівною про те, що всі українські слова, і всі відтінки їх значень, і способи відмінювання, і поєднування у фрази розумітиму однаково з нею. Вона була в цьому зацікавлена, і я теж.
Увесь мовний матеріал і всі граматичні основи вона перечитала мені - і не раз, - починаючи ще з того, як повивала мене, бавила і доглядала, коли я ще не вмів говорити, тільки слухав. Як усі матері, вона, пораючись біля мене, розмовляла сама з собою. Від неї я навчився розуміти, що саме вона - м а м а, а чоловік, який входить до хати, - т а т о, а як коли, в іншому тоні, - батько, що звертатись до нього - тату, батьку, а скажу кому, то вже не т а т у, б а т ь к у, бо так кличуть, а треба скажу т а то в і, батькові».
Читаючи це зізнання Олексія Кундзіча (1904-1964), розумієш, які вічні й чисті джерела живили його душу, а відтак цілком логічним бачиться його шлях у царину Слова, потреба й спромога художньо-мистецького осмислення дійсності. Він мав щастя піднятися над буденним користанням з мови до висоти художнього її вияву - була вона для нього святощами, які ревно оберігав ціле життя: «Художнє слово - це Святе Письмо, як кажуть, - святий хліб, свята праця».
З тринадцяти років Кундзіча формувала радянська дійсність. У 1921-1926 рр. навчався у Вінниці на Вищих педагогічних курсах, потім у Кам’янець-Подільському та Харківському інститутах народної освіти. Працював у пресі. Був членом літературної організації «Молодняк», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Замолоду писав і видавався дуже багато. Це були вірші, нариси, фейлетони, оповідання, повісті. У 26 років уже був автором двох виданих романів - «De facto» і «Окупант» (обидва - 1930). Згодом випустив ще збірку оповідань «Шахтарі» (1932), романи «Моцарт і ботокуди» (1935) та «Родичі» (1936).
Уже в страхітливих суспільних умовах 30-х рр. О. Кундзіч мусив у своїй творчості дедалі більше «вростати в епоху» вписуватися в ідеологічно-тематичні рамки тодішньої радянської літератури. «Диявольський час» зламав і людину такого калібру, як О. Кундзіч.
Його довоєнна творчість у цілому несла на собі печать свог часу й відійшла разом з тим часом. А втім і радянський літературознавець Л. Новиченко, і літературознавець-емігрант Г. Костюк вирізнили з того періоду його роман «Верховинець» (перша редакція - 1941), зійшовшись оцінці цього твору: образно назвали перший - «самоцвітом» другий - «перлиною».
Під час війни О. Кундзіч перебував в Уфі, де працював у редакціях періодичних видань «Література й мистецтво» та «Літературна газета». Трагедії й потрясіння, що їх тоді переживав рідний народ, відірваність від України й туга за нею загострили ньому національні почуття. Сам вони стали внутрішньою спонукою до написання патріотична творів - оповідання «Українська хата» та повісті «Як Тарас їхав по Україні». За них, уже в перши» повоєнний рік, письменник зазнає нищівної критики. Його цькували в пресі, «розбирали» на зборах, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі. Один із запопадливих авторів «гострої товариської критики» Євген Адельгейм звинувачує Кундзіча в тому, що він «...поетизує дезертирство і анархію, паплюжить радянську інтелігенцію і заводить нас у глухі хащі націоналістичних ідей».
Тим часом пізніші дослідники, як авторка літературно-критичного нарису про О. Кундзіча Б. Корсунська, об’єктивніше підходили до оцінки цих творів, зводячи критику лише до закидів у нібито ідеалізації минулого, ідейній невиразності й суперечностях. Водночас Б. Корсунська, пишучи про оповідання «Українська хата», відзначає і його позитивні вартості: «...Основою ж твору стає піднятий на рівень філософського узагальнення образ української хати, у якій бачить письменник оплот національних традицій, джерело народного життя, символ душевного здоров’я, мудрості і краси народу, незборності його духу».
Із суспільними змінами в Україні далі еволюціонувала й оцінка цих творів. Нині історики літератури ці «крамольні писання» визнають чи не найкращими в усьому доробку письменника. Скажімо, у статті, опублікованій 1991 р., В. Поліщук наголошує, що «...за всіма параметрами повість О. Кундзіча «Як Тарас їхав по Україні» є твором визначним, надто для української літератури 40-х років. І в сучасній повістевій прозі про війну вона б не загубилася, ставши поряд із кращими зразками цієї тематики - повістями А. Дімарова, Б. Харчука, Є. Гуцала...»
