З глибокого джерела
Шумило М.
Митці й письменники особливо гостро відчувають неспроможність старих художніх засобів для зображення дійсності в часи великих соціальних переворотів. Старше покоління наших сучасників було свідком зародження й становлення радянської літератури. Здавалося безперечним, що геть усе треба очистити й починати на голому місці. Відкидався старий стиль. Пригладжено-викінчена фраза виявилась потворно-невідповідною й непридатною для передачі розбурханих пристрастей. Мова стала уривчаста, в текстах зарясніли крапки й тире. Прозові жанри перетворилися на поезію в прозі: розхристані шкіци, етюди, новели. Поезію заповнив хорал революції, в ній залунала нестримна радість фанфар. Буйна романтика нового світу відкривала безмежні голубі обрії. Молодь плавом пливла в літературу, таланти спалахували сузір’ями, але разом з ними заповнювали Парнас і люди випадкові, котрим здавалося, що вони теж можуть творити літературу, досить того тільки захотіти.
Настала доба відбудови народного господарства, соціалістичного будівництва, а в мистецтві — доба великих творчих шукань. Отоді, в 1925 році, з’явилися й перші оповідання Олексія Кундзіча. Йому тоді йшов 21-й рік. Запальний і завзятий комсомолець, організатор молоді, сповнений віри в свої можливості, він запопадливо вчився, осмислював великі події часу, виношував образи майбутніх творців, готуючись сказати нове слово про своє покоління. Він з самого початку опинився в коловороті масового літературного руху, серед боротьби — часом непримиренної — літературних організацій, груп і напрямків. Панувала висока романтика, і зрозуміло чому: революція відкрила привабну панораму майбутнього й поставила романтичні завдання перебудови суспільства. Але ж поруч і вульгарний натуралізм претендував на свої неабиякі права. І теж зрозуміло чому: щоб очиститись від накипу й бруду, треба було на них звернути увагу, а це несло з собою характерні стильові ознаки.
Що важливіше — зміст чи форма? З цього приводу палахкотіли нескінченні дискусії. Шукали змісту, шукали й форми. Цілком природно, що й Олексій Кундзіч, прийнявши на себе тяжкі і солодкі муки творчості, став на шлях наполегливих і невтомних шукань. На тому шляху шукань він мав успіхи і мав невдачі. На його невдачах я спинятися не буду, вони не такі значні, як їх роздмухували свого часу, і, крім того, є фахівці, котрі глибше за мене дослідять їх і дадуть їм справедливе пояснення.
Яких тільки шкідливих і ворожих концепцій не приписували О. Кундзічеві, в яких тільки гріхах не звинувачували! А потім почали дивуватися: «Що це з Кундзічем сталося? То був такий активний, запальний комсомолець, а це притих, відсторонився, замкнувся в собі, став якийсь химерний...» А ще інші казали: «Він став скептиком». А який же він скептик, коли він романтик? Та все ж таки частка правди в цьому є. Олексій Кундзіч справді скептично ставився до людей, які пустим галасуванням і метушнею намагалися привернути увагу громадськості до своєї особи. Він скептично ставився до всякої фальші й інтриг. Шукав, вивчав, досліджував, різьбив і цнотливо, дуже цнотливо й сумлінно ставився до літературної праці, відкидаючи усякий мотлох, сміття дріб’язковості.
Зразу після війни, в 1945 році, О. Кундзіч написав невеликий нарис «Осінній етюд», в якому передав свій урочистий настрій, «що буває після піднесених засідань в роковини великих подій». Письменник, вийшовши з оперного театру, бачив перед собою Київ, чув душею всю країну, її урочистий гомін і трудовий гул. «...Здавалося, я очима бачив, вухами чув цей могутній табір рідного краю. Я почував його в усій розмаїтості його завдань, його прагнень, великих задумів і робіт, і це було почуття країни в часі, ось саме в цій осені, після перемоги, в цьому вечорі, — те почуття, яким визначаєш свої координати на землі і знаходиш своє робоче місце, те почуття народу, що ним ти вимірюєш свій труд і встановлюєш сенс існування...»
Отаким настроєм перейняті всі його кращі твори, в таких координатах він жив і писав. Почуття народу... Це не випадково він зронив такі слова. Дитячі і юнацькі враження входять у світ письменника, вирішальне значення мають у формуванні його як митця і на все життя залишаються глибоким джерелом емоцій. Досвід письменника пізніших років збагачується, знання поширюються, він може стати ерудитом, людиною високої і витонченої культури, але оте джерело емоцій в художника ніколи не замулюється. З роками воно ще поглиблюється і стає ніби невичерпне...
Чи то передчуваючи близьку й передчасну смерть, чи то бажаючи сам осмислити своє життя і глянути на себе з самого дитинства й до останніх років — він завів автобіографічні нотатки, в яких записи провадив від третьої особи.
