«Мислі й чуття небуденні...» (Поезія Михайла Ореста)
Ісай Заславський
Ім’я Миколи Зерова — поета і вченого — добре знане українській (і не лише українській) громадськості. Менш відоме, на жаль, ім’я його молодшого брата Михайла Ореста, також щедро обдарованого художника слова, людини такої ж трагічної долі. Його двічі ув’язнювали, в тюрмах і таборах він провів чотири роки. Все написане до війни йому згодом довелося поновлювати з пам’яті. Перша збірка поета «Луни літ» вийшла, коли автору було 43 роки. Книга явила читачам зрілого митця. Після її появи, — згадує сучасник, — «критика зауважила, що як поет Михайло Орест не поступається старшому братові — Миколі Зерову» (І. Качуровський). «Поезія глибини і рівноваги» — статтею під такою назвою привітав появу згаданої збірки Ореста Євген Маланюк. «Про книгу Михайла Ореста будуть говорити, писати і сперечатись як про твір, що відкриває нові обрії, як про віще слово, створене під знаком невмирущого буття», — твердив рецензент збірки «Душа і доля» М. Глобенко, атестуючи її автора як «мудрого і мрійного шукача гармонії» (Київ, Філадельфія. — 1951. — № 1. — С.39). «До Ореста я маю глибоченну пошану, може, найглибшу з усіх пошан до моїх сучасників», — зізнавався І. Костецький, високо поціновуючи автора «найстрункіших віршів української поезії» (Сучасність. — 1961. — № 12. — С.48). Кількість співзвучних відгуків легко помножити. Навіть критики, котрі недоброзичливо ставляться до Ореста, як, наприклад, Юрій Шерех (він і не приховує своєї антипатії, безперечно, пов’язаної з тертями, що призвели свого часу до конфлікту і розколу в МУРі), що, попри зневажливі і вкрай необ’єктивні оцінки («чистенькі поезії Орестові», Орестове письмо — «дрібне, плекане, дуже чітке, майже каліграфія, рівне й виміряне»), змушений визнати «високий щабель культурності й філігранності», притаманний цій поезії, «точеній і заглибленій в себе». В критичній літературі діаспори ім’я Михайла Ореста називають серед найвизначніших поетів «воєнної доби, що пробилися на Захід із Східної України».
На жаль, у працях, присвячених Михайлові Оресту, замало конкретних спостережень і міркувань щодо його поетики. Але ж дістати реальне уявлення про художника, про те, що вирізняє його голос і надає йому самобутнього чару, не можна, не зацікавившись системою його виражальних засобів, притаманними йому особливостями слововживання і словотворення, принципами евфонічного збагачення віршової мови та її ритмікогінтонаційної організації. Спробуємо торкнутися саме цих питань.
Мудра лексична стислість, зумовлена передусім винятковою смисловою емоційною насиченістю кожного слова, — визначальна риса Орестової поетики. В його лексиконі немає приблизних або випадкових слів. Уникає він і лексичного «ширвжитку» — девальвованої, стертої лексики, словесних кліше і «загальників».
До слова Михайло Орест завжди ставиться дбайливо і поважливо, милуючись його смисловою багатозначністю і фонічною привабливістю. Високою мірою йому було притаманне почуття живої мови. «Кожне гарне слово, що в надто вузькому оточенні давно забулося і раптом виринало в розмові, він, — розповідає Іван Кошелівець, — негайно собі занотовував» (Сучасність. — 1963. — № 10. — С.ЗО). За свідченням того ж мемуариста, Орест багато писав листів, «і чи не кожний другий мав на кінці запитничко стосовно лексики, синтакси чи стилістики».
Автори мемуарних і критичних матеріалів про Ореста наголошують на його винятковій мовній самобутності. «А слова в Ореста — магічні», — читаємо в начерку з другого тому антології «Координати» (1969).
