Поет, брат поета
Ісай Заславський
Чи то внаслідок загадкової спадковості, чи даються взнаки інші, невідомі досі нам чинники, окремі родини час од часу дають людству напрочуд обдарованих дітей. Четверо братів Зерових вписали яскраві й змістовні сторінки в історію української (і не лише української) культури. Старший з них, Микола, уславився як визначний поет, літературознавець, перекладач, критик, чудовий лектор. Двоє зажили шаноби як видатні вчені в галузі природничих наук. Про найменшого, Михайла, у материковій Україні впродовж тривалих років відомо було надто мало: літературна творчість Михайла Ореста розгорнулася в діаспорі й здобула там заслужене визнання.
За різних обставин частина талановитих діячів української культури у 20-х роках і пізніше, у зв’язку з подіями 2-ї світової війни, опинилася за межами Батьківщини. Проте в еміграційних умовах їхня творча діяльність не припинилася, вони створили чимало естетичних і наукових цінностей. Тоталітарний режим вживав усіляких заходів, щоб ізолювати українську громадськість од цього процесу, вдаючись до замовчування, дезінформації й одвертого фальшфування. Цілком закономірно, що в незалежній Українській державі вагомі художні здобутки діаспори стають всенародним надбанням, істотно розширюючи читацькі обрії. Зник штучний поділ на літературу України й української діаспори, нині наше красне письменство постає як єдиний процес.
Прийшов до нас і Михайло Зеров-Орест, якого поруч з Іваном Багряним і Тодосем Осьмачкою діаспорна критика віднесла до найвизначніших поетів «воєнної доби, що пробилися на Захід із Східньої України». Незвичайною видається літературна доля цього митця. Його літературні дебюти належать до юнацьких років. Він згадував (у листі до Олекси Ізарського), як, навчаючись на 2-му чи 3-му курсі Київського університету (тоді ІНО — Інститут народної освіти), наважився показати свої переклади з німецької поезії професору М.Я. Калиновичу. Професор Калинович поставився до спроб молодого інтерпретатора Рільке доброзичливо й вимогливо. «За кілька днів відбув зі мною розмову, — розповідає поет... — Критика була строга і прихильна, моя робота дістала, загально беручи, апробацію від Михайла Яковича, що знав літературу не менше, ніж лінгвістику, і мав вишукані стилістичні принципи» (Сучасність. — 1964. — №4. — С. 70). Так авторитетний учений-мовознавець допоміг молодому літераторові знайти себе. «Перекладна праця моя з Рільке тривала далі, — розповідає Орест, — і на момент свого першого арешту влітку 1929 р. я мав десятків півтора-два його речей... Тільки один з перекладів моїх побачив світло денне, і то завдяки братові (що вмістив його в своїй антології «Сяйво»)».
Про свою роботу в ті роки Орест розповів у листі до іншого кореспондента: «... мало що виходило на поверхню, а катастрофа 1938 р. (арешт і т.д.) забрала від мене все написане». (Сучасність. — 1964. — №3. — С. 51). У в’язниці і таборах Михайло Орест сумарно пробув 4 роки, вийшов на волю напередодні війни. «Через гру обставин», як висловився сам поет, після звільнення з вінницького табору полонених він опиняється у Вінниці, згодом у Львові. В ту пору, за свідченням Святослава Гординського (український поет, драматург, художник, перекладач, літературознавець), який тоді спілкувався з Орестом, «він багато читав недоступних йому до того часу книжок, а ще більше сидів годинами, як стовп, думаючи і відтворюючи свої і свого брата вірші». До першої збірки поета «Луни літ», виданої, коли авторові було вже 43 роки, увійшли поезії, створені ним у різний час і відновлені головним чином з пам’яті.