«Народився (9) 22 квітня 1904 року, — пише він, — у селі Павлівці на Вінниччині. Дід письменника, Лаврентій Кундзіч, родом з литовського села, поспіль населеного його однофамільцями, якось забившись у Павлівну, пристав тут у прийми, — звідси прізвище письменника».
«Першою своєю «вчителькою життя» письменник вважає матір, Одарку Тарасівну, до якої й досі вдається в питаннях народної мови і творчості, всякої роботи і народного життєвого досвіду. Все вона вміла робити, знала кожну рослину, всяке зело, все що є зеленого, де росте і як цвіте і на що людям годиться; знала всяку комашину і пташину, і звірину, все що є живого в полі і в лісі, і коли я вранці виходив до неї на город, вона завжди могла розказати по слідочках, по росточках цілі події, що відбулися між городиною вночі й на світанку, а в свято слухати її розповіді-повісті з минулого на Волині сусіди сходилися в садок, як до хати-читальні. Будячи мене гнати корову на росу, йти з сім’єю жати за сніп, косити за копицю, вона привчила мене не боятись ніякої праці, і я міг, уже ставши письменником і поїхавши з відрядженням ЦК Комсомолу на Донбас, найнятися в саму лаву і в парі з вибійником не тільки видавати на-гора, ще тоді з обушком і лопатою, сім погонних метрів твердого, як скло, антрациту, але часто й перевиконувати норму. Вона знала всі стосунки в селі і вчила мене розбиратися в людях...».
Мати-селянка, трудівниця дала йому поетичний світ, з яким він пішов у життя, вона його навчила любити й розуміти природу, людей, мову рідну, привчила шанувати працю. Мати і народ злилися для нього в єдиному емоційному і моральному комплексі, а тому почуття народу в нього завжди живилося з глибокого, невичерпного джерела. Він і вчитися поїхав на Вінницькі педагогічні курси за відрядженням від комнезаму, тобто як посланець народу. Отож і вчився так, наче важливу місію виконував, — з почуттям серйозної відповідальності.
Перше оповідання «Червоною дорогою» і вірш «На район» були надруковані в журналі «Молодий Більшовик» восени 1925 року. Перші його твори критики й читачі зустріли прихильно. Всі побачили, що з’явився надійний молодий письменник. Спершу він належав до Спілки селянських письменників «Плуг», а в 1926 році О. Кундзіч у складі групи комсомольських письменників, на чолі з Павлом Усенком, вийшов з «Плугу». Їхня група утворила письменницьку організацію «Молодняк». О. Кундзіч виступав тоді з статтями, в яких захищав творчу молодь від плужанської опіки і від впливів ВАПЛІТЕ. Брав активну участь у роботі оргкомітету по створенню організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка пролетарських письменників). Громадська активність його зростала, і разом з тим ширшала тематика його творів. Якщо в перших оповіданнях його герої були сільські комсомольці, то далі він вводить у свій роман «De facto» студентів, комсомольців міста, робітників, представників інтелігенції. Цей роман зазнав гострих нападок критики.
Чимдалі письменник досягав усе вищого рівня в стилістиці, в манері. Мова його міцна, фраза аж грає словами й зворотами, або загориться яскравим образом, який надовго залишається в пам’яті читача. Ось наприклад: «Ми вийшли з-під ліхтарів, з села, і ввійшли під надзвичайну люстру степової ночі». Характерного забарвлення стилеві Кундзіча надає й афористичність: «Де злочин, там немає радості». Або — в іншому творі: «Радість робить нас хорошими. А натхнення робить нас людьми».
Протягом усього свого життя О. Кундзіча приваблювало робітниче життя. Він охоче писав про шахтарів і робітників заводів. Наприкінці двадцятих років він цілі місяці проводив на шахтах. Він хотів відчути себе робітником — так, як раніше на селі відчував себе селянином. А для цього йому треба було стати в природні умови робітника, і він пішов на шахту працювати в парі з вибійником. Тоді в літературі панував пафос освоєння робітничої тематики. Олексій Кундзіч прагнув до того, щоб його пафос був щирий і перейнятий глибокою правдивістю. Аж тільки по тому, як не раз, закурений вугільним пилом, обмився солоним потом, як у тяжкій праці звідав утіху від перевиконання норми, як заглянув зблизька в душу своєму напарникові, як шахтарське життя йому стало своє, — він відчув моральне право писати про своїх друзів. І тоді справді написав низку оповідань з шахтарського життя і повість «Долина Май» («Моцарт і «Ботокуди»).
