Релігійно-містичні елементи в ліриці Михайла Ореста
Ігор Качуровський
В українському письменстві 20-х років партійна критика виділяла кілька класово-ідеологічних прошарків: письменники пролетарські, селянські, попутники («Ланка» — «Марс») та дрібнобуржуазні («неокласики»), Робітничо-селянське письменство перебувало тоді в міцно збитому тематичному чотирикутнику: Ленін, революція, комуна, трактор (досить сказати, що у виданому за Хрущова збірнику «З української поезії двадцятих років» Ленін фігурує майже в тридцятьох віршованих мертвонароджених творах). У Російській Федерації поділ був трохи інший: там, за офіційною номенклатурою, крім пролетарських, селянських та попутників, існували ще «куркульські» письменники, а також письменники «внутрішньої еміграції», себто ті, що були приречені писати самі для себе чи для тісного кола довірених друзів, писати, як прийнято було казати, «в стіл» — без надії побачити ті твори друкованими. Куркульських письменників у нас знайдено під час ліквідації колишніх членів «Плугу», а «внутрішніми емігрантами» довелося стати деяким уже сформованим і відомим літераторам, котрих перестали друкувати наприкінці 20-х років. Назву лише три книжки, що саме тоді постали: «Сонетаріум» Зерова, «Рівновага» Плужника, «Медобір» Свідзінського.
Проте були й такі «внутрішні емігранти» в нашій літературі, що взагалі, так би мовити, не вибилися на поверхню. Частину з них, очевидно, знищено в 1937 році, частина, з молодшої генерації, загинула на війні, врятувався, «зацілів в убивчім урагані» (за його власним висловом) лише Михайло Зеров, який став — під іменем Михайло Орест — міродайною постаттю для аматорів високого мистецтва.
За його признанням, кількість його читачів, за радянських умов, не перевищувала пальців одної руки. Про якесь поширення чи розповсюдження не призначених для друку творів у ті роки не могло бути й мови — почасти через брак технічних засобів (адже таких речей, як магнітофони, мікрофільми, копіювальні машини тоді ще практично не існувало, а навіть приватна друкарська машинка була рідкістю), а головно тому, що, як писав Михайло Орест, — «Тінь нерозгаданого сикофанта Страшила кожного в родині власній».
Художні твори були тоді писані переважно від руки і то в одному примірнику, а найбільше, що міг зробити автор, — дати їх комусь надійному для збереження («Рівновагу» Плужника зберегла його дружина, «Сонетаріум» Зерова — Василь Чапленко, «Медобір» Свідзінського — Олекса Веретенченко).
1926 року Орест (тоді ще Михайло Зеров) писав:
День падає, як птах короткокрилий
З височини непевної, — і крик
З ним падає на трави побурілі,
На чорний і безлистий чагарник.
І здобич ту мисливець хмурозорий
Кладе в мішок до вбитих ним птахів,
І пахне млосно кров: моїх суворих,
Моїх розстріляних і мертвих днів.
На тлі тодішніх ленініан та тракторних віршів такий шедевр містичної лірики здавався б чужорідним тілом, і не було чого й думати (поет це прекрасно усвідомлював), щоб його десь надрукувати.
Позначена попереднім, 1925-м роком невеличка поезія Ореста закінчується молитовним зверненням: «Боже, пожалься життя малого, Боже білих годин!».
Це, як на ті часи, була вже відкрита «контрреволюція»: адже з творів відомих і маловідомих письменників викорінювалося в першу чергу саме те, що стосувалося релігії, церковних свят, богослужби, навіть згадки про душу. Так, релігійні вірші Тичини відповідно перероблено, «Різдвяний сонет» Рильського від часу появи до недавніх днів перебував під забороною (Павличко навіть не зміг його включити до збірки сонетів Рильського), а сонет Зерова «Чистий четвер» став чи не головною підставою, щоб звинуватити поета в терористичній діяльності.
З біографії Ореста відомо, що за радянських часів йому пощастило опублікувати лише кілька перекладів з Рільке. Проте Рільке був співзвучний перекладачеві, а ніяк не добі «войовничого безвірництва». Судіть самі: ось один з ранніх Орестових перекладів з Рільке:
Казабьянка
Я знаю малу, темнодаху Святих покинуте гроно Церкву на мирній горі, В нішах живе німих,
До неї ввись, як монахи, А вечір ронить корони Бредуть кипариси старі. Крізь вікна на чола святих.
Повертаючись до першої, процитованої тут, Орестової поезії, зазначу, що вона, безперечно, має автобіографічний характер: у короткому, призначеному для журналу «Пороги», життєписі поет писав, що йому чотири рази довелося дивитися в обличчя смерті. З тих випадків нам відомий лише останній, що стався вже пізніше: партизан на Словаччині вистрілив Орестові в чоло, але куля ковзнула по черепу, й поет залишився живий (крім того, знаємо, що Орест був двічі ув’язнений і разом пробув у тюрмах і таборах близько чотирьох років). Можемо тільки здогадуватися, що перші зустрічі поета зі смертю сталися за часів воєнного комунізму, коли інтелігенцію в Україні розстрілювано без суду й слідства — просто за списками. Зрозуміло, чудесне спасіння від смерті не може не залишитися без відгомону в душі людини — особливо митця. Тож нема нічого дивного, що поет мав предилекцію до таких «середньовічних» жанрів, як видіння й есхатологічна поезія, та що творчість його пройнята містично-релігійними настроями.