У цитованому листі (лютий 1943 року) Орест зізнається: «Мене турбує справа з літературною спадщиною брата». І впродовж тривалого часу Михайло Орест не шкодував сил , щоб зібрати і оприлюднити художні й наукові твори Миколи Зерова. Він чітко уявляє собі суспільне значення справи збереження творчої спадщини діячів української культури — жертв тоталітарного режиму. «Поруч інших чинників буття нації визначають кількісне й якісне нагромадження і розростання протягом довшого часу культурних і духовних цінностей», — писав у післямові до книги П. Филиповича «Поезія» (Мюнхен, 1957) ЇЇ редактор Михайло Орест. — Збереження і плекання цих цінностей становить одну з конечних передумов для того, щоб забезпечити дальше існування нації». Завдяки піклуванню Ореста виходять у світ книги віршів і перекладів Миколи Зерова, перша частина історичного нарису «Нове українське письменство», а також згадана збірка поезій Павла Филиповича.
Наполегливо збирає Михайло Орест мемуарні матеріали про брата і його товаришів з «п’ятірного грона», з якими його єднали естетичні уподобання й особиста доля. Він ретельно вивчає ці матеріали, дбаючи про їхню максимальну історичну достовірність. Так, ознайомившись з рукописом Алли Цівчинської, Орест пише авторці: «Прочитав одним духом, вважаю їх (спогади. — І.З.) безумовно вдалими з багатьох поглядів. Вони мають свою емоційну атмосферу, а точності Вашої пам’яті можна позаздрити» (Цівчинська Алла. Незабутнє, немеркнуче... Повість-спогади про Миколу Зерова. — Нью-Йорк, 1962. — С. 6). Він упорядковує збірник «Безсмертні», але йому не судилося побачити книжку надрукованою — вона вийшла вже після смерті Михайла Ореста із вступною статтею Івана Кошелівця, в якій розповів про історію її створення та про її упорядника й редактора.
З мемуарних начерків дізнаємося про особисту вдачу Михайла Ореста й прикметні риси його творчої робітні. За свідченням Ігоря Качуровського, він «відзначався пересадною скромністю: не влаштовував літературних вечорів, не виступав із публічними доповідями, не брав участі (за двома чи трьома винятками) у журнальній полеміці» (Науковий збірник Українського Вільного університету. — Мюнхен, 1992. — С. 147). Орест уникав галасливого гурту, надаючи перевагу роботі за письмовим столом та обмінові враженнями й думками з тими, з ким його зближували літературні та наукові інтереси.
«Оповідач з Михайла Костьовича був надзвичайний, — згадує І. Кошелівець. — Крім того, у товаришуванні з ним багато було приємності з його невинних захоплень, якими він, видно, скрашував свою самотність: філателія, збирання пікантних друкарських помилок і чудернацьких прізвищ»(Сучасність. — 1963. — №10. — С. 36). Розповідають про його феноменальну пам’ять, чим відзначалися всі Зерови, і про виняткову культуру його праці («методичність, доведена до вершка досконалості»).
Кількісно літературний доробок Михайла Ореста порівняно скромний. Це п’ять невеликих збірок оригінальних поезій (остання «Пізні вруна» — посмертна, видана Ігорем Качуровським у Мюнхені 1965 р.), а також книжки перекладів з німецької й французької, англійської й іспанської, італійської й португальської, російської та польської мов. Його творчі здобутки дістали у літературному та науковому середовищі української діаспори заслужено високе поцінування. «Поезія глибини і рівноваги» — під такою назвою видрукував Євген Маланюк свій відгук на першу поетичну збірку Ореста. «Як поет, Михайло Орест не поступається старшому братові» — така думка утвердилася у критиці. «До Ореста я маю глибоченну пошану, може, найглибшу з усіх пошан до моїх сучасників», — зізнавався Ігор Костецький (Сучасність. — 1961. — №12. — С. 48).
Гідне визнання здобула і майстерність Михайла Ореста-перекладача. «Переклади Ореста були завжди бездоганні». — зазначає Іван Кошелівець («Безсмертні». — С. 13).
