04-09-2018 Марко Вовчок 2694

Втілення ідеї національної ідентичності у творчості Марка Вовчка

Втілення ідеї національної ідентичності у творчості Марка Вовчка

РУДЬКО О.В., здобувач Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена творчості однієї з найяскравіших українських письменниць другої половини дев’ятнадцятого століття - Марка Вовчка. Розглянуто передумови її звернення до україномовної прози, заснованої на народних традиціях; продемонстровано її особливе значення в історії розвитку української літератури; досліджено україномовні твори та історичну повість «Маруся», що описує події в Україні в сімнадцятому столітті, і визначено, як мова та стиль цих творів передають українську національну ідентичність.

Ключові слова: історична повість «Маруся», Марко Вовчок, народні джерела творчості, «Народні оповідання», народні пісні, національна ідентичність, українська проза другої половини XIX століття

Сьогодні, напевне, найгостріше за часи незалежності України постала проблема мови і національної ідентичності.

Спираючись на судження філософів - представників герменевтики Мартіна Гайдеґґера та Ганса-Ґеорґа Ґадамера про тісний зв’язок мови та розуміння, осмислення всього сущого, дослідниця української літератури Мирослава Іванишин слушно стверджує, що через мову маємо можливість збагнути буття національне. [7, с. 21] Адже, за висловлюванням Ганса-Ґеорґа Ґадамера, «в рідній мові струменить уся близькість до свого, у ній - звичаї, традиції й знайомий світ». [4, с. 188-189]

Не можна не погодитися із думками українського літературознавця родом із Закарпаття, першого президента Американської асоціації українознавства Івана Фізера про важливість української літератури як «сховища культурно- національних цінностей» [12, с.10] та про значимість українського письменника як захисника національної самобутності народу [13, с.54]

Тема цієї статті - втілення національної ідентичності в творах Марка Вовчка. Мета її - дослідити твори, написані письменницею українською мовою, та український переклад повісті «Маруся» і проаналізувати, як мова та стиль цих творів передають українську національну ідентичність.

Звернення до творчості Марка Вовчка (літературний псевдонім Марії Олександрівни Маркович (дівоче прізвище - Вілінська)) ще й тому має особливе значення сьогодні, що письменниця народилася в Росії, в Орловській губернії, та стала в першу чергу українською письменницею, хоча пізніше писала і російською, і французькою. На думку Івана Франка, найціннішими і найкращими є саме україномовні її твори. [14, с. 444-447.]

Ще до приїзду до Харкова, де Марія у 1845-1846 роках навчалася в пансіоні, дівчинка чула українську мову з пісень, що їх збирали й залишили у спадок майбутній письменниці й дід, і батько. Марія Олександрівна повернулася в Україну вже коли стала дружиною фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, засланого в Орел за участь у діяльності Кирило- Мефодіївського товариства. Завдяки чоловікові вона почала глибоко вивчати українську мову, народну культуру, фольклор, етнографію. Про те, що Марія Олександрівна сприймала українську мову як рідну, свідчать не тільки її твори, а і листи, які вона писала чоловікові. Наприклад, вона ділиться у листі з чоловіком радістю від того, що їхній син говорить «по-нашому» (українською) і навчає російських родичів українських слів. [10, с. 12]

Марія Олександрівна так полюбила український народ і його мову, що надзвичайно добре вивчила побут, звичаї, оволоділа мовою досконало, з усіма відтінками народного стилю. Настільки, що не всі сучасники були готові повірити в можливість того, що саме вона була насправді авторкою своїх творів. Наприклад, Олена Пчілка з обуренням висловлювала свою упевненість в тому, що не може «перша-ліпша» росіянка отак легко і швидко оволодіти українською мовою. Та Марко Вовчок і не була пересічною людиною, тому і писала, за словами Олени Пчілки до Омеляна Огоновського, «краще за всіх українських повістярів». [11 ,с. 193] Сумніви щодо авторства «Народних оповідань» Марка Вовчка були подолані лише після смерті письменниці, у 1908 році, коли літературознавець, історик, публіцист Василь Доманицький на основі архівних матеріалів Марії Олександрівни довів, що саме вона була «справжнім Марком Вовчком». [9, с. 98]

Творчість Марка Вовчка досліджували Микола Зеров, Євген Брандіс, Василь Недзвідський, Борис Хоменко, Олекса Засенко, Іван Пільгук, Олександр Дорошкевич, Ніла Крутікова, Микола Тараненко та інші літературознавці. В сучасній науці - Віра Агеєва, Соломія Павличко, Ксеня Кебузинська, Марко Павлишин, Оксана Бажан, Марія Яремкович, Тетяна Клименко, Надія Левчик. Та відображенню національної ідентичності в творах Марка Вовчка приділено недостатньо уваги.

