Мовні знаки темпорального змісту в філософсько-поетичному дискурсі Богдана Бойчука
Алла Бондаренко
Ідіолектна типологія світоставлення, відображена в мові творів письменників екзистенціального напряму, формується на основі стилів, які об’єднують текстові поля світоглядного змісту: «людина в просторі», «людина в часі», «людина в соціумі» тощо. Зазначені парадигми обираються як домінантні залежно від того, в чому автор убачає «онтологічну провину» за недосконалість буття. Для Богдана Бойчука, письменника Нью-Йоркської групи, така «провина» лежить на часові, семантику якого відбивають вербальні знаки доби, віку, життя, живоття, днів, буднів, початку й кінця, осені, зими, весни, літа, світанку, сходу й заходу, ранку й вечора та ін. Організація наведених лексико-семантичних одиниць у системі - випадкова, адже основна проблема екзистенціальної філософії — це проблема часу, який «виявляється власним іменем для істини буття». У мовомисленні поета словесна творчість асоціюється з дотиком до найчутливіших граней доби: «Дотикатися до поезії — це доторкатися до нервів часу». Темпоральна лексика лежить в основі назв збірок та поетичних циклів Б. Бойчука («Час болю», «Любов у трьох часах»). Ліричного суб’єкта його творів закодовано між змістовими полюсами антитези вічного й дочасного. Загублений, за власним визнанням, «у дочасності землі», «безрадний у світах надчасних», він здійснює спробу «перейти за дочасність», «проникнути зором у всі часи і поза час».
У мові творів Б. Бойчука формуються мікротеми, які виступають системотворчими чинниками його ідіолекту. Денотат же темпоральності постає в таких експресивно-семантичних іпостасях: час суспільно-історичний, біологічний, креативний (час творчості), абсолютний час (вічність). Відповідно до зазначених мотивів формуються стилістичні «девізи» їхнього розгортання в текстах: «мені свідомістю тече ріка минулого», «каменем дозріє чаша днів», «я йшов і знав: мій шлях — в нікуди», «доливати себе в каганець безсмертя, щоб не погаснути вічно».
Суспільно-історична й особистісна хроноструктури в поезіях Б. Бойчука дотикаються семантичними гранями. Слова, які автор використовує на позначення трагічних моментів світової історії (похід Чингісхана, Вавилон, Єгипет, Рим), контекстуально взаємодіють із лексикою змістового поля «страждання». Так нарощується експресивний заряд текстового сегмента — словесно-художній імпульс прийняття на себе болей світу, «запрограмованих» в основі світобудови:
То як тоді прийняти Вавілон, Що волею всевишнього його
Єгипет, Рим і похід Джінгісхана, Ятрить доба, мов незагойна рана?
(«Подорож з учителем»)
Війни, катаклізми подаються як «злочин часу». Числівники на позначення дат, пов’язаних із другою світовою війною, антропологізуються, отримують негативне конотативне прирощення:
Тоді на горло наступив планеті Злорадний сорок перший як жандарм.
(«Подорож з учителем»)
Стилістичний ключ мовних образів на позначення історичного часу України — трагедійний. Чорна рада — назва початку національного лихоліття, Руїни, символізується, водночас прикметник чорний втрачає мотивувальний зв’язок зі словом чернь і набуває контекстуального значення «такий, що є знаменням біди» («мов чорний пень на зрубищах віків, трухлявіла в майбутнє чорна рада»). Історіософія буття української нації відбивається в мовнохудожній моделі, скріпленій поетичними новаціями «нечас» та «нежиття». Стилістичну периферію зазначеної структури становлять словесні образи, що конденсують думку про відсутність історичної перспективи нашого народу в часи тоталітаризму і, зокрема, голодомору: «світились черепи з-під тридцять третього дірявими очицями в нечас» — «день давився голодом і глодом» — «дні висять на шибеницях» — «доба німа, без’язика», «країна чорного життя». Їхня поетична виразність виростає з розбудови внутрішньої структури мовних знаків часу в семантичних напрямах «рабство», «насильство», «смерть».