Катастрофічні колізії життя, втрачені надії, тяжкі розчарування — таке підгрунтя для сумних настроїв поета. Тож не дивно, що у ліриці Ореста часто бринять тужливі ноти. Трагічна доля брата і його сподвижників. Власний гіркий досвід, згодом щемливі спогади про полтавську говірку, про зелені пагорби й золоті бані Києва. Невідступні думки про Україну і вболівання за її долю. Серед ранніх творів у першій збірці поета подибуємо ось такі щемливі рядки:
Замети, глибокі замети,
Снігами завіяна даль.
Снігами повиті, поете,
Мовчання твоє і печаль.
Поет складає «подяку ревну» «скупій на радості, сувороокій» чужині, де він знайшов друзів. Але думки його знову й знову линуть до отчої землі. Його переслідує питання: «В краях чужих як довго ти, ізгоє, Лічити будеш дні свої тужбою?»
У вірші, датованому 1948 роком, він звертається до «землі батьків» з проникливими словами:
Чи я побачу знов тебе, отчинний краю?
Непевність, самота і болі тлять мене.
Коротшає мій вік, без радості, зникає
Безлюбим маревом буття моє смутне.
Як зойк зраненого серця, звучить поезія, створена п’ятьма роками пізніше, — «Душа заблукала в полоні дощу». У посмертно виданій книжці поета суголосний, перейнятий розпачем вірш, написаний 1961 року:
... Я в місті цім прожив п’ятнадцять літ.
Чи в ньому я знайду вокзал магічний,
Де б від минулого я міг втекти І від майбутнього?..
Трагізм світовідчуття віддають й окремі, часом побіжні в русі ліричної теми образні формули поета, згадки, уподібнення («Забути бран Проклятих літ і невигойних ран», «По днях утрат, негод і неспокою Я прагну синяви і тишини», «Прийдешнє — пуща вся німа... Ти йдеш: навколо тьма і тьма», «Бездомний вітер б’є в вікно», «Життя гнітить, мов книга беззмістовна» і т.ін.).
Але діапазон життєвих сприйнять особистості, надто талановитого і чуйного художника, не може залишатися у герметично замкнутому просторі трагічних почуттів і настроїв. У доробку Михайла Ореста є прегарні взірці інтимної лірики, і не завжди вони овіяні смутком і зажурою. Так, в одній з чудових мініатюр, стилізованих під перську поезію, поет закликає: «Любові лямпо, приязна, світи!» Він знаходить прекрасні барви, змальовуючи щедрий осінній ужинок («Вересневі терцини», 1948); у цьому образно-емоційному ключі набувають значущого змісту рядки:
Дорід
І я зберу з дерев душі погідних
І до тієї, що ЇЇ привіт
Колись гасив скорботу і тривогу,
Любові спілої скерую літ.
Є в Ореста і пружні «формули», що звучать як заприсягання:
В боротьбі догробній Я всупереч життю і смерті злобній,
Як вежу, в небо піднесу любов.
Тема природи — одна з «вічних» тем мистецтва. Проте у кожного митця вона набуває нового звучання. «Ви самі знаєте, як багато значить для мене літо, нормальне літо, і перебування серед природи, коли вона добра і творча, — писав Орест Олексі Ізарському. — Я заздрив Вам, читаючи опис Вашої подорожі по озерах і лісах: від Ваших рядків пахло сонцем, теплом і свободою» (Сучасність. — 1964. — №4. — С.74). Прозоре небо, кучеряві оболоки, луки і поля, гаї, квіти, трави, сині води — джерело радісних вражень і почуттів. Не екзотичні рослини і птахи, не грізні урвища й верховини, а повсякденне довкілля з такими, здається, звичними краєвидами вабить поета, спонукає до роздумів і збуджує у серці читача суголосні настрої. Перше опале листя, за висловом поета, розточує «смутний і чистий запах, запах-смуток, Він — лагідний, але і владний він скорботи перехожого гасити...»
