...Хто найдужче любить життя (Штрихи до портрета Василя Симоненка)
Вячеслав Брюховецький
В історію входять непоквапливо, навіть коли доля безжально виділила на життя всього неповних двадцять дев'ять літ, трагічно обмеживши його датами: 1935-1963. Розбурхані літературні суперечки початку шістдесятих років, здавалось би, ніяк не сприяли вирізненню поетичної постаті Василя Симоненка, який починав скромно і відверто традиційно. Подібне враження особливо посилювалося на тлі плідних літературних новацій його ровесників.
Відбувалося не лише оновлення поетичної лексики і стилістики, а й піднесення інтелектуального, духовного, себто власне суспільнозначимого рівня поезії. Перші вірші Василя Симоненка важко було чимось примітним виділити в тогочасній літературі. Хіба що щиро-піднесені інтонації видавали натуру рвійну, сповнену душевного захоплення, відкриту романтичним обріям сучасності.
Кораблі! Шикуйтесь до походуі Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу Відкривай духовні острови!
Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!...
Б'ються груди об вітри тужаві, Каравела в мандри вируша.
Швидко проминувши період учнівства, Василь Симоненко наполегливо і, головне, надійно поглиблював саме фарватер нашої поезії, відкриваючи десятки «духовних островів» в океані простих людей. Серед них він виріс, їхнє багатство душі увібрав з материнським молоком, за вельми скупою ласкою воєнних і повоєнних літ («Я горя на світі застав багато») умів побачити вияв чистого почуття високих душ, за буденними клопотами про хліб насущний прозирав одвічний закон життєтворення — можливо, найодухотвореніший закон людської цивілізації. Бо немає на світі сили, вищої од тої, що підтримує життя, — хоч би в якій формі та сила виявлялася. Адже саме вона і творить майбутнє.
Тому без натуги і зі щирою синівською прямотою поет міг сказати про жінок важких повоєнних років, коли «нам жорна ті із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли»:
Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.
Свій кревний зв’язок із рідною землею, землею невтомного трудівника («...Предок мій споконвіку Хліб сіяв і свині пас») Василь Симоненко відчував просто, як відчувають повітря. Для нього смішними виглядали пихаті гордощі нащадків, чий «предок вогнем і залізом Титул собі добув»:
Я вами гордую, панове.
Бо я — знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас.
Природно відчуваючи той невідхильний закон життєтворення, що єднає різні покоління людей, Василь Симоненко зміг так піднести образ звичайної людини, що він нерідко виявляється уособленням духовного потенціалу цілого народу.
Бабі Онисі, в якої війна безжально взяла трьох синів, поет пам'ятник «воздвиг би на площі в Москві».
Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.
Цю незмірну любов до людини праці В. Симоненко проніс через усе своє життя, саме в ній вбачаючи героя наших днів. У таких його творах, як «Піч», «Баба Онися», «Одинока матір», «Дід умер», «Перший», «Жорна», «Червоні конвалії» та багато інших, постає ціла галерея портретів наших сучасників, які і перемогли у війні з фашизмом, і продовжили життя «у переддень космічної доби».
Митець високої пристрасті, чистих почуттів, органічно демократичного сприйняття дійсності — таким бачимо Василя Симоненка сьогодні. Таким постав поет перед читачами вже його першої, і єдиної прижиттєвої книжки.
«Він дебютував книжкою «Тиша і грім» (1962) — невеличкою і виданою малою кількістю примірників, але її вихід слід вважати літературною подією», — скаже згодом Микола Ушаков. Без перебільшення можна назвати подіями і посмертні видання поезії та прози Василя Симоненка — «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966). Кількісно невеликий доробок, який, власне, склав усього один том вибраного («Лебеді материнства», 1961), але значення його в українській літературі дуже питоме.
Василь Симоненко виділяється як кряжова постать нашої поезії шістдесятих років. Його громадянське і мистецьке світосприйняття потужно відбилося і відбивається на творчості поетів наступних поколінь. І не лише поколінь поетичних.