Михайло Орест охоче вдається до архаїзмів та лексичних новотворів. Про його неологізми кажуть — «м’які», «обережні», «дуже обережні». Поет найчастіше йде шляхом мовби незначної трансформації звичайних лексем, змінюючи префікси чи суфікси, вдаючись навіть до незвичних форм слововживання (несподіване використання окличної форми або множини). «Душе душі і світло очей!»; «Туги дощами пливуть по землі», «І добра їм заберуть і кинуть їм святощі в бруди».
Своєрідна й епітетика Орестова. Для відображення складних явищ поет знаходить нові, часто складні означення: «дзвінкоусту дяку приношати», «світлозвучні голоси дітей», «шепоти каштанів яснодумних», «янтарність святна», «зусилля боговите» тощо. Поруч із пластичними, «матеріально» відчутними знаходимо й суто емоційні епітеті: («вітання синьокриле», «світооокі удачі»), й побудовані на зіставленні різних семантичних рядів: «синя тишина», «біла урочистість».
Розмаїття звукової інструментовки надає Орестовим поезіям виняткової вражальності й мелодійності. Ось один з безлічі прикладів: у рядку «Бродить круг дому, бродить бездомний», «прошитому» наголошеними складами од — до і зцементованому дублюючим дом-дом, логічний акцент висуває на передній план означення «бездомний». В іншому випадку — відлуння окремих звукокомплексів відтворює певний настрій: «Місяць в німотності ночі — яка невимовна самотність» — перегук фонічних елементів підсилює зв’язок між поняттями «німотність» і «самотність».
У творчому набутку Ореста порівняно мало великих за обсягом віршів, які мудрою лапідарністю вислову і змістовою концентрованістю часто нагадують написи, викарбувані на мідній дошці. Є у поета й окрема добірка «Афоризмів». Та афористичність взагалі притаманна його стилю. Згустки мислі і чуття, щасливо кристалізовані в місткому слові, подибуємо на різних сторінках його книжок: «Про розкоші весняного зела Ми забуваємо в понурім грудні»; «Посій зерно — і виростуть жита, З життя бажання розбуяє радість»; «Прудко набезвість ідуть наші дні і короткі години, Зрана до ночі гуде колесо темних турбот».
Подеколи в Орестовій поетичній оповіді кожна «теза» дістає такої смислової насиченості й завершеності, що вірш розгортається як ряд значних роздумів, втілених в афористичні «крилаті» вислови:
Дорога свобідна і путь під’яремна Всі радості вічність бере понадземна,
Ніколи не зійдуться,в дружнім вузлі: А туги дощами пливуть по землі.
В листуванні поета подекуди бринять украй безвідрадні ноти — «Якби це було можливо, я не хотів би приходити у цей світ» (Сучасність. — 1961. — № 12. — С. 44), — для цього було досить підстав. Трагічне світовідчуття відбито в низці Орестових поезій. Серед ранніх творів. видрукуваних у першій збірці, є щемливі рядки:
Замети, глибокі замети, Снігами повиті, поете,
Снігами завіяна даль, Мовчання твоє і печаль.
Може, найглибше втілено розпач у вірші з посмертно виданої його книжки «Пізні вруна». Типовий для Орестової поетики, він, сподіваємося, дасть читачеві гарну можливість відчути аромат цієї лірики з її привабністю й чарівливістю. Спроби переповісти «зміст» ліричної сповіді, як відомо, — марні і безплідні. Образна мисль Ореста часто дістає метафоричного втілення, не піддається «розшифровці», та й не потребує: читач «включається» в «силове поле» її настроїв:
Душа заблукала в полоні дощу. Душе, що блукаєш між млами вночі,
З полону дощу як ти вийдеш, душе? Якої потіхи діждатись тобі,
Для чого підносиш в туманах свічу? Тобі, що несеш найотрутнішу з мук,
Свічу ту лиш чудо тобі збереже. Що мусиш нести найпідступніше зло:
Як доля — цей дощ. Він безжальні бичі Розлуку, яка є найтяжча з розлук,
Вганяє в тумани, нічні і сліпі. Розлуку з усім, що з тобою було.
«Непевність, самота і біль» «тлять» поета, відірваного від «землі батьків». В його уяві постають буйні заметілі: «В них зникли далекість і образ отчизни, І спогад, і луни днедавньої тризни».