У художній мові автора розгортається дилема «темпоральної драми» людини: з одного боку, вона підвладна часові свого існування («тимчасовості», за Хайдеґґером), з другого — не може примиритися з цією формою несвободи, адже людську духовність важко пристосувати до імперативів фізичного:
живеш живеш
не можучи проникнути не можучи прийняти
поза часовість тимчасовість
(«Погляд на себе»)
Уповільнений темпоритм поезії, створений нечастотністю наголошених складів, повтори, завдяки яким вибудовується своєрідна лексична симетрія текстового уривка, відсутність розділових знаків, що формує враження нерухомості, застиглості, все це підсилює експресію «зависання» в плині життя, який поневолює людську істоту.
У парадигму «темпоральне», збагачену індивідуалізмами дочасність, дочасний, надчасний, несподівано потрапляє новотвір частинний: розкладений на окремі компоненти, він мотивується словом час.
Неможливість здійснити екзистенціальний стрибок, тобто прилучитися до абсолютних цінностей («вже не вийдеш поза себе»), — це й є «час-тинність», тобто недовершеність, свідчення того, що людина належить минущому, а не вічному.
У внутрішній структурі лексики темпорального змісту вияскравлюється семантика руйнівної сили великого механізму (тяжким бульдозером котився час). Старіння.
Старість концептуалізується як наука «нахиляння до смерті»: «я вчуся ходити окраїнами життя», «вчуся ставати бувшим». Прожиті роки асоціюються з непроханими гостями (безліч літ непроханих, чужих впхалися у двері), а осінь життя — з божевільнею (пора заходити в осінь, немов у жовтий притулок). Невідворотна темпоральна перспектива кожної людини закріплюється в стійкому образно-асоціативному зв’язку понять «смерть» і «камінь»: «на камені застигне потойбіччя казка», «зелень піснею життя карає камінь», «кам’яний парк» (про кладовище). Експресивно-стилістичний струмінь ностальгії за абсолютним, неперервним часом, концепт якого скріплюють синтагми несмертності зерно, довічне живоття, пронизує поезію «Людина», що становить собою єретичну апеляцію до Деміурга:
І питаєш давши нам себе
давши нам життя чому не виявив своєї плоті
чому не дав довічного живоття кинувши несмертності зерно.
У текстовому просторі поезій Б. Бойчука запрограмовано модуль негативної оцінності лексики парадигми «темпоральне», що свідчить про зв’язок його філософсько-поетичного словника з системою оцінок, виробленою в екзистенціалізмі (пор.: «людина належить часу, і за тим жахом, який думка про це їй навіює, вона судить, що він (час. — А.Б.) її найлютіший ворог».
Лексика змістового поля «життєвий час» контекстуально взаємодіє зі стилістично зниженими словами. У ноумені життя наголошується на понятійних компонентах «небезпека» (гарчало голодною собакою життя), «посягання» (окрадені життям), «обтяжливість» (іти б — та життя під ногами розмокло), а також здатності спричиняти болісні відчуття (ми босі бігали стерниною життя). Альфою й омегою буттєвого відліку людини стає біль. Світобуття зменшується до вимірів фізичного існування («стискаєш час до виміру життя»). Тим самим заперечується біблійна версія слова як онтологічного первня. Денотати життєвого виміру й внутрішньої сфери людини наближаються до світоглядних концептів:
І взнала: а не слово
спочатку був біль кінець буде біль
(«Дві пісні»)
Мовнообразний стереотип життєвого шляху зумовлює активізацію дієслів руху в ролі словесних знаків індивідуально-біологічного часу. З їхньою допомогою художньо формується ідея абсурдності життя: ти відходиш не знаючи чому приходив; ти приходив не знаючи чому відійдеш. У мовній свідомості поета хроноструктура існування на землі людських поколінь бачиться як мандрівка стражденних. У створенні ефекту «колообігу страждання» взаємодіють словесна й графічна архітектоніка тексту. Лексичний повтор дієслова йти, підсилений асиндетоном, актуалізується винесенням кожного слова в сильну позицію — початок рядка. Оказіональна сполучуваність ідуть у біль, у крик сприяє інтерпретації страждання за образно-понятійною моделлю «глухого кута» людського часобуття:
йдуть, ідуть, ідуть і тиснуть до сухот свій плач, ідуть у біль
ще ненароджених, у крик своїх дітей
(«Мандрівка»)
Національні часові структури, увиразнені словесними атрибутами зі спільною семою «голодомор» (сухоти, кості), проектуються в судження загальнолюдського світоглядного змісту.