...Під час військової служби в безкраїх просторах Казахстану, де українцю, звиклому до розкошів наддніпрянських ландшафтів, ні за що й оком зачепитися, якось особливо гостро відчуваєш кревний зв'язок із рідним містом, із рідним словом. Саме тоді мене, вчорашнього черкасця, просто-таки радісно вразила одна з читацьких заміток. Здається, укотре вже йшлося про «фізиків» і «ліриків». Інженер із Мінська, розмірковуючи про тогочасну молоду літературу, безхитрісно заявив, що щиру і повну довіру з усього творчого доробку представників численного літературного призову шістдесятих років у нього викликають лише вірші поета Василя Симоненка.
Розуміємо крайнощі подібного судження. І все ж не можу не пригадати, як на початку 60-х років ми, в той час студенти-машинобудівники, будучи досить віддаленими од суто літературних проблем, відкривали для себе молоде покоління українських письменників саме через Симоненка.
А йшов рік 1967. Врахуймо й таке: поезія тоді лунала в щонаймасовіших аудиторіях. Досить назвати імена Андрія Вознесенського чи Євгена Євтушенка, а на Україні — Івана Драча чи Миколи Вінграновського. Талановиті пошуки цих та інших молодих митців, безперечно, виявилися плідними для літератури. Проте полемічний «азарт» часом призводив до втрат змістової ясності та прозорості поетичного мислення. «Давайте менше сперечатися, — писав Василь Симоненко в «Літературній Україні», — якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього».
Які ж заповітні думи визначили суголосність Симоненкових віршів всеохопним настроям, прагненням і пориванням сучасників? Насамперед, гадаю, органічне почуття поваги й любові до людини трудящої. Вірші В. Симоненка — не данина любові, як часом визначаємо ми критичним штампом, а сама виболена любов.
Де фотографи?
Де поети? —
саркастично звертався він до короткозорих.
Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети
і жахливо веселий вірш.
Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях...
Ні, поет не закликає ойкати й охати через те, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть.
Але він бачить і радощі, і многотрудність її буття, не примружуючи при цьому сором'язливо очей. «Ми живемо, — розмірковував В. Симоненко, — в добу великих діянь, а отже, і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю — до біса такий жалюгідний оптимізм!»
Дієвий оптимізм світосприйняття — друга, на мій погляд, риса, яка зробила Василя Симоненка такою примітною постаттю в літературному процесі шістдесятих років. Адже у вищецитованій «Думі про щастя» він не «викриває» невдатних поетів-фотографів, не зітхає скрушно над долею втомленої доярки, а прозирає сутність колізії, осягає її глибину.
Не «стогнати кучеряво», як висловився В. Симоненко, а жити відкритим до земних радощів і непримиренним до будь-якого вияву зла життям. Саме в цьому непогамованому життєлюбстві — джерела дієвості Симоненкового оптимізму.
Часом етичний максималізм В. Симоненка як особистості, що особливо виразно виявився у протиставленні ним усього доброго і сущого віджилому і потворному, сприймався деякими критиками мало не за одноплощинність художнього бачення. «Щастя і горе, любов і біль виведені в «чистому» вигляді, відокремлені одне від одного», — читаємо в одній із статей про творчість поета.
Тим часом В. Симоненко однозначний лише у протиставленні добра і зла. Тут, справді, для нього не існує півтонів і переходів. І то це більшою мірою стосується його як людини. Художнє ж бачення В. Симоненка значно місткіше. Як поет разюче проникливий, він має, сказати б, «оксюморонне» бачення. Згадаймо лише оте «щоб поменше важкого щастя...» Василь Симоненко сприймав світ об'ємно, він відчував мінливість і рухливість усього живого. Застиглість і спокій, впокорення і сталість були неприйнятні його натурі бійця, шукача істини. Він відчував постійну змінність життєвих з'яв, не вдовольнявся сьогодні відкритим, в ім’я справедливості не раз піддавав сумніву самим же утверджувані цінності. В ньому не було нічого раз і назавжди даного. Досить порівняти ранні поезії, де домінувала хоч і щира, але певною мірою прямолінійна декларативність, з творами останніх років життя, щоб переконатися, наскільки змінилося, увиразнилося сприйняття поетом реальної дійсності і поглибилася художня інтерпретація її. Аскетична прямота юнацьких уявлень поступилася місцем радісному, якомусь осонценому прийняттю життя в усій його діалектичній складності («Я юності не знав»). Бажання дістати уявний спокій, одійти від клопітливих суперечностей часу переможене пронизливим одкровенням:
Твоє життя і щастя між людьми.