Та поетичний виднокруг Михайла Ореста не вичерпується трагічними мотивами. В його доробку є прегарні взірці інтимної лірики, не завжди пройняті журбою. Поет умів виразити і щастя поділеного почуття, і його всеохоплюючу стихію та життєдайну силу: «Любови лямпе, приязна, світи! Не дай душі блідій спізнати вечір».
Неповторно своє, орестівське, звучання дістає й така «вічна» тема мистецтва, як тема природи. Прекрасні його пейзажі, особливо лісові краєвиди. Світ дерев найчастіше для нього не лише об’єкт захопленого споглядання. Щиро, схвильовано, залюблено змальовує він «бірюзовий дах» і «зелений храм». Липи і каштани для нього — джерело невимовної втіхи й радості. Він оповідає про «лісів обличчя добрі і владичні», вшановує «діброви приязні», «благосні бори». Дерева в лісі — «легенди миру», «старі дуби — як херувимів рать», «вечірні бори — боговита родина». «В побожному мовчанні» він схиляє голову перед гаями, вслухаючись в їхні голоси. В його сприйнятті «беріз сім’я», лагідно укрита «дахом сосон», — то «служителі добра і віри». Берези і ялини «зглибили нашу мову й мислі, Зглибили наші чин і сни дерева». Поет обстоює думку про єдність людини й природи: «І небо, далеч, легіт, шепти віт Говорять чуйному — буття єдине».
Одна з поетичних збірок Михайла Ореста має промовисту назву: «Держава слова». Думку про покликання і значення художнього слова в житті людському, про громадську відповідальність володаря слова Орест втілює у віршах різних років.
Є в Ореста сонет, котрому передує рядок із «Слова о полку Ігоревім»: «Нощь, стонущи ему грозою, птичь убуди». Розвиваючи мотив епіграфа, поет передає своє бачення події, воскрешає її драматичну атмосферу. Сповнений експресії перший катрен сонета; зорові і слухові прикмети надають динамічному описові особливої емоційності:
Стогнала піч вітрами і грозою — І страхом мученого звіра рик,
І птиць пробуджених тривожний крик, Лунали в серці провістю лихою...
У наведеному уступові алітераційно підкреслюється семантичний ряд: грозою — тривожний — страхом; в оточенні суголосних фонічних елементів (вітрами, крик, звіра рик), весь уривок дістає потрібне митцеві емоційне забарвлення. В другому катрені —
Загибла чесна рать на полі бою Лишився подвиг твору — і повік
І порох тіл і діл жорстоко зник, Він житиме нетлінною явою —
центральне ядро становить словосполучення «подвиг твору», акцентоване «дзеркальним» звуковим перегуком наголошених складів: одв-тво. Строфа насичена асонансами в суміжному лексичному просторі: полі, бою — порох, тіл і діл. У заключному рядку, алітерованому на п і м, немає жодного «важкого» складу; врівноважене чергування голосівок і приголосних надає віршовій мові вільного дихання.
Друга частина сонета містить роздуми про невблаганний рух літ, долю й покликання шедеврів словесного мистецтва. Певна урочистість інтонації постає внаслідок взаємодії кількох чинників — засобів образності («брила часу»), дещо архаїзованої фразеології («наші брані»), синтаксичних форм (інверсоване «уділ наш») та елементів фоніки (повторення не лише окремих наголошених звуків — «також», «наш», але й цілих слів: «гнів наш», «наші брані»). В останньому терцеті, як і годиться, синтезується тема сонета, головна поетична ідея твору. Здавалось би, «холодний час» засипле геть усе — «гнів наш і біль, надії, наші брані». Та «Слів магія торкнулась їх: вони Зостануться, всякчас повторні сни В мистецтві: в синій, неоцвітній рані.
Так у сонеті з вишуканим артистизмом втілено безсумнівну для Ореста істину: в повноцінному художньому слові зостаються нетлінними для прийдешнього, для духовного світу нащадків і катаклізми історії, й людські долі, досвід поколінь і душевний досвід особистості — завжди неповторний у пошуках, здобутках, сумнівах і сподіваннях.
