Василь Симоненко: рух тексту і стилю

УДК 821.161.2:82

Ткаченко Д.А.,
аспірант, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Тексти В. Симоненка зазнавали різноманітних перекручень, багато з яких не виправлено й досі. У статті розглянуто переважно маловідомі та невідомі твори поета під кутом зору еволюції стилю, зокрема і в силовому полі дихотомії місто / село.

Ключові слова: дихотомія місто / село, текст, стиль, еволюція, художня майстерність.

Тексты В. Симоненко претерпевали разнообразные искажения, многие из которых не исправлены до сих пор. В статье рассмотрены преимущественно малоизвестные и неизвестные произведения поэта с точки зрения эволюции стиля, в частности и в силовом поле дихотомии город / село.

Ключевые слова:дихотомия город / село, текст, стиль, эволюция, художественное мастерство.

The texts V. Simonenko suffered varied distortion, many from which are not corrected hitherto. In article are considered mainly little-known and an unknown making the poet with standpoint of the evolutions stiletto, in particular to dichotomies city/village.

Keywords:dichotomy city/village, text, style, evolution, artistic skill.

Хоча творчість поета досить відома і хрестоматійна, його тексти і за життя, і посмертно зазнавали різноманітних спотворень та перекручень, багато з яких не виправлено й досі. Попри чималу симоненкіану, немає цілісної роботи, присвяченої рухові тексту під кутом зору еволюції стилю, зокрема і в силовому полі дихотомії місто / село.

Виходимо насамперед із філологічного розуміння текстології, оскільки вона далеко не вичерпала своїх можливостей, і водночас маємо узгодити її з новітньо-семіологічним поняттям, а саме: не відкидаючи опозиції текст-читання / текст-письмо (Р. Барт, Ю. Крістева), ідентифікуємо першу частину цієї дихотомії з традиційним розумінням твору. На наш погляд, це допоможе уникати плутанини в тих випадках, коли “текст” означає буквально все, тоді як є і жанрові, й стильові та інші диференціації. Отже, стверджуючи вітчизняне поняття твір як завершений автором текст, не заперечуємо й діалектику розгортання тексту-письма як інтерпретаційної множинності. Означуємо цю дихотомію як твір / текст. Досліджуючи рух тексту від початкових стадій до завершеного твору, можемо говорити про його динаміку.

Тут розглянемо переважно маловідомі та невідомі твори В. Симоненка періоду навчання в Київському університеті (1952-1957) та пізніші. Досі на них менше звертали увагу, проте це той випадок, коли маргінальні явища увиразнюють центральні. Тут і спроби рівня початківства, і дивовижні спалахи-сплави майстерності та прозріння. Ці вірші істотно доповнюють образ автора - романтичного, часом аж сентиментального і водночас іронічного, з раптовим пробиванням на тяжкий і зболений реалізм.

Блокноти й зошити, що зберігаються у фонді № 152 відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України^[I], дають чимало доказів активної праці над шліфуванням стилю, згадок про митців, творчість яких править за взірець. Так, зошит під № 15 містить низку перекладів з О. Блока, не викінчених, із паралельними варіантами [див.: 2]. І в оригінальній поезії цього періоду віддано данину блоківським мотивам. У записнику під № 7 є два вірші з майже однаковою назвою - “Нареченій” та “Наречена”. Заголовок першого подано в лапках, що підкреслюють символічний сенс назви, як і загалом певну містичну суїцидність накликуваної “нареченої”. Написано його 24.Х.1955 р., а ще в 8 січня того ж року, на своє двадцятиліття, юнак пророкував, “...Що в тридцять смерті в очі подивлюсь” (не дожив два роки). На початку літа з'явилася й посвята Шевченкові: “Ти пас ягнята за селом,/ А я тепер пасу корови./ Ти був великим пастухом,/ А я... лиш лобурем здоровим!”. Попри самоіронію, відчувається не те що ідеалізація “великого пастуха”, а начебто жартівливе приміряння до нього. Тієї ж осені, за три дні по “Нареченій”, з'явиться інвектива “Толока”: “Біля керма - запроданці, кастрати /Дрижать од страху в немочі сліпій…/ Коли б оту толоку розорати,/ Шевченко міг би вирости на ній!”.

Не скромність і скептична самооцінка, як часом і досі вважають [див.: 6, 4-5; 5, 6; 3, 400], заважали В. Симоненкові вже на старших курсах видати першу збірку. Такі вірші, як “Толока”, “Можна”, “Поет”, “Ти йшла з села дорогою гнилою...”, опубліковані через три десятиліття, засвідчують, що їх навряд чи надрукували б навіть за “хрущовської відлиги”. “… Бо за ваші дешеві лаври / Не продав я совість і честь” (“Відповідь М. Сому”). “Я не забув мужицькі очі хмурі / Обличчя матерів налякані, тривожні,/ Коли писали ви, продажні шкури,/ Про їх життя, щасливе і заможне” (“47-й рік”, фрагмент поеми “Голодна симфонія”, яку в цензурному варіанті було названо “Симфонія прощання”).