Бо правда і любов на їхнім боці.
(«Повернення»)
Тому мені важко погодитися з думкою критика В. Моренця, ніби «від початку поет мав сформовану ідею світу, не просто усвідомлену, але привласнену як спосіб спілкування з реальною дійсністю і мету життєдіяльності» («Вітчизна», 1981, № 11, с. 174). В такому разі вся творчість Василя Симоненка була б звичайною ілюстрацією до тої «ідеї світу». Насправді ж його поезія сильна саме своїм рвійним характером, спраглим потягом до відкриття себе у світі і світу в собі, причім світу незмірного, якого не вмістить жодна «сформована ідея». Без цієї поетичної «незастиглості», яку не слід змішувати зі сталістю і твердістю морально-етичних переконань, не було б феномена Симоненка. Безперечно, ми віримо в щирість молодого поета, коли він звертається до рідної землі:
Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу.
Ніби птиця без крил.
Але якби подібна «ідея світу» не розвинулася у поета зрілого, то ми б не мали того сплеску синівського почуття, де вже не просто освідчення в любові, не прохання, а й тривога, самовідданість, готовність до пожертви:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє червоне знамено.
Саме оцим поглибленням художньої концепції світу (або хай «ідеї світу») пояснюється те, що без зовні видимих зусиль Василь Симоненко зробив неперебутній внесок в українську поезію. Ніби писав про те саме, що й у ранніх віршах, а поетичний еквівалент образу й мислі незмірно зріс.
Поет постійно охоплений тривогами й болями дня нинішнього, але ні на хвилю не забуває про нащадків, про те, що життя увінчує гідне продовження роду й діла («Ми думаєм про вас», «Кирпатий барометр»). Моральний максималізм погляду в майбутнє дає право бути нещадно справедливим і щодо кожного свого кроку.
У суспільній духовній атмосфері утверджувалося розуміння людини як концентрованого уособлення творчих сил природи. Згадаймо хоч би монументальний цикл Едуардаса Межелайтіса «Людина». В. Симоненко свосю образною системою помітно відрізняється од литовського поета — він заземленіше-стриманий. Але його могутні образи (чи то в поезії — «Ти знаєш, що ти людина?», «Безсмертні предки», «Перший», «Дід умер», чи то в прозі — «Весілля Опанаса Крокви», «Дума про діда») вражають піднесеністю і моральною глобальністю.
До космічних висот підняв людину Е. Межелайтіс. І загалом ці космічні мотиви були характерні для всієї тодішньої поезії. У Василя Симоненка, сина свого часу, який формувався «у переддень космічної доби», вони також є. Але пригляньмося, в якій своєрідній інтерпретації:
За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам'ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві («Баба Онися»).
...в космос крешуть ото не ракети,
але пружні цівки молока.
(«Дума про щастя»)
У невіддільності дня сьогоднішнього від учорашнього — тільки так виступає людина як творець цивілізації, рушій прогресу.
Водночас у потужному і невпинному русі людства В. Симоненко зауважував і тривожні симптоми. Це сьогодні на повен голос людство заговорило про екологію, про ті непоправні збитки, які можемо завдати своїй матері-землі. А Василь Симоненко понад два десятиліття тому переживав вину людства, сприймаючи її як і свою особисту вину, за те, що «міліють ріки і лисинами світять береги». Поетові було дано майже фізично відчувати біль земного тяжіння («О земле з переораним чолом...»). І тому він мав сміливість звертатися, можна сказати, від імені людства (так само, як в іншому вірші без вагань і гордо заявив «Народ мій є!»):
Літа не чекають. Мій шлях нелегкий.
