21-03-2017 Богдан Бойчук 656

Любов і біль Богдана Бойчука

Микола Ільницький

Богданові Бойчуку набігло сімдесят п’ять, і до цієї дати він прийшов із багатим ужинком у ділянці поезії, драматургії, літературної критики, видавничої справи. Дивним і неймовірним здається сьогодні, що це ім’я трохи більше десятка років тому було відоме лише в діаспорі, а на теренах материкової України його не знали навіть літератори. Наприкінці 80-х почався раптовий і навальний приплив у літературу багатьох незнайомих імен. У номенклатурі, ретельно припасованій за принципом «ідейної чистоти», раптом «поблідло і поблекло» — змістилися імена, змінилися критерії.

Пам’ять мимоволі повертає до тих незабутніх, але вже історичних років, відновлює дати, події, враження. Такою подією для мене було знайомство восени 1989 р. з Богданом Бойчуком — одне з багатьох у цей час небувалого національного піднесення, багатолюдних мітингів, великих сподівань. До Львова приїздили письменники, художники, вчені, більшість із яких не були в місті своєї молодості з часу трагічного «ісходу» в кінці другої світової війни. Пригадую, як Святослава Гординського вразили високі й розлогі каштани біля колишнього його будинку, які він залишав маленькими, коли покидав Львів. А львівських філологів — його тлумачення деяких темних місць «Слова о полку Ігоревім», зокрема про «синє вино», хоча через глухоту він говорив не зовсім виразно, і з ним можна було спілкуватися лише письмово. Цікавими, зворушлими були зустрічі й розмови з Едвардом Козаком (Еко), Омеляном Пріцаком, Остапом Тарнавським, Іваном Фізером, Марком Павлишиним.

Богдан Бойчук приїхав до Львова у жовтні 1989 р., коли літературна громадськість відзначала 80-річчя з дня народження Богдана-Ігоря Антонича. Але моє заочне знайомство з поетом відбулося раніше, в 1986 р., коли подружжя українських літературознавців із Канади Наталя Пилип’юк і Олег Ільницький подарували мені в Едмонтоні двотомну антологію «Координати», видану 1969 р. у Нью-Йорку, в якій уміщені кращі зразки еміграційної та західноукраїнської поезії, забороненої в Радянському Союзі, з сильветками про кожного з авторів. Упорядниками та авторами передмов були Богдан Бойчук і Богдан Рубчак.

Під час львівської зустрічі Б. Бойчук подарував мені свою поетичну збірку «Вірші вибрані й передостанні», видану 1983 р. видавництвом «Сучасність» (в 1991 р. уже в Києві у видавництві «Дніпро» вийшла книжка його вибраного «Третя осінь» з передмовою Миколи Жулинського). Відтоді почав поступово зникати поділ української літератури на вітчизняну й діаспорну. В Україну перебазувалися журнал «Сучасність» і видавництво «Смолоскип», а Богдан Бойчук заснував у Києві журнал «Світо-вид», який можна назвати спадкоємцем збірників «Нові поезії», що в умовах діаспори стали вичерпувати свій ресурс. Пригадуються нові приїзди поета до Львова, зокрема восени 1997 р., коли з нагоди його 70-річчя у Львівському університеті відбувся творчий вечір. Тоді ім’я Бойчука було вже добре відоме студентській аудиторії.

Літературна діяльність вихідця з Тернопільщини почалася в еміграції — у Нью-Йорку і триває уже півстоліття.

Б. Бойчук був одним із ініціаторів створення в середині п'ятдесятих років Нью-Йоркської групи поетів, що виникла як відгалуження Об'єднання українських письменників в еміграції «Слово». Група була створена на суто товариських, а не організаційних засадах, і об’єднувала молодих тоді поетів Емму Андієвську, Віру Вовк, Богдана Рубчака, Женю Васильківську, Юрія Тарнавського, Патрицію Килину, Богдана Бойчука, орієнтованих на європейський модернізм, відмову від політичної заангажованості мистецтва, свободу творчого пошуку митця. Б. Бойчук декларував ці засади в багатьох критичних статтях і рецензіях, намагався керуватися ними і у власній творчості.

І справді в межах цієї орієнтації позиції учасників угруповання багато в чому розходилися — Віра Вовк назвала себе учасником ріо-де-жанейрської групи. А Емма Андієвська — котом, який ходить сам, та все ж кожен визнавав плідність співпраці. Розходження стосувалися і поглядів на національну традицію, яку одні заперечували, а інші від неї не відрікалися. Загалом нью-йоркці не викреслювали зі свого «родоводу» таких літературних угруповань, як «Молода Муза» чи Празька школа, по-своєму інтерпретуючи їхні «збірні портрети». Так, найбільшим досягненням «пражан» Б. Бойчук вважав те, що ховалося за маскою їхньої декларованої трибунності, а саме пошуки в суто мистецькій сфері, — згущений метафоризм, вишукану ритмомелодику, підкреслений звукопис тощо. І хоча така інтерпретація поезії «пражан» має вразливі місця — сучасний дослідник навряд чи обмине її історіософські мотиви — ці характеристики для нас сьогодні цікаві передусім для з’ясування естетичних позицій самих нью-йоркців.

Подібне можна сказати й про їхнє ставлення до шістдесятників, своїх ровесників. Б. Бойчук відмінність між нью-йоркцями та шістдесятниками вбачав у тому, що коли перші починали «від себе», то шістдесятники звернулися до перерваної поетичної традиції 1920—30-х рр.; коли творчість нью-йоркців охоплювала переважно сферу психічних імпульсів, то шістдесятники намагалися протиставити фальшивим офіціозним догмам загальнолюдські гуманістичні ідеї. Водночас сучасний дослідник помітить і спільні риси покоління, типологічну подібність вихідних принципів, передусім домінанту особистісного начала та націленість на творчий пошук.