1935 року, коли щойно вщух недавній голод, коли руйновано київські святині, заарештовувано, суджено, розстрілювано цвіт нашої творчої інтелігенції, Михайло Орест пише поезію, присвячену Франческові Ассізькому:
Розкрийтеся, замкнені житла!
На свято верховного світла
Святий із Ассізі в намети дібров
Повз вас, невидимий, пройшов.
Трохи відхилившись од теми, згадаю, що постать святого Франческа приваблювала також деяких російських поетів, зокрема Дмитра Мережковського та Максимільяна Волошина (обидва — українського походження). У згаданій автобіографічній нотатці Орест писав, який вплив зробило на нього ознайомлення з філософсько-релігійною системою індуїзму. Відгомони індійської філософії бачимо, зокрема, в епіграфі до циклу «Дар деревам»: «Дерево — найстарша людина...» У невеличкій поемі «Книги міста» натрапляємо на сакральну формулу бра- манізму: «Є тільки дух, благе не гине, ом!» («Ом» — якщо вірити Упанішадам, — це слово, наділене особливою магічною силою).
Та найвиразніше індуїстський світогляд поета виявився в поезії «Постаріла світу споруда», де автор змальовує «переістотнення», коли Риби, у захваті, п’яно, Лишаючи вод килими, Повітря гостре і пряне Юними крають крильми.
Стають мотилями квіти Над луками, а мотилі Квітками вростають у віти І рясно ряхтять на стеблі... Я вже звертав увагу, що вірші Симоненка: «Стають мої руки віттям, Верхів’ям чоло стає, Розкрилося ніжним суцвіттям Збентежене серце моє», — звучать, як безпосереднє продовження Орестової поезії. Не забуває Михайло Орест і про карму (хоча й не вживає цього слова):
Що доля власна? Міріяди воль Жили і діяли перед тобою; їх безмір тиранічною вагою Упав на тропи постаючих доль.
Чи диво, що припалих міра бід Є більша за твою вину потворно?
До того ж комплексу релігійно-філософських ідей належить і ствердження: «Що іменується як вибір вільний, В зачалі світові дано було...» А про незникненність і незатратність минулого мовиться в поезії «Книги міста», де змальовано «горній город» (як можна здогадуватися, Київ) і де поет пригадує, що «там, на верховинах Записано на таблицях незмінних Всю ваготу його утрат і мук...»
Але повернімося до мотивів дерев і лісу в Орестовій ліриці. Іноді ця тематика приводить поета до неокреслено-релігійного настрою, не пов’язаного з якимись конкретними віруваннями: «А застуми в лісах мовчать, як хмари, Навідані богами». Іноді тут спостерігаємо дивну симбіозу індуїзму із християнством: «Як херувимів рать, стоять старі дуби». В іншій поезії, після християнського образу: «І радісна мені нова сторінка В Євангелії літа золотім», — приходить пантеїстично-індуїстське звернення до дуба:
Ти незліченних літніх вечорів,
О, пращуре, прийняв благовоління!
Тобі — моя любов і поклоніння —
Яви ж науку многомудрих днів!
Та, мабуть, найчастіше образи дерев і лісу в’яжуться в ліриці Михайла Ореста із добре знаними елементами християнського релігійного ритуалу. Натрапивши в темній хащі на світлу сім’ю берез, поет каже:
Немов служителі добра і віри,
Тут оселились, занедбавши світ,
І для скарбів премудрости і миру
Знайшли у хащі неприступний скит.
І чулися мені могутні хори,
Горіли шати золотом густим,
І від кадильниць, тихий і прозорий,
Спливав живиці ароматний дим...
Гріх би було не згадати, що кількома роками пізніше цей настрій такою самою символікою образів відтворив у своїх віршах Борис Пастернак:
Как будто внутренность собора —
Простор земли, и чрез окно
Далекий отголосок хора
Мне слышать иногда дано.
У низці інших (а подеколи й тих самих) поезій чуємо відгуки містики європейського Середньовіччя, коли людина жила духовним життям і не прагнула підвести під Незбагненне матеріалістичну базу (а Незбагненне було скрізь: якщо Альда в «Пісні про Роланда» вмирає на звістку про загибель нареченого, то життя Марії, вже не літературного, а конкретного персонажа — онуки Ярослава Мудрого й дочки Гаральда Суворого, — уривається тієї ж миті, коли ворожа стріла під Йорком пронизує горло її батька); коли прочанам — а це були люди з різними долями — при деяких монастирях, усупереч теоріям Фрейда і Юнга, снилися однакові сни, коли готичний або романський храм (а не хмаросяг і не фабричний димар) підносився над містом і коли витворився ідеал лицарськості, втілений у легенді про святого Ґраля (тут, до речі, найвиразніше помітно споріднення творчості Ореста і Ю. Клена). 1932 року Михайло Орест писав:
Покину для сяйва віри Отчизни доли і даль І рушу в дорогу без міри Шукати священний Ґраль...