Спішу все пізнати й збагнути.
Прости мені, земле, коли не такий.
Як треба синам твоїм бути.
(«Прости мені, земле...»)
Подібний мотив згодом з'явиться і в Е. Межелайтіса, який так само гостро відчує цю проблему і майже дослівно перегукнеться з українським поетом:
Вже близько вечір. Лід мовчання злого от-от розбити пощастить мені...
Нехай колись тебе єдиним словом образив я, то ти прости мені («Землі»).
Зіставлення цих строф дає змогу збагнутій ще одну особливість поетичного світу Василя Симоненка — украй загострене чуття швидкоплинності часу. Якщо Е. Межелайтіс написав вірш «Земля», наближаючись до шістдесятирічного рубежу, в передчутті мудрого життєвого вечора, то чому В. Симоненка проймало оте «Літа не чекають»? Адже йому не було ще й тридцяти. Чому в іншому вірші він передрікав: «Переді мною два десятки літ» (а, на нещастя, літ тих залишалося вже попереду значно менше)? Гірке, підсвідоме відчуття? Може, й це. А можливо, своєрідне «надчуття» було закладене в природі його обдаровання? Літературознавець Б. Бурсовякось висловив думку, що Пушкін за свої 37 літ пережив значно більше, ніж Лев Толстой за 82 роки... Інтенсивність почуттів у Василя Симоненка була також украй, здається, до неможливого напруженою. Як у людини цільної, у нього не можна відмежувати особистісного від загальнолюдського, інтимного від громадянського.
У вірші «Де зараз ви, кати мого народу?» поет із різкою пристрастю своєї натури заявляє:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
А в іншій поезії, вистраждано-ніжній, ця вічність народу, його несхитність у боротьбі з будь-яким ворогом уже постає як передумова високих інтимних почуттів:
Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні, Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя.
Інтимна лірика — особлива сторінка творчості Василя Симоненка. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими, часом зовні найбуденнішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже непояснюваного.
Лише світла любов до матері і Батьківщини (а ці поняття у В. Симоненка нероздільні) за своєю наповненістю і значущістю може порівнюватися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста...
Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки, при відчутно-неприховуваній чуттєвості, сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що поетове кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.
Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його любовній ліриці, яка, проте, не втрачала своєї заземлено-реальної конкретності.
Пройдуть зливи, замовкнуть грози, Задрімають вітри на ланах.
І весняного грому погрози Пронесе стороною луна.
А проміння довге, як мітли, Обмете сизо-хмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу. Невгамовну мені печаль.
Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому. Сіруватих очей вогні.
Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому навіть безхитрісно-неприховане, аж ніяк не прикрашене художніми оздобами зізнання звучить, як поетичне одкровення, бо
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної для неї зберіг.
Він був такий у всьому. І теза про єдність громадянського й інтимного найменшою мірою є критичним загальником щодо творчості Василя Симоненка. Вже йшлося про те, що такі поняття, як Батьківщина, мати, кохана, для поета були рівнозначними. Але якщо любов вибирає і ощасливлює людину («Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ»), то рідна мати й рідна земля даються людині один раз і навічно.
Можна вибрать друга і по духу брата. Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Ці почуття природні для будь-якої людини («мабуть, якби народився в Сахарі, то полюбив би степи піщані»), брак їх свідчить про душевну й громадянську убогість. Як справжній патріот, Василь Симоненко глибоко поважав будь-яку чесну людину, незалежно від її расової чи національної приналежності. Цим почуттям перейнято багато його поезій. Дієвість натури поета виявлялась і в його роздумах про важливі принципи ставлення людини до світу. «Наша любов до рідної Вітчизни, — писав він, — творча любов».
Так само, як умів перейматися справжніми проблемами сучасної доби, він бачив реальність, а не зідеалізовану позлітку нашої минувшини:
Задивлюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань.