Задеклароване нью-йоркцями гасло «Поза традиції» було запереченням не стільки традиції, скільки застиглих стереотипів, поетизмів типу «солов’їної мови», «бандурення», яких міцно трималися деякі старші колеги. Втім, поняття традиції — широке, воно означає не тільки наслідування чи повторення, а й розвиток, збагачення, тому природно, що радикальність гасел розриву з традицією поділяли не всі, зокрема Віра Вовк, окреслюючи «меандри» своєї творчої долі, прагнула синтезувати спадок рідного краю зі здобутим на тих теренах, куди повела її доля.

Статті Б. Бойчука 70-х рр., особливо «Декілька думок про Нью-йоркську групу та декілька задніх думок» («Сучасність», 1975, 4.1) вводять нас в атмосферу творчих намірів нью-йоркців, полеміки навколо проблем, які їх хвилювали, допомагають краще зрозуміти й саму їхню творчість.

Поезія Б. Бойчука у своїх вихідних позиціях не зазнавала якихось радикальних змін протягом усього дотеперішнього творчого шляху: вона базується на домінанті внутрішнього «я» ліричного героя, а реалії зовнішнього світу проступають у ній настільки, наскільки вони були спонукою для вияву того чи іншого психологічного стану, настрою. Уже на підставі перших збірок поета проникливий Юрій Лавріненко у книжці літературно-критичних портретів «Зруб і парости» (1974) визначав два основні джерела творчості Б. Бойчука: кохання і біль. І справді, поет наважується вступати у полеміку навіть із біблійним твердженням «Спочатку було слово», і висуває своє:

Спочатку був біль, а не слово.
Кінець буде біль.

Ця біографія починається з грудки землі і прив’ялого кущика бузку на могилі матері, від обірваності шляху, втрати дому, батьківщини, від особистої людської трагедії до трагедійності, катастрофізму екзистенційного, метафізичного плану.

Хоч у своїх статтях, рецензіях та інтерв’ю Б. Бойчук заперечував важливість і навіть потребу аналізу тематичного пласта поезії, в його власній творчості тематична окресленість виступає чи не найвиразніше з-поміж усіх поетів Нью-Йоркської групи, хоч ніде не постає як наратив, а завше — як психологічна реальність, у якій часові та просторові означення є знаками трансцендентних понять. Характерна, зокрема, під цим кутом зору, поема «Любов у трьох часах», що супроводжується авторським епіграфом:

Час майбутній — це пісня,
час теперішній — потік буденностей,
час минулий — розповідь.

Пісня (майбутній час) — прагнення кохання як мрії. Вона постає в образах якоїсь екзотичної, нереальної природи («Під спомином про евкаліпта, / під зеленню його весни — / лежатимеш, і сонце в річку / впаде з блакитної гори»), а «потік буденностей» (теперішній час) заснований на реаліях урбаністичного пейзажу, індустріалізованого світу, де «замість спомину / падаєш / в розвалені квартали / в іржу що з року в рік / вгризається у крокви...» Ця паралель є втіленням вічного прагнення ідеалу і неможливості його досягти. Протистояння ідеального й реального, мрії і буденності посилюється побудовою вірша: перша частина — майбутній час — має майже строфічну будову з виразними натяками на рими, друга — час теперішній, написана верлібром, що фіксує неконтрольований перебіг асоціацій. Третя частина - час минулий — прозова. Вона теж сповнена протистояння ідеального й реального, але вже, сказати б, у сюжетному, оповідному варіанті: кохання хлопця й дівчини на тлі війни — і трупи, кров, утрата коханої, кінець дороги... Поема «Любов у трьох часах» акумулює основний мотив поезії Б. Бойчука, що його І. Фізер характеризує як вияв нерозривності життя і смерті через поєднання жаху з еротичною жагою, що випливає з філософії екзистенціалізму і виражає світобачення поета.

Вірші ж поета 90-х років («Печорські образки», «Віча у Львові», «Триптих апокаліпсису») прозоріші, відкритіші для сприймання. Можна погодитися з думкою Ю. Коваліва, що ускладнено асоціативна пластика віршів Б. Бойчука пожвавлюється традиційними «поетизмами», які виказують «іманентні риси української ментальності поета» («Літ. Україна», 1997, 3 жовтня). Втім, поет давно дійшов висновку, що найвищий сенс і найбільша драма людини — у підпорядкуванні закону вічного колообігу природи:

... з кожним сонцем мов народжуєшся знову з кожним заходом відходиш трошки.

Не можна обминути плідної видавничої діяльності Богдана Бойчука. Крім уже названих «Координатів» та «Світо-виду», він підготував зібрання творів Олекси Стефановича та Богдана Кравціва, книгу спогадів «березільця» Йосипа Гірняка... Не можна обминати також підготовку ним збірок англійських перекладів поезій Б.-І. Антонича.

Нью-Йоркську групу можемо вважати сьогодні фактом історії української літератури. Змінилися віяння, концепції, пріоритети. Але попри всі ці зміни, яким ніколи не буде кінця, залишиться незмінним основний мотив поезії і та найвища філософська мудрість, яка йде ще від Біблії:

чоловік і жінка гнуться через скрижалі і заказаний плід знову кусають.

Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 12. – С. 25-27.

Біографія

Твори

Критика