Світ дерев — «бірюзовий дах», «зелений храм» — для нього не лише об’єкт захопленого споглядання. Дерева в Ореста — одушевлені, мислячі істоти, спілкування з ними духовно збагачує особистість, робить її шляхетнішою, людянішою. Поет говорить про «лісів обличчя добрі і владичні», вшановує й вітає «діброви приязні», «благосні бори»; дерева в лісі — то «легенди миру», «боговита родина», «служитель добра і віри». Каштани, друзі поета, прийшли у місто як посли «речей неявлених», допомагаючи збагнути «людини горну суть». Берези і дуби, ялини й буки не лише прикрашають землю. Вони «зглибили нашу мову й мислі». Поет обстоює думку про єдність людини й природи: .
І небо, далеч, легіт, шепти віт Говорять чуйному — буття єдине...
У художньому мисленні Ореста вибудовується ряд: людина — природа — всесвіт — історія.
У ритміці й строфіці Орест тяжів до класичних традицій, але не цурався й новацій. Іноді він вдається до вільного вірша. Одну з таких поезій «Камінь» знаходимо у книжці «Душа і доля». Могутня брила — чи це «камінь-жертовник», чи «камінь-капище»? Сповнений загадковості, німий свідок історичних потрясінь. А біля підніжжя колосальної гранітної скелі — «мала проліска синя», і над ними весняне «небо предобре, як проліска, синє». Чудова весняна квітка проросла «біля стін материнських камінного велета». Вірш завершується сонячним акордом:
Як солодко липою думати себе, липою,
Що росте на гранітній брилі.
Так втілено в поезії «Камінь» улюблений Орестів мотив: прекрасна, мудра і велична природа — животворне джерело повноти відчувань і душевної рівноваги особистості. Людина — не безпорадна порошинка, загублена у безмірі простору і часу, у фантастичному огромі всесвіту. Людина — органічна частка цього всесвіту.
Одна з поетичних збірок Михайла Ореста має назву «Держава слова». Думку про покликання й вагомість художнього слова у житті людському, про громадянську відповідальність митця, що володіє словом, про моральний потенціал слова поет розвиває у численних творах. Якби треба було укласти хрестоматію з кращих творів словесного мистецтва, в яких втілена ця ідея, напевно, поруч із геніальними ліричними освідченнями Тараса Шевченка і Лесі Українки знайшли б своє гідне місце Орестові сонет «Стогнала ніч вітрами і грозою», вірші «Магія слів»,»Українська мова», «Пізні вруна».
Порівняно зрідка бринять в Ореста гумористичні ноти. Але, не зраджуючи своїй урівноваженості й коректності, поет уміє дати негативному явищу відповідну оцінку, вдаючись до іронії або сатири. Обмежимось одним прикладом:
Сповнений злоби до людського роду, вагався диявол
В виборі згуби йому: голод, чума чи війна?
Але по пильній надумі згадав про четверте, найкраще:
Вкинув у доли земні в'язку догматиків він.
Декому Орестові вірші можуть видатися надто складними. Справді, на відміну від частівки, від заримованих «загальників», від фотографічно точних пейзажних шкіців ця поезія вимагає від читача певної інтелектуальної напруги. Але, осягаючи художню ідею митця, ми дістаємо справжню естетичну насолоду: краса образного слова, вишукано граціозне втілення поетичної думки, художня довершеність віршового мовлення — усе це духовно збагачує, владно прилучає до світу прекрасного.
Образна структура, стильова система Михайла Ореста неповторно індивідуальна. «У своїх творах він хоче ключами символів відкрити тайни буття, інтуїтивно зрозуміти глибини, що їх не можна пояснити інтелектом», — твердять укладачі й автори літературно-критичних начерків в антології «Координати» Богдан Бойчук і Богдан Тиміш Рубчак (1969. — №2. — С. 29). Справді, в поезії Михайла Ореста відчутна символіка. Проте сумнівною видається теза про «ключі символів» як єдиний або визначальний Орестів засіб художнього відтворення світу. Слушніше, мабуть, зважити на взаємодію у палітрі митця елементів поетики символізму, а також тенденцій, що подекуди нагадують про імажиністську поетику, а часом тяжіють до експресіоністичних принципів. Найістотніше, що усі такі тенденції і традиції аж ніяк не становлять тут якоїсь еклектичної мозаїки: в Ореста вони перегілавлюються , породжують нову естетичну якість.