Чудово описували природу і Іван Нечуй-Левицькии, і Панас Мирний, чарував багатством тонів і півтонів у пейзажних малюнках Михайло Коцюбинський, шедеврами таких описів переповнені й твори Степана Васильченка. Та не звикли наші класики шукати красу в краєвидах Донбасу, малювати заводські інтер’єри.
Один із перших опоетизував картини індустріального Донбасу Олексій Кундзіч. «На заході над степом причахає заграва — там зайшло сонце, а на сході заграва тільки розгоряється — над батареєю домен, над заводами, копрами, териконами, і присмерк у парку відтінює це пристрасне палахкотіння».
«Далекі заграви переливаються, міняться, грають, і тінь велетенським крилом то опускається, то підіймається вглиб потемнілого неба...»
Як неперевершено прекрасно вміли описувати наші класики грозу над лісом, над полями, над селами, над ріками... А ось як описав Олексій Кундзіч наближення грози над Донбасом:
«Над чітким шахтним пейзажем весело й ударно клекотіла громовиця.
Ще сонце зливою спадало на яри, текло струмками по рейках на звороті, розсікало світлотінями терикони й робило їх гранчастими, а вже синя хмара клубочилась перекатами-валами над далеким заводом з легкими конструкціями новобудов, повівала міцним озоном, достатня, надійна, повносила. Несла в собі глибокі гогенівські фарби, повний лістовський грюкіт героїчних поем. З ентузіазмом, натхненно бив грім».
І ці пейзажі не самодостатні, — громовиця над легкими конструкціями заводських новобудов, глибокі гогенівські фарби, лістовський грюкіт героїчних поем цілком відповідають настроєві ентузіастів труда. Очима поета дивиться Кундзіч і малює динамічну картину в супроводі мажорного гулу й гуркоту.
В одній статті, розглядаючи оповідання сучасних українських письменників, Олексій Кундзіч писав про те почуття розкоші, яке його охоплює, коли він читає майстерно-довершений художній твір. Отаке почуття розкоші охоплює, коли читаєш повість Олексія Кундзіча «Верховинець». Ця повість — вершина його творчості. Пишучи її, він найповніше черпав з глибокого джерела народності.
Хоч у яку б епоху письменник жив, він завжди знайде близькі йому теми, щось його найдужче хвилює, щось завдає йому нестерпних мук, до якихось проблем він вертається знову й знову. І чогось йому бракує, він і сам відчуває, що не на повну силу говорить, що якісь великі душевні резерви в ньому ждуть свого часу. І ось, нарешті, він натрапляє на тему, яка цілком полонить його душу, і всі ті резерви, котрітомили його, входять у рух, всі можливості його таланту проявляються в радісному творчому натхненні.
1940 року, Олексій Кундзіч написав оповідання «Почуття висоти», в якому розповів зворушливу історію про льотчика, про котрого в кінці зроблено висновок: «А він був людиною,ь— вище нема куди підніматись». Оповідання про почуття найвищої людської гідності, про почуття моральної висоти.
На такі висоти Олексій Кундзіч і сам рівнявся, і рівняв на них своїх читачів.
Таке почуття висоти пережив і Саша Величко (оповідання «Фотограф»): «...його обов’язок — поставити касети й приготувати апарат для фотографування з літака, він — авіаспеціаліст, хоч і наземний. Та йому цього мало. Величко попросився в політ і, зібравши всі свої фізичні й душевні сили, в повітрянім бою здобув блискучу перемогу. Він був щасливий цієї хвилини. ...Хороше було Саші на світі після бою. Дуже хороше».
Висота... Це — лейтмотив. Висота у всьому — у житті, в бою, у творчості. Такий курс О. Кундзіч узяв і після війни, розгорнувши працю над романом про змагання двох світів — соціалістичного й капіталістичного, — змагання в творчості, в техніці, в науці. Однак він несподівано захворів, на кілька місяців ліг у лікарню, і рукопис довелося надовго відкласти. А крім того, він зазнав гострої, надто суворої критики за твори «Українська хата» і «Як Тарас їхав по Україні». Йому начіпляли всіх «ізмів» і критику перетворили на паплюження. Він тяжко пережив це і просто розгубився. Потім якось замкнувся в собі, відійшов набік, став «химерний». В одному з зошитів Олексія Кундзіча є такий запис: «Всі мене мають за людину понуру, відлюдкувату і злу, і коли я, запросивши товаришів на чашку чаю, сказав, що сьогодні прочитаю їм гумористичну повість, вони весело засміялися, зрозумівши мої слова як жарт, і сміялись, поки я не став читати. Аж тоді побачили, що повість справді гумористична і більше не сміялися».
Він таки мав почуття гумору. А злим його ніхто не вважав. Письменник, який так ніжно й чуло писав про гуцула, про людей нашого часу, про свою матір, не міг бути злим. А «відлюдкуватим» був. Тобто уникав пустих балакунів, моторних, безпринципних і поверхових літераторів, які, не задумуючись, можуть легко судити про все на світі і так само легко ошельмувати письменника, якщо той у тяжких творчих шуканнях хоч трохи схибив.