Поет бачив і звірячу подобу тих фашистських наймитів, що горлали «хайль» і голосно ревли при цьому «Ще не вмерла Україна». І він знав ціну таким «патріотам»:
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям —
Плювала кров'ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Для Василя Симоненка тяжкий час війни, коли «трупи не вміщалися до ям», був реальністю, в якій він здобував перші життєві уроки. Очевидно, й тому він так самовіддано, беззастережно любив життя, бо розумів: «Живу не лише за себе, Я мушу жити й за них». Почуття і життєва спрага поета настільки сильні, що, йому здається, їх стало б не на одну людину: «Тричі треба на світі жить».
Василь Симоненко прозирає неперервність життя навіть у смерті людини. Його невеличка новела «Весілля Опанаса Крокви» загалом багато втрачає від переказу змісту, як і поетичний твір, хоч сюжет її доволі простий.
За трьох убитих фашистів есесівці погрожують розстріляти ціле село. Рятуючи односельців од загибелі, дід Опанас Кроква назвався батьком партизанів. З натовпу вийшла і баба Орися, заявивши, що вона дружина Опанаса. Їх повісили поряд. А насправді Опанас Кроква ніколи не мав дітей, а баба Орися не була його жінкою. В молодості вони дуже кохалися, але батьки віддали дівчину за багатшого.
«Може, це правда, — завершує В. Симоненко хоч і трагічну, але просвітлену чистотою людських взаємин новелу, — а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя».
Можна тільки пошкодувати, що талант Симоненка-прозаїка не вповні розвинувся, але й той десяток його новел, що опубліковано, засвідчує оригінальний хист оповідача. Романтичний, поетичний серпанок огортає його прозу, проте не затушковуючи місткості в цілому реалістичного письма,
Чималий цикл «Гострий плуг» у книжці «Лебеді материнства» явив читачеві оригінального сатирика. А казки для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки», що витримали вже кілька видань... Коли навіть говорити лише про поезію, то як не подивуватися з жанрового й ритміко-мелодійного розмаїття творчої палітри молодого поет.
Проте доля виявилася невблаганною. «Жити спішити треба, Кохати спішити треба» — ці поетові слова свідчать не про сквапливість його натури, а про потужний заряд любові до всього сущого на землі. При такій інтенсивності його духовного єства, вірилося, що навіть фатальна мить не в змозі буде зупинити поетового серця:
Заграє смерть іржавого трубою,
Та я, забувши, що минає строк,
На край світів блукати за тобою
Піду у жовтій куряві зірок.
Як він любив чисте росяне поле, зелену радість дерев і трав, пругку легкість вітру, як він любив душі незрадливі й прості! А все несправжнє видавалося йому іржавим («Геть із мулу якорі іржаві!..»), мертвим.
Такі постаті з'являються нечасто. Але без них годі уявити літературний та й суспільний розвиток. Їхня творчість, зауважував Олесь Гончар, «стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо, і тих ландшафтів, що нас чарують, і помислів, що ними живем. Симоненко такого типу поет. По таких читач вивіряє свої емоції, свої заповітні думив.
Творчий шлях Василя Симоненка, як і будь-якого мислячого, талановитого письменника, був напруженим, сповненим щастя і болю. Він безупинно шукав свого єдиного слова, того, що найсокровенніше, найсправедливіше. Йому було відворотне примітивно-бездумне ковзання по поверхні. А, як відомо, всяке заглиблення, особливо коли воно здійснюється людиною з гострим зором і серцем щирим, відкриває, оголює те, що називаємо звичайно пліснявою. І тут уже треба мати велику мужність, щоб не заточитися духом, не сприйняти цю плісняву за вияв життя. Василь Симоненко мав таку мужність, він ніколи не зраджував своїх переконань і ніколи не змінював гострого слова бійця на скептичні репліки спостерігача.
Не все йому було до вподоби. І він до останніх сил боровся проти бездушності й черствості. Однак і краплі дьогтю не виявимо в медовій настояності його поезії.
Але правди в брехні не розміщуй.
Не ганьби все підряд без пуття.
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
А він його любив безмірно, самовіддано, і всю духовну енергію поетичного таланту віддав рідному народові, а отже — людству!
Л-ра: УМЛШ. – 1985. – № 1. – С. 13-19.
Твори
Критика