Читач, що має певний досвід спілкування з мистецтвом поезії і дістає задоволення в процесі такого спілкування, потрапляє в особливу образно-емоційну атмосферу. Його заворожують власний Орестів стиль, власні принципи слововживання й образотворення, філігранна довершеність поетичного мовлення. Ця атмосфера втягує читача у силове поле поета, робить його співучасником творчого процесу.
Віршова мова Ореста не знає штампів, вільна від «ширвжитку», звучить напрочуд гарно й свіжо, віддаючи поетичну думку митця в усіх її нюансах і відтінках, приносячи читачеві незрівнянну естетичну насолоду й засвідчуючи ще й ще невичерпні смислові й емоційні ресурси українського слова. Орестова мова потребує докладного професійного вивчення. Її самобутність відзначають автори усіх орестознавчих праць, розмірковуючи про її витоки і прикметні риси. «Я зовсім не черпаю «обома пригоршнями з ставка слов'янщини», — зауважував поет в одному з листів. — Але те, що має бути взятим, я беру». «Поетова лексика може служити вдячним матеріалом для широких досліджень одності нашої мови щонайменше протягом останньої тисячі років, — твердить Яр Славутич. — Із плевелів словесного вороху правіків вилущує поет снаговиті зерна, дбайливо засіває їх на сучасний грунт української мови, і вони, проростаючи, цвітуть і розливають оту «блаженну прянь», без якої не може бути справжньої поезії» (На пошану Р. Смаль-Стоцького // Записки НТШ. — Нью-Йорк, 1963. — Т. 177. — С. 195-196).
Поет систематично й старанно нотував незаслужено призабуті українські лексеми, залюбки користувався рідко вживаними словами, надаючи їм нового семантичного й емоційного забарвлення. Звичайні іменники несподівано вжиті тут у незвичній для них формі множини або окличного звертання: «А туги дощами пливуть по землі», «Утом камінний в’юк», «Душе, що блукаєш між млами вночі?» Тут трохи видозмінені дієслова і прислівники («огніє», «новітньо»). Тут складні прикметники, що суттєво підвищує їх епітетотворний потенціал: «дзвінкоусті прагнення», «співолюбий ранок», «вітання синьокриле», «плід міднозвучних і суворих істин», «уділ смутнооких збагнень», «люті слуги злобоможні» і т.ін.
У згадуваній антології «Координати» підкреслено «почуття міри», властиве Орестовій алітерації (звичайно, мається на увазі комплекс засобів звукової інструментовки. — І.3.) «вона завжди прихована і збалансована». Справді, чудово володіючи усіма засобами евфонічного урізноманітнення, поет ніде не втрачає такту, ніколи не спокушається продемонструвати свою віртуозність. Інколи він вдається до стриманого звуконаслідування («Ріс рик і гуркіт. Буря клекотіла...»). Розмаїті різновиди звукових зв’язків надають віршовій мові поета виняткової вражальності і мелодійності. Маємо тут, здавалося б, невичерпне варіювання алітерацій та асонансів (на початку і в кінці поетичних рядків.і слів у рядку, у суміжних складах і через склад, у суміжних рядках і через рядок, симетричні конструкції з повторенням окремих лексем чи словосполучень і т.ін.). Часто засоби звукової виразності створюють фонічний курсив, потрібний авторові: у рядку «Бродить круг дому, бродить бездомний», «прошитому» наголошеними складами «ОД» — «ДО» і зцементованому дублюючим «ДОМ» — «ДОМ», логічний акцент висуває на перший план означення «бездомний». В іншому випадку — «Місяць в німотності ночі — яка невимовна самотність» — евфоніка сфокусовує увагу на понятті «самотність», часто вона поглиблює плин поетичної думки: «Минули біди і минули будні... Виходить зі мною на путі безтрудні, Виходь на свято світла і тепла».
Донедавна в Україні цього вельми талановитого й самобутнього поета майже не знали. Лише у поточному десятилітті почали з’являтися друком окремі дрбірки його віршів і поодинокі начерки про автора. І ось 1995 року нарешті Майстер прийшов до українського читача, і прийшов у такому виданні, якого досі не було: в одному капітальному томі об’єднані усі п’ять збірок його поезій і весь масив його поетичних перекладів під назвою «Держава слова».
Том відкривається змістовною передмовою Соломії Павличко (вона ж і упорядник книжки). Тут ідеться про новаторську суть творчості Михайла Ореста («новий, вищий рівень філософської й естетичної зрілості» української поезії і, ширше, всієї української культури), про трансформування у його творчості художньо-теоретичного досвіду «парнасців» (Леконт де Ліль), неокласиків (Микола Зеров), символістів. Зосереджуючись на образі лісу в Ореста, авторка переднього слова підкреслює сталість пантеїстичного струменю в європейській літературі, говорить про різновиди символік и і лісу в поезії різних часів (від Гете і Фрідріха Гельдіфліна до Бодлера, Рільке та сучасників Ореста Томаса Стернза Еліота і Вільяма Батлера Єйса). Таким чином наголошується дуже важливий аспект вивчення естетичної програми й поетики Михайла Ореста у зв’язках з європейською традицією. Може, варто було зважити й на відображені у науковій літературі міркування про значення європейського образотворчого мистецтва у художньому світі Ореста. До речі, трохи дивує, що у передмові не згадані оприлюднені свого часу в пресі діаспори грунтовні праці про поета хоча б таких авторів, як, наприклад, Ігор Качуровський, Володимир Д. (справжнє ім'я Роман Кухар) та деякі інші.
Слушно відзначено у статті, що окремі вірші Ореста занадто раціоналістичні. Влучно атестує С. Павличко, перекладацьку творчість Ореста, визнаючи не лише мистецький рівень і вишуканий смак перекладача, а й органічну співзвучність його оригінальних і перекладних творів.
На жаль, менше, ніж бажано, мовиться у вступній статті про своєрідність Орестового словника, про самобутність форми його віршів. Варто було конкретизувати судження щодо стилю поета, наприклад, хоча б побіжно згадати про притаманну йому афористичність. Висловлена у статті теза щодо філігранності, довершеності поезій Ореста не підтверджена (так, віршезнавчий аспект поцінування поетичного тексту тут тільки ледь намічений). Тим часом художній доробок Михайла Ореста становить напрочуд вдячне джерело для естетичного виховання, він передбачає культуру читання і здатний дієво підносити цю культуру. Такі можливості слід якнайповніше реалізувати у молодіжній аудиторії, зокрема у середовищі студентів-філологів, у колі старшокласників гуманітарних шкіл та ліцеїв.
Шкода, що видання, в якому поетична спадщина Михайла Ореста репрезентована так фундаментально, геть чисто позбавлене довідково-інформаційного апарату. У книжці є лише переклад іншомовних епіграфів та назв. Мабуть, не завадило б пояснити деякі лексеми (напр., окремі рідкісні у звичайному вжитку слова або історичні й міфологічні поняття). Варто було також дати бодай найлапідарніші довідки про осіб, яким присвячено ті чи ті поезії. Книжку збагатила б бодай вибіркова бібліографія науково-критичної літератури про Михайла Ореста.
Але, це видання — безперечно, цінний здобуток української культури, і його появу на книжковій полиці маємо гаряче вітати.
Л-ра: Дивослово. – 1997. – № 5-6.- С. 12-15.
Твори
Критика