Ці твори цілісніші, сильніші від переважної більшості текстів, уміщених у першій та другій збірках поета, де вже з'явилися компромісні вставки. Звичайно, були й ліричні вірші про кохання, дружбу, зустрічі з земляками; звертання до матері, дівчини, рідної землі, зблиски щирості й захвату щасливими хвилинами. І з технічного погляду чимало віршів досить вправних. З них, справді, можна було б укласти збірку, як-от в одному з блокнотів: В. Симоненко. Для себе. Київ, 1954. Осінь (Ф.152. - № 6). Початок третього курсу. І ніби не для друку. Замість “паровозиків” блокнот відкривається варіаціями "На мотив “Ніч яка, господи, місячно, зоряно...”" (близько до оригіналу М. Старицького, а не так, як атеїзували редактори пісенного репертуару - “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”, внаслідок чого пропала рима зі “зморена”); далі епіграми, і лише після цього - риторичні запевнення: “Моя любов”, “Про поезію”, “Ні, я не буду поетом таким…”. За всієї декларативності, вони оплачені життям.

Тут витоки більшості мотивів Симоненка: кохання, побратимство, осуд відступництва; мати і Вітчизна, туга за рідним краєм, спілкуванням із природою; наврочення власної долі, заклинання на стійкість: "Ні, я, коли впаду в обійми смерті,/ Не заволаю слізно: "Зупини!"". Таких передчуттів чимало не тільки в блокноті “Для себе”, а загалом у віршах періоду змужніння: “Страшно! Мені минуло//лиш вісімнадцять літ...” (11.ІІІ.1953), "Думи невеселі, як осінні хмари...” (між 6 і 11.І.1954), "От знову ніч, і місто знов дрімає..." (23.ІІ.1956).

Останній із названих віршів варто розглянути докладніше в контексті інших творів та дихотомії місто/село. У період навчання в університеті через багато віршів струмує туга за материзною. Це можна ілюструвати навіть назвами та першими рядками: "Біля клубу лине в небо пісня...", "Аж з-за гаю / набігає / тихий вітровій…", "Тихо над полями...", "Попрощаємся, земле кохана…", "Луг дихне в обличчя прохолоду...", "Яром та долиною / Я ходив з дівчиною", "Гей, мовчать діброви / На краю села...", "Розтягну я ввечері гармонію…" та ін. Ось короткий вірш 1954 року (Ф. 152. - № 6. - С. 45): “А в долині чебреці / Ох і пахнуть здорово!// Поміж ними цвіркачі / Цілий день і уночі / Будять спокій хорами…// У долині чебреці / Ох і пахнуть здорово!".

Місто входить у Симоненкову поезію поволі й неохоче. І не вельми надихає, принаймні викликає суперечливі настрої. Так, протягом одного дня, 23.ІІ.1956 р., з'являються чотири разючо контрастні вірші (Ф. 152. - № 13). Перший - "Я вже списався, не створив нічого..." - в рукописі не закінчено. Другий - "От знову ніч і місто знов дрімає..." - сонет, у якому місто постає упирем, що його треба перемагати. Третій - "Все ще моє - попереду…" - самопідбадьорення, вихід із депресії. І, нарешті, четвертий, виконаний у танцювальному хореї, що переходить у пеон третій і навпаки, а “перестуки кастаньєт” - ніби з іншої, не симоненківської “опери” (чи не “Кармен”?), але так уриваються в його художній світ і міські та навіть еротичні мотиви:

Чи про славу, чи неславу, чи про сором і біду
Ти співаєш так ласкаво – я втопаю у чаду.
І тремтять на білім фоні оречевлені пісні –
Пальці розово-червоні, груди стомлено-тісні.
І принадними мазками тануть лінії лиця.
Брови вигнуті разками, ніби тінь від каганця.
Граціозно і пластично проплива твій силует –
Видно, в серці будуть вічно перестуки кастаньєт.

А через місяць з'являється оксиморонний образ - “Міська русалка” (1.ІV.1956, Ворошиловград). Трохи згодом (24.IV) - “Ти байДужа, як мертве місто...”; 19.Х - “Брама” з її прозрінням щодо репресій, перейменована при публікації на “Браму замку Стюардів”, а не пізніше 15.ІІ.1958 (лист поета до А. Махині де наведено вірш), - “ О, ці міста, мов електричні скати…”:

О, ці жінки, розкішні і вродливі,
Очей опущених прихований екстаз,
Рожеві губи, вогкі і примхливі -
Я вас любив і проклинав не раз!

О вулиці в шаленій непокорі,
Будинків нескінченний карнавал!
Куди пливу я в цім безумнім морі?
Куди несе мене стихії шал?

Як спротив спокусам, що їх несе “міський текст”, можна прочитувати вірші “Я тут один, мов у чужому краї...” (11.ІХ.1957), “Мій родовід” (23.ІІ.1960), “Чари ночі” (1.Х.1960, Біївці). В останньому сонетоїді з назвою, запозиченою в Олександра Олеся, за наполяганням цензури редактор викинув третій катрен, очевидно, через “антирадянський” зміст. А він і досі не втрачає загальнолюдської актуальності:

Там заплітає життя тенета,
Там люди б'ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.