Лютий погром Кундзічевих творів у 1946 р. став для письменника фактично межею його оригінальної творчості. Хоч до кінця життя він виношував творчі задуми, снував сюжети й робив начерки нових романів.
Трагедію О. Кундзіча, цього жадібного до мистецького слова письменника, схарактеризував його друг Г. Костюк:
«Він був письменником глибоко органічним, тобто письменником такого психологічного й емоційного складу, що міг творити справжні мистецькі речі тільки тоді, коли ідеї та образи природно формувалися в його душі. Він органічно не міг давати повноцінних творів на замовлення... Він цілковито тратив голос або тягнув фальцетом, коли пісню йому хтось замовляв або наказував співати... Перестав він писати демонстративно в протесті проти чорносотенних партійних наглядачів за літературою... Ніколи не виправдати того трагічного факту, що підо впливом поліційних цензурних наглядачів талановитий новеліст у розквіті творчих сил змушений був замовкнути назавжди».
У творчому житті О. Кундзіча розпочався надзвичайно плідний період перекладацтва. Ситуація, що склалася в 40-50 рр. з перекладною літературою в Україні, була непроста. Із західноєвропейських мов перекладали дуже мало, водночас, як ніколи до того й після того, здійснювали величезну кількість перекладів з класичної й сучасної російської літератури. Близькість мов створювала хибне уявлення легкості, приступності «перекладацької роботи». Тож до неї прилучилася ціла армія заробітчан. На українському перекладацькому полі запанували страхітливий буквалізм і формалізм, редакторська сваволя. Усталювалася тенденція йти в перекладах не від змісту до змісту, а від букви до букви. До такого гідного жалю становища спричинилося й те, що в 30-х рр. винищено покоління блискучих перекладачів, яких у поезії уособлював М. Зеров, а в прозі - В. Підмогильний. Було занедбано попередній теоретичний набуток, засади творчого перекладу далі не розроблялися. Тож талановитішим з повоєнної генерації перекладачам доводилося йти через власний досвід - від практики до теорії. Ось як пише про це В. Коптілов: «На початку 50-х рр. Олексій Леонардович Кундзіч був чи не єдиним українським письменником, який прагнув теоретично осмислити проблеми прозаїчного перекладу (як М.Т. Рильський осмислював завдання й можливості перекладу поетичного). Формулюючи теоретичні положення, О. Кундзіч доводив їх життєвість практикою своїх перекладів, і навпаки - вдалі розв’язання завдань Кундзічем-перекладачем були грунтом для теоретичних висновків, які він так пристрасно обстоював у своїх статтях».
Так само й практична перекладацька діяльність О. Кундзіча була результативною. Він перевтілив українською «Героя нашого часу» М. Лермонтова, окремі твори М. Лєскова, Максима Горького, Л. Леонова та багатьох інших авторів. А проте вершинним здобутком його як перекладача став переклад роману «Війна і мир» Л. Толстого. Це справді «праця, яку з усіх поглядів можна назвати творчим подвигом!»
До цієї високої оцінки перекладу толстовського роману хочеться долучити ще одну - вичерпну, що стосується всього його перекладацького доробку: «Поєднання талановитої теорії і талановитої практики в перекладацькій творчості Олексія Кундзіча - запорука того, що його спадщина... тисячі сторінок чудової української прози довго ще служитимуть підручником перекладацької майстерності для новобранців високого й важкого мистецтва художнього перекладу».
Творча спадщина О. Кундзіча-перекладача має прийти в школу. Її може активно використовувати і вчитель зарубіжної літератури, і український словесник як зразок українського художнього слова (згадаймо щойно цитоване означення чільного перекладознавця В. Коптілова). Це благодатний матеріал для навчання перекладу складних синтаксичних конструкцій, важких для відтворення українською російських слів, словосполучень. Залучивши оригінал і переклад, учитель має змогу нй конкретних прикладах продемонструвати величезні виражальні можливості української мови. На уроках мови й літератури, у позакласній та виховній роботі стануть у пригоді літературно-критичні та публіцистичні статті, перекладознавчі праці, зібрані в книжках «Слово і образ» (1966), «Творчі проблеми перекладу» (1973), у яких О. Кундзіч палко обстоював творчі засади перекладу, самодостатність і багатство української мови, боровся проти її зросійщення, примітивізації, збіднення української частини перекладних словників.
Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 4. – С. 60-61.
Твори
Критика
