Біографія Василя Симоненка
Василь Андрійович Симоненко (псевдоніми - В. Щербань, С. Василенко, Симон.) народився 8 січня 1935 року в с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі.
Протягом 1942-1952 майбутній поет навчався в школі: 4 класи - у Біївцях (1942-1946), решта - у сусідніх селах Єньківцях (1946-1947) і Тарандинцях (1947-1952). У 1952 закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
У 1957-1960 працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960-1963 - у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю. 1962 Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». У середині 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер, похований у Черкасах.
У 1964 вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965 (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.
Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми. Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували».
Центральною в творчості поета вважається патріотична тема - любові до України, її безталанного народу (і в цьому - пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків». Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.
Твори
Критика