Поетичний міф часу поглиблюють лексико-семантичні варіанти символічної константи «ріка — час», що становлять собою асоціативні сходинки до екзистенціального твердження про «ворожість Вселенної до нас», тобто темпоральну несправедливість, на яку приречено людину у Всесвіті: «вода вимиває з тебе молодість» — «а я стара, стара, винесло мене з русла ріки» — «всохла ріка» — «круча Вселенної»:
Налий жалю в наші серця за тих що спраглі правди Твоєї впали при всохлій ріці що схитнулися в кручу Вселенної і безвісти пропали («Висловлення жалю»)
Мовнохудожня версія фізичного буття переплітається з темпорально-урбаністичними й пацифічними мотивами. В образній картині часу автор вияскравлює нові змістово-концептуальні точки хроновідліку, відкриті під час нового мовноестетичного освоєння світу: «Як у слові вперше людина усвідомлює свою думку, так у ньому ж передусім вона бачить ту законність, яку потім переносить на світ». Урбанізований, напружений ритм життя порівнюється з тортурами і проектується в образну синтагму об голе тім'я міста вибиває час. Воєнне лихоліття має свою хронометрію: постаті в мундирах карбували кулями свій час.
«Темпоральне» слово Б. Бойчука «проявляє моделюючий, ймовірнісний характер реальності, закріпленої лінгвістично». У біологічному часі людини мовомислення автора змінює узвичаєні вихідний та кінцевий моменти. При цьому сонце (світанок) стає знаком нового народження, а захід — повернення в реальні часові межі, суть яких — наближення до смерті:
весна літо осінь зима мов народжуєшся знову ти знаєш усі пори
але з кожним сонцем відходиш трошки
з кожним заходом
(«Схід сонця захід сонця»)
Ліричний суб’єкт творів поета цінує життя насамперед тому, що воно наповнене творчістю. Трагічний зміст уявлення про скінченність життя посилюється усвідомленням того, що й творчість — дискретна. Співмірність двох концептів - життя та творчості — відображається в мовнохудожній формулі жалобно зложимо тіла в полотна, де слово полотна виступає сигналом двох змістових сфер — «мистецтво» (асоціація з живописом) і «смерть» (асоціація з ритуалом поховання).
Переступання життєвої межі називається евфемістично й естетизується як останній момент життєтворчості:
Відійдем невідхідно звідсіля повернемось туди безповоротно жалобно зложимо тіла в полотна
(«Людина І ?»)
Звукове інструментування останнього рядка поезії увиразнює світоглядний пафос твору.
Шанс на продовження буття в іншому хроновимірі, за текстовою версією, можна здобути через прилучення до словесного мистецтва. Концептуалізація офірності — умови входження в абсолютний час — розгортається в змістовому полі причастя:
ти ділиш з ними паперове тіло даєш їм
білу паперову кров відходячи
цілуєш паперовими устами і йдеш
у другий паперовий світ поетом
(«Людина І ?»)
Денотативні сфери, що позначають час реального й уявного буття, в ідіолекті Б. Бойчука зміщуються, проникають одна в одну. Так виникають словесні штрихи сюрреалістичного фрагмента: душі померлих апелюють до поета й поезії («Мужчини, що в бойовищах загубили тіло, шукають у моїх рядках шляхів для їхнього життя»). Водночас здійснюється взаємна семантична проекція контекстуально зближених слів — поезія і муки блукання, рани, біль. Відбувається трансформація плану змісту лексеми поезія, яка стає мовним знаком часопросторової структури, що висвітлює умовність темпоральної межі між померлими й сущими, бо містить відповіді на одвічне питання буття. У цьому вона претендує на те, щоб бути частиною вічності:
Не йдіть!
Не йдіть!
Закрийте двері.
Моя поезія — це муки вашого блукання.
Моя поезія — це ваші рани.
Моя поезія — ваш біль.
(«Чорний триптих»)
Художня логіка філософсько-поетичного дискурсу, створеного Б. Бойчуком, формується на основі стилістичних перетворень, що відбуваються всередині й зовні лексичної парадигми часу: її елементи поповнюються за рахунок новацій; у бік зазначеного змістового поля зміщуються елементи інших парадигм. «Темпоральна» словесна матерія, втягнута в гру експресивно-семантичних нюансів образної мови, структурує ідіостильову версію світобуття.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 12. – С. 47-51.
Твори
Критика