Окремого розгляду в цьому контексті заслуговує стаття Марка Павлишина «Normalising a Ukrainian Intellectual Identity in the Nineteenth Century: The Role of Marko Vovchok (1833-1907)» («Упорядкування української інтелектуальної ідентичності в дев’ятнадцятому столітті: роль Марка Вовчка (1833-1907)»). Марко Павлишин стверджує, що до Марка Вовчка в Україні не існувало ключового елемента для розвитку багатофункціональної культури - стилістично прозорої прози, що могла б бути нейтральним, не поетизованим засобом передачі інформації. До «Народних оповідань» Марка Вовчка в дев’ятнадцятому столітті існувала лише або поетична, або гумористична, бурлескна українська художня література. Не існувало прозових творів, у яких би так, як у Марка Вовчка, просто і щиро, без загравань із читачем чи іронії, із відчуттям рівності автора і оповідача, від імені селян описувалися повсякденні події. Автор статті переконаний, що Тарас Шевченко писав прозу російською, а не українською саме тому, що вважав українську мову непридатною для обговорення загальних, абстрактних питань, гадав, що в українській мові бракувало для цього засобів вираження. [17, с.61-62] Така думка здається слушною, якщо дослідити листування Марка Вовчка. Редактор журналу «Основа» Василь Білозерський, пропонуючи Марії Маркович написати українською кілька листів з-за кордону для «Основи», пише: «Од Вас би навчились, що по-нашому можна писать і говорить ясно і розумно обо всіх речах на світі». Щоправда, невдовзі журнал «Основа» припинив своє існування, але Марко Вовчок таки надрукувала листи про свої враження від життя за кордоном - «Листи з Парижа», у львівському журналі «Мета». [5, С. 7-56] Як бачимо, навіть такі

очевидні можливості української мови піддавалися сумніву. Марко Вовчок своїми творами довела, що українська мова має значно ширший потенціал. «Листи з Парижа» демонструють небажання письменниці без необхідності вживати іноземні слова у мові. Якщо вона не могла знайти відповідника, то намагалася пояснити, описати предмет засобами української мови, вважаючи що творити неологізми належить народу. Так, у третьому листі вона називає камін «мраморяною піччю», цікаво пояснюючи вибір терміну «В нас такі вироби не гурт то часті, а зате й ім’я їм нема - заждемо, поки пойменує який пічник-мистець або який щасний камінотрус, як де їм трапитьтся по вельможних панах таке зочити: поки що нехай буде мраморяна піч...» [15, с. 22-23]

За твердженням Соломії Павличко, головною окрасою творчості Марка Вовчка є її стиль - «об’єктивний, легкий, щирий, розмовний», а в її творах уперше в українській прозі показано крупним планом людину та її психологію. [10, с. 18] Перший видавець «Народних оповідань» Пантелеймон Куліш (тоді ще не знайомий особисто з Марією Маркович, і, відповідно, об’єктивний), прочитавши її перші чотири твори, писав у захопленні: “як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила”. Він ставив її на рівні Шевченка, оспівував її мову і форму, а найголовніше - правдивість оповіді; називав її чудом і закликав прийдешніх письменників саме так оповідати про народ і співчувати народу. [11 ,с. 143-145] Услід за Миколою Зеровим підкреслимо, що на стиль Марка Вовчка мали значний вплив народно-поетичні матеріали, заняття етнографією (наприклад, у казці «Девять братів і десята сестра Галя» чути відгомін народних казок, в заснованій на історичних подіях казці «Кармелюк» - народних пісень, у казці «Невільниця» - думи про Марусю Богуславку, тощо). [6, с. 229]

Відповідно до фольклорних традицій, жіночі персонажі Марка Вовчка мають прізвища, утворені за допомогою суфікса -івн(а): Марта Коханівна («Викуп»), Олена Бондарівна («Чари») Мотря Чемерівна («Сон»), Ганна Королівна («Свекруха»), Лимерівна («Лимерівна»), тощо. Окрім того, як жіночі, так і чоловічі прізвища часто бувають промовисті, наприклад Ганна Королівна - дівчина з багатої родини, що і стало на заваді її щасливому сімейному життю поруч зі злою, заздрісною, пихатою свекрухою. [16, с.23-24] Трагічне оповідання «Свекруха» нагадує народну пісню «Ой, чиє ж то жито».

Пісні не тільки лягали в основу сюжетів Марка Вовчка. У багатьох творах наведено рядки з народних пісень. Буває, що ці пісні у різних варіантах передаються в народі з покоління в покоління і до сьогодні. Наприклад, жартівлива пісня-гра, з якою діти закликають сонечко у повісті «Інститутка». Діти «співають, вигукують:

«Зійди, зійди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвірячко!» [2, с.109]

Пісні супроводжували життя селян. Так, у оповіданні «Павло Чорнокрил» перша дружина головного героя - гарна молода жінка, добра, весела, трудяща: «Вдосвіта, ранесенько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було на світанню:

Устану раненько,

Умиюсь біленько...