Суголосний мотив виразно бринить і в іншому Орестовому вірші. Ореста подеколи гудили як поета, мовби безнадійно скутого традиційними формами. Перед нами три катрени без римових співзвуч, поєднані за кільцевою схемою. Мелодійний рисунок обумовлений трискладовою основою вірша, яка часом зазнає вібрування: скорочуються ненаголошені склади (зокрема на початку рядка), з’являються непередбачені метричною системою склади наголошені, внаслідок чого виникає дольник:
Пізні вруна їх гноблять В полум’ї літа благім
Тумани, морози і сніг Житом розкішним житимуть.
Пізні слова (як важко Рости їм крізь лід і біль)
В обіймах слів молодих, Повних любови, житимуть.
Як бачимо, плин ліричної оповіді розривають вставні речення, щоразу акцентуючи драматичне начало: «гноблять», «важко», «мучить». Симетрично йдуть контрастні пари: «тумани, морози і сніг» — «благе ліго»: «лід і біль» — обійми «слів молодих, повних любови». У вірші багато лексичних повторень, зокрема й послідовно проведене повторення слів на початку кожного чотиривірша: «пізні вруна», «пізні слова», «пізні душі». Особливу роль виконує повторення поняття, що замикає кожну строфу — «житимуть» (дактилічне закінчення вирізняє його): змістовий, емоційний акцент цілком переконливий. Так естетичне кредо Михайла Ореста знаходить нове художнє втілення: саме «пізньому» — виношеному, дозрілому, вистражданому слову суджено нетлінне життя в серці прийдешніх поколінь.
Часто натрапляємо в Орестовій поезії на словосполучення «магія слів» — воно належить до «константних», наскрізних, сказати б, вічних для митця формул — відсилаємо статті Соломії Павличко до однієї з небагатьох публікацій про Михайла Ореста, що з'явилася друком в Україні; тоді як преса діаспори налічує низку рецензій, розвідок і начерків про поета (Слово і час. — 1991. — № 11).
«Все, де високий артизм, є і значливість ідеї», — твердить поет. «Високий артизм» і високу моральність Орест вважав за непроминальні, надчасові норми і закони мистецтва. Що ж є необхідною умовою і запорукою «магічних» властивостей слова? Автор «насмілюється» дати співцям «довічно нову» істину: «Люблять слова, щоб про них думали пильно співці»; у слово належить «вживатися», «промкнутися», «збрататись тепло» — тоді «стане воно знаком твоєї душі».
У рядках: «Ми є життя будівничі. Зі зла і добра ми сумуєм. Стій, роздивися: котру в руки цеглину береш» — промовистою є згадка про «цеглину». В «Українській мові» прекрасно відображено авторське уявлення про «технологію» словесного мистецтва:
Вам, о поети, буде вона довго чорнозем м’якенький.
Глибше погляньте: під ним камінь лежить і руда.
Оранку киньте, навчіться тесати, різьбити, кувати:
Тішить у камені грань, радує звоном метал!
Образний ряд, що постає тут (камінь — руда — тесати — різьбити — кувати — грані каменю — дзвін металу), не потребує розлогих коментарів — Орест у власній творчості прагне дотримуватися цих принципів.
Проте хибно було б однобічно освітлювати постать поета. В критиці часом згадується (не без підстав) і понадмірна раціоналістичність («холодність») декотрих віршів, і «мрійницька самозамкненіеть» тощо. Діапазон життєвих сприйнять і поетичних ідей Михайла Ореста не був надто просторим. А втім, на своєму мистецькому терені він сказав власне самобутнє й талановите слово.
На жаль, в Україні цього вельми талановитого митця майже зовсім не знали. Лише останнім часом почали з’являтися окремі публікації творів і ще рідкіші начерки про нього. Нещодавно видавництво «Основи» випустило солідний поетичний том, підготований Соломією Павличко (її ж змістовна передмова).
Прилучення до таких животворних мистецьких джерел винятково важливе та своєчасне.
Л-ра: Слово і час. – 1996. – № 11-12. – С. 13-18.
Твори
Критика