У поезії, писаній 1934 року, читаємо:
І буде день: розквітне всохлий посох, іЗасяє провість у блакитних росах,
в сяйві рос і неземних тишин На землю прийде Парсіфалів син.
Тут сполучено — очевидно, цілком свідомо — легенду про Тангейзера (звідки взято мотив розцвітаючого посоха) та легенду про святого раля. Наступного року «син Парсіфалів» знову навідує лірику Михайла Ореста: цього разу йому присвячено окрему поезію і названо на ймення:
З високих веж, дзвінкі і нездріманні,
Бриніли сурми в передранній млі І свіжий поклик слали безнастанно В усі кінці Брабантської землі...
Коли читаєш ці вірші, в вухах ніби бринить початок вагнерівської «романтичної опери»...
Із цим персонажем релігійно-містичного епосу середньовічної Європи ми ще раз зустрінемося у віршах Михайла Ореста року 1939:
...І він приходить, гість жаданий:
Садами лине він —
Для злих каратель невблаганний,
Чесноти сторож бездоганний,
Добром і миром осіянний,
Могутній Льоенґрін.
Тематично із щойно процитованими поезіями пов’язаний сонет «Мандрівний лицар» — але він не має релігійного підтексту. Разом в Орестових книжках, а вони, всі п’ять, творять одну нерозривну цілість, можна нарахувати півтора десятки речей візійного та есхатологічного жанру. Переважно це макабричні видива кошмарного сну, які, перейняті кінецьсвітнім жахом, віщують загладу й загибель. Рідше — воскресіння, рятунок, оновлення... («У книзі старовинній я знайшов» та «Сьогодні знов я думав про ліси» — зб. «Луни літ»; «Нічний ураган», «Видіння», «Рятунок» — у зб. «Душа і доля»; «Доля творена» та «Постаріла світу споруда» — зб. «Гість і господа»; «Книга міста», «Преображення», «Повстання мертвих», «Відхід лісів» — зб. «Державі слова»; «Лунають кроки...» та «Гість» у посмертній збірці «Пізні вруна»). У невеличкій поемі «Повстання мертвих» автор звертається до загиблих:
О жертви зла, замучені, убиті,
Осквернені у гідності своїй,
Настав ваш час! Настав по лихолітті,
Якому лютий спинено прибій.
Враз стрепенулись дзвони: батьківщина
Вітає поворот своїх синів —
І звуків клекотюча хуртовина
Вирує над священним жахом нив.
А на чолі несвітської дружини
Керуючи квадриґ навальний біг,
У блискавичнім леті грізно рине
З мечем сліпучим сам Архістрати.
Знову ж таки не можу не згадати, що повстання мертвих ввиджалося й Василеві Симоненку: «Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд...» А в Ореста було: «О жертви зла, замучені, убиті...» Ще один Орестів мотив, що повторюється в Симоненка, — таємничі двері й слуги зла з ключами до них. В Ореста:
Лунають кроки, дзвенять ключі В безлюднім замку, пізно вночі.
Хочуть убивця, тиран і тать Зірвати з останніх дверей печать...
А в Симоненка:
Дикими, незнаними речами Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами І скриплять ворота захисні...
В одній із кращих Орестових поезій зло символізується у вигляді чорного корабля:
Як чорний корабель, у місто ніч впливає.
І чорні води йдуть, вливаються без краю
В покірні вулиці. Пливе потужне зло
І під напором хвиль у вікнах гнеться скло.
Свічею бідною горить моя молитва —
З могутнім ворогом яка нерівна битва!
Лиш сонце молитов спроможне викликать
Сліпучих янголів непереможну рать.
Смертний часе мій! Уже недовго ждати!
Потужне зло заллє свічу мою й кімнати,
Ніхто не віджене неситу пітьму пріч —
За трепетним вікном клекоче грізно ніч...
Символ самотньої свічі — не новий у світовому письменстві. На якихось десять років пізніше Борис Пастернак писав: «Мело, мело по всей земле, Во все пределы, Свеча горела на столе, Свеча горела...» А сорок років пізніше з’явилася «Свіча в свічаді» Василя Стуса.
Як своєрідний гімн західному християнству звучить писана архілоховою строфою (якою в нас перед тим ніхто не користувався) Орестова поезія «В храмі святого Ульріха»:
Тисячоустий хорал наростає. Вливаються густо В нього органу громи;
З хорів масивних несуться в огроми звучань екстатичні Клекоти й поклики труб. Понад морем голів, розкидаючи блиски таємні, Ріка пливе золота...
А поетова надія на те, що й до нього прийде День Добра, розкривається через символ, пов’язаний із західним церковним зодчеством:
Але я вірю в День Добра. До мене Він найде стежку, владне слово скаже —
І вступить радість у буття надхненне, Як сонце літнє в храмові вітражі...
Л-ра: Слово і час. – 1992. – № 11. – С. 14-18.
Твори
Критика