Олексій Кундзіч тимчасово взявся за переклади. Та хоч би за що він брався, він усе робив сумлінно, продумано. Він, мабуть, ніколи раніше не думав, що йому доведеться стати ще й теоретиком художнього перекладу. Він переклав роман «Війна і мир» Л. Толстого, «Герой нашого часу» М. Лєрмонтова, «Російський ліс» Л. Леонова. Скільки треба було мати естетичного смаку, художнього такту, ерудиції, щоб з ювелірною витонченістю виконати ці переклади! Йому довелося ознайомитися з теоретичними працями й висловлюваннями з питань художнього перекладу світових класиків і наших вітчизняних, сучасних теоретиків, іноземних і радянських. Олексій Кундзіч, зіткнувшись з перекладацькою практикою, побачив те велике лихо, якого завдавав і завдає нашій літературній мові буквалізм. Він глибоко продумав і розкрив шкідливість теоретичної основи буквалізму в практиці перекладу з російської мови на українську. Буквалізм, власне, спирається не стільки на якусь теорію, скільки на «концепцію» недомислу, як висловлюється О. Кундзіч. Бо справжню теорію, глибоко продуману й розроблену, кладуть в основу своєї праці перекладачі-художники. Питання цієї теорії й змушений був розробляти Олексій Кундзіч у застосуванні до перекладання з російської мови на українську, його статті на цю тему актуальні, просто злободенні, надзвичайно потрібні всім письменникам, літераторам, редакторам видавництв, критикам і особливо, звичайно, перекладачам. Останнім часом він став був помітною постаттю серед радянських теоретиків перекладу, на його досвід перекладача й теоретика зважали, до нього прислухалися, на нього посилалися.
Але ж його кликав рукопис давно розпочатого роману. Йому не давали спокою нові задуми. Він мріяв написати роман з життя Марка Вовчка, його дуже хвилював образ Олександра Довженка, образ творця, геніального художника й мислителя нашого часу. Вся його душа тремтіла бажанням написати роман про Довженка. І він до того йшов, виношував, готувався.
Його чекав рукопис із великого роману «Ярина», перша частина якого вже була написана. Багато задумів роїлося в голові. Зрілий майстер був сповнений творчих сил і виходив на нову вершину. І, як видно, перекладаючи Л. Толстого, О. Кундзіч так увійшов у світ образів геніального письменника й мислителя, що філософський і моральний зміст твору «Смерть Івана Ілліча» викликав у нього свої міркування, і він написав оповідання «Смерть Петра Павловича». Умираючи, Петро Павлович оглядає все своє життя, відбирає в ньому цінне й відкидає весь непотріб, «...буття — воно було повне дрібних... болів, бажань... задирок у взаєминах з людьми... побутових проблемок... Повне особистого мотлоху».
«— Ніколи, друже... — заповідає він лікареві, — не дозволяйте своїй душі обростати мохом... ідіть по найвищих віхах життя... щоб вам було на що оглянутись... з останньої години. Дріб’язок померкне позад нас у далині, і нічого не буде видно... і скажете, що життя, власне, не було... коли не було тих... високих віх».
Це — вічна тема. Видно, Олексій Кундзіч і цього разу не все висловив устами Петра Павловича. Він цю ідею не залишав, вона в нього роїлась і роїлась... Велика концепція, глибокий зміст вимагали відповідної форми. І нараз — недуга звалила Кундзіча. Хвороба тривала недовго. Він умирав у повній свідомості. В його блокноті записано:
«Я прокинувся на сьомий день вмирання».
Він просив дружину й сина, які не відходили від його ліжка, щоб вони записували те, що він продиктує, і все непокоївся:
«Я ще чогось не сказав...»
І висловив таку думку: «От якби хто взявся, — так щоб добрий письменник, — написати про почуття вмираючої людини...»
А потім пізніше додав:
«Нотатки передсмертні — людина стає свідком абсолютно правдивих, щирих, істинних, закінчених власних думок про себе...»
І як продовження думки:
«Людина, мабуть, вмирає завжди вдосвіта, до схід сонця...»
Він до останньої хвилини думав, творив. Колись в оповіданні «Почуття висоти» він написав таку фразу: «Письменник не буває вихідним — для цього він би мусів вийти з себе».
Його смерть — то обірваний творчий процес.
Олексій Кундзіч не все сказав. І — ще багато не сказав. Тим з більшою увагою перечитаймо все, що він написав...
Л-ра: Шумило М. Силуети: Статті, спогади, щоденникові записи. – Київ, 1990. – С. 143-153.
Твори
Критика