Слухаєш, а тут і сонечко сходить...» [2, с.143]

За допомогою пісні виражали свої почуття, особливо у коханні. У повісті «Три долі» Яків Чайченко не може ділитися своїм болем із людьми, тому, думаючи, що він наодинці, хлопець співає, і через цю пісню Катря, що хотіла йти за нього заміж, уперше здогадується про те, що в нього на серці. «Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав: задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.

Отака була його пісня.

Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, - і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші, та до інших серце вже не приляже, до нікого:

Хоть яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!» [2, с. 202]

У повісті «Інститутка» дівчина переживає романтичні почуття, радісні і хвилюючі: «І чого той парубок чіпляється? Бодай же його, який хороший!.. Місяць стоїть проти мене уповні...

Ой місяцю-місяченьку,

Не світи нікому!..

Пісня так і підмиває мою душу...» [2, с. 124]

Пісні до сонця, місяця, імовірно, походять ще з дохристиянських часів, так, як і різні повір’я, про які теж розповідають твори Марка Вовчка. Наприклад, у оповіданні «Два сини» матір не дозволяє дітям дивитися на місяць, оскільки «од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням». [2, с.271] В оповіданні «Чумак» спостерігаємо обряд, схожий на ворожіння, що, можливо, мало в основі язичницьке молитовне звернення: «Стояла вона проти місяця-молодика і піднявши білу руку, промовляла:

Молодик Як гвоздик!

Тобі роги красні,

Мені очі ясні!» [2, с.59]

Разом із залишками язичницьких вірувань у народі живе віра християнська, що допомагає виживати за найважчих обставин. Оповідання «Сестра» - про істинну любов, незаслужену, безумовну, про добровільну самопожертву. Сестра готова усе віддати братові, хоч він і не здатний захистити її від своєї дружини із недобрим, жадібним серцем. Жінка не витримує знущань і йде з дому, наймається служити в родину старенького сліпого батюшки. Дідусь із бабусею втішають її: «Не сумуй, - кажуть, - то гріх великий. То дитина плаче, бо нічого не розуміє, а доросла, то повинна собі раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре на світі; здоров’я втратиш - яке вже буде життя! Годі, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який Господь вечір дав!» [2, с.32]

Навердений уривок цікавий також зверненням: «серце». У творах Марка Вовчка спостерігаємо, що герої часто вживають пестливі слова. Письменниця звертала увагу на кількість пестливих та зменшувальних форм слів у народній мові, дивувалася цій особливості і використовувала її у творчості. У казках Марка Вовчка таких форм настільки багато, що іноді звучання аж надто солодке, та у оповіданнях мова близька до простої, народної, якою і в житті авторка говорила, писала листи, тому тут звучання природне. Багато пестливих звернень у «Народних оповіданнях» пов’язані з природою: «пташино», «рибчино», «голубе», «соколе», «зозуленько», «ластівко», тощо. Як бачимо, більшість із цих слів - назви птахів. Подібні спостереження і стосовно порівнянь, метафор:

«А дівчина виходила з неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова, а весела, мов та пташка співоча; а що вже правдива та щира душа!» [2, с. 96] (Оповідання «Данило Гурч».)

«Росла вона, як утя на воді, і пещена була така! бо сказано - єдиначка. Іде мати на город або до сусіди - і Оксана за нею, як клубочок, котиться. Треба старому в поле - дочка вяжеться за татом. Цокотуха така! як рибка весела, а проте розумне й слухняне дитятко.» [2, с. 87] (Оповідання «Отець Андрій»)

Такі порівняння демонструють тісний зв’язок простих українських людей з природою. Щодо описів природи в творах Марка Вовчка, то вони лаконічні, та промовисті, емоційні. Яскраві барви навколишнього світу стають тлом, на якому ще виразніше в контрасті з цвітінням дерев, пташиним співом, ясним промінням сонця постають людські страждання, несправедливість, драматизм долі героїв. В оповіданні «Сестра» в описі, який цінний красою змалювання української природи, одним лише порівнянням душі героїні з самотньою пташкою Марко Вовчок передає увесь спектр почуттів жінки, що покинула рідний дім і йде у світ найматися: «Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься; оддалеки гайок синіє, пісочний шлях угору закручується, як золота нитка; день Бог дав жаркий, і вітерець не дмухне - тихо; тільки якась пташка сама собі щебече, наче душа моя бідолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.» [2, с. ЗО] Таким використанням пейзажів, що або підкреслюють душевний стан героїв, або, навпаки, контрастують, дисонують з ним, твори Марка Вовчка близькі до творів Тараса Шевченка й до народних пісень.

Прислів’я і приказки органічно вплітаються у твори Марка Вовчка:

«Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!» [2, с. 114] («Інститутка».)

«Як то кажуть :про вовка промовка, а вовк у хату.» [2, с. 62] (Оповідання «Одарка».)

«Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце.» [2, с. 48] (Оповідання «Козачка» та інші твори. Марко Вовчок любