Біографія Богдана Бойчука
Богдан Бойчук народився 11 жовтня 1927 року в с. Бертники (Лісове) Монастириського району Тернопільської області.
У 1944, при відступі, німці схопили його й забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб (Ді-Пі) в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту в таборовій гімназії. В 1949 переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. Пів року після того відкрито в нього туберкульоз, тому довелося провести три роки в Stony Wold санаторії, в горах на півночі штату Нью-Йорк. Саме там він глибше познайомився з літературою і почав писати вірші. В 1953, коли винайшли протитуберкульозні ліки, він повернувся до Нью-Йорку, де 1957 закінчив студії з електроніки в New York City College. Відтак працював інженером у цій ділянці до 1992.
Від початку 50-х, а саме від того часу, коли вийшов із санаторії, Бойчук дуже активно включився в українське літературне життя. Його літературна діяльність не обмежується тільки поетичною творчістю. Він також пише і видає драматичні твори, прозу, переклади з англійської, іспанської й російської мов на українську, з української — на англійську. Проявляє себе й на полі літературознавчої критики, опублікувавши низку статтей, рецензій, передмов. Слід також підкреслити його палку активність невтомного укладача й редактора двох поважних антологій української поезії, мемуарів тощо.
Бойчук — один із співзасновників Нью-Йоркської групи, був співредактором річника цієї ж групи «Нові Поезії» (1959-1971), ініціатором і головним редактором Нью-Йорксько–Київського літературно-мистецького квартальника «Світо-Вид» (1990-1999). Він також довгими роками працював як літературний редактор при місячнику «Сучасність» (Мюнхен) (1961-1973). Богдан Бойчук був членом Національної спілки письменників України. Проживав у Ґлен-Спеї (США) і в Києві.
У жовтні 1997 виступив на творчому вечорі в ТДПУ. 27 листопада 2014 виступив на творчому вечорі в Національному музеї літератури України. Восени 2016 читав свої вірші в театрі Леся Курбаса у Львові.
У 2016 у Львові вийшов фільм Олександра Фразе-Фразенка «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів. Бойчук брав участь у його презентації.
Богдан Бойчук помер 10 лютого 2017 року в Києві.
1957 в Америці з'явилася перша збірка поезій Богдана Бойчука «Час болю» і ясно засвідчила, що та галузка української лірики, яка вибуяла за колючим дротом СРСР, проросла крізь ренесансне мрево в інший духовний простір. Не в кращий чи гірший — в інший: у бароковий дивосвіт, де немає остаточних відповідей і завершень, рушійної енергії питань, «бо питання не становлять опертя», навіть без магічної притягальності цілі, бо вона насправді невисловима. І єдиним законом його впорядкування є безконечна поліморфність, метаморфічність, дискретність проявів. Не Храм і навіть не дорога до Храму, — погляньте лишень, куди нас завели проводирі малі й великі! — а просто дорога як випадкова (без гарантій!) можливість бачити, чути й мислити.
У Богдана Бойчука майбутнє — це тільки неокреслене тріпотіння надії, химерія сподівань, на які людина приречена самою природою і здійснення яких — поза її волею й чином. А справжня, єдина, нічим і ніколи не відмінима реальність — це минуле, пережите, відчуте в усій своїй предметній повноті, що постає з його поеми «Любов у трьох часах»: скелясті береги Стрипи, холодні стіни монастиря, трепетне дівоче тіло на зеленій траві... і війна, лють і шал. Любов під акомпанемент смерті — це і є реальність, яку в поета ніхто не одніме.
Будучи поетом виразно інтелектуального складу, Б. Бойчук водночас передовіряє себе чуттю, емоції більше, як думці. Це — розумна довіра до безумовно сущого, дарованого людині природою. Звідси — поетичний мінімалізм, розкошування натурою, яку ніхто не вигадував — яку Бог дав. Чи не вся еротична лірика Б. Бойчука є рішучим прорахунком зі святенництвом мистецтва, що служить ідеї, а не людині, є осанною справдешності життя.
Рельєфна метафора, сумлінний прорисунок конкретної деталі, окремого епізоду, поетичне малярство — одна з підвалин його лірики, її самоцінна матерія, карб жанру: «Мідь мускулів нап'ята на косах і серпах», «вузькогруді вулиці, як кабальєрос, лежать на струнах кам'яних гітар і плачуть», «гарячка спалила землю, яка лежить, натягнувши на очі присмерк, і тяжко дихає» та ін. Йдеться про тужаву предметність поетичної образності, яка підживила на грунті шістдесятництва той вельми цікавий пагін, який ми називаємо Київською школою, — творчість М. Григоріва, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Кордуна та й, зрештою не тільки їх (коли поглянути далі, у 80-ті).
Йдеться також про барокову поліфонію стилю, живлену любов'ю і довірою до культурної дійсності як здійсненого і разом з тим постійно незавершеного факту. Лірика Б. Бойчука дає безліч прикладів, як імажиністський жест продовжується суто фольклорним зойком, а сувора епіка реалістичного гатунку огортається містерією вертепу і містифікується химерною метафорикою.
Надреальність минулого для Бойчука-лірика — це й основа епічного освоєння історії, про що свідчить поема «Подорож з учителем» (1976). «Обернений» погляд, домінування здійсненого над сподіваним (чи то в особистому житті, чи в долі народу) не є відмовою від перспективи, гнітючою ошуканістю землянина під небом вічності. Це є утвердженням й апофеозом буття в карі й щедроті його переживання, у свободі відчування того, над чим ніхто й ніщо не має влади.
І хоч би скільки разів повторювався в ліриці поета мотив небуття, смерті, щезання (в останній книжці — цілий розділ «Дозрівання в небуття»), це не так загіпнотизованість потойбіччям, як розсудливе нагадування про живу, солону, зволожену даність буття. Сам акцент отут — на дозріванні, що вочевиднюється опісля. Так, поезія Б. Бойчука безілюзійна, опоетизована даність буття позбавлена тут міфу про порядок і гармонію. Але, власне, тому позбавлена, що триває, нарощується в людських почуваннях, дозріває: «ти поділений усім, що зустрічаєш, ти роззичений усім, що любиш».
Твори
Критика