Після поновлення цього катрена стане вмотивованим і завершальний синтез:

Там гинуть вчені, митці, поети,
Але... й виходять вони звідтіль.

“Дотліває холод мій у ватрі…” (15.Х.1961) - ностальгійний спогад примирює ліричного героя з містом: “Ми ішли через блакитне місто,/ Мовчки зупинились на мосту. / Ти була така прозора й чиста, / Я не смів порушить чистоту”. Примирює сяйво кохання, бодай і чужого (“Закохана”, 6.І.1961): “Ось на тому й ущухла злива, / Розійшлися з під'їзду всі. / Ти брела по струмках, щаслива / В загадковій своїй красі”. І вже зовсім викликає захват, що вихлюпується у справжній гімн українському місту, - “Український лев” (літо 1962 р., поїздка до Львова). Аж у 90-ті його поклав на музику В. Морозов.

Певна річ, надалі ідилії з міським текстом не вийшло. “Гранітні обеліски, як медузи, / Повзли, повзли і вибилися з сил - / На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил”, - так починається друкований варіант вірша, написаного 23.ХІІ.1961 р. і вміщеного у збірці “Земне тяжіння” під назвою “Пророцтво 17-го року”. Цензурної назви не знято й досі, хоч, за свідченням Л. Танюка, безпосереднім поштовхом до появи вірша стало потрясіння від биківнянської трагедії. Перші рядки звучали так: “Ми топчемо і ворогів, і друзів, / О бідні йорики! Всі на один копил...”. У наступних виданнях варто навести ці рядки бодай як один із варіантів тексту.

Віршознавці констатують традиційність метрики та строфіки Симоненка. І. Кошелівець навіть стверджував, що в нього не зустрінемо верлібру [4 (2), 20]. І в першій збірці його справді не було. Наведений на с. 30 передмови І. Кошелівця фрагмент неримованого вірша “Я тікаю від себе, від муки і втоми,/ Від крикливих окатих міст...” є переходовим від паузника до тонічного та верлібру. Повністю його цитує В. Симоненко в листі до І. Світличного від 18.VI.1963 р. Зовсім “звільняється” від рими й ритму поет хіба що в записниках: “Очі - вікна / моєї душі / У душі моїй / світло,/ Дивись мені / в очі” (Ф. 152. - № 10. - С. 10). Та й то це була тільки “заготовка”, з якої згодом постав силабо-тонічний вірш, щоправда, з розбивкою на такторядки: “Облягли нас тумани./ У їхньому клоччі / піднімаються сумніви,/ мов комиші./ Ти не бійся дивитись / в мої розтривожені очі,/ очі - / вікна моєї душі” (“У душі моїй…”).

Ще в давньоіндійських поетиках зафіксовано стильову опозицію дгвані/зітра (натяк/ясність). І якщо підходити до стильової еволюції В. Симоненка з погляду цієї опозиції, то можна констатувати рух від першого полюса до другого, від фольклорної та шевченківської традиції через поглиблення асоціативного поля до його інтенсивного розширення.

Якщо ж підходити до руху тексту і стилю В. Симоненка з погляду структурно- семіотичної перспективи, зокрема відштовхуючись від схеми еволюції стильових систем лірики, запропонованої О. Астаф'євим [1, 308-312] (а він спирався на модель літературного процесу, подану В. Державиним, і типологію текстів та позатекстових зв'язків, розроблену Ю. Лотманом), то спостерігаємо рух від референтності або ж іконічності (адресно-комунікативної) - “текст як світ” - до немімезисності (з обмеженою референтністю) - “світ як текст”.

На цій основі, виходячи із сучасного розуміння художньої комунікації, можна прогнозувати подальший рух Симоненкового мегатексту та його найрізноманітніших герменевтичних прочитань.

Література

1. Астаф'єв О. Образ і знак : українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі / О. Астаф'єв. - К. : Наук. думка, 2000. - 268 с.
2. Гнатюк М. Із творчої спадщини Василя Симоненка : переклад українською мовою Олександра Блока і щоденникові записи / М. Гнатюк // ЗНТШ. - Т. ССХХМ : праці філол. секції. - Львів, 1992. - С. 373-381.
3. Жулинський М. Василь Симоненко // Жулинський М. Із забуття в безсмертя / М. Жулинський. - К. : Дніпро, 1990. - С. 397-415.
4. Кошелівець І. У хороший Шевченків слід ступаючи. // Симоненко В. Берег чекань. - 2-е, доп. вид. ; вибір і комент. І. Кошелівця / І. Кошелівець. - Мюнхен : Сучасність, 1973. - С. 7-59 (1) ; Коментарі // Там само. - С. 295-306 (2).
5. Олійник Б. Не вернувся з плавання / Б. Олійник // Симоненко В. Поезії. - К. : Молодь, 1966. - С. 5-10.
6. Сом М. Слово про Василя Симоненка / М. Сом // Симоненко В. Земне тяжіння : поезії. - К. : Молодь, 1964. - С. 3-6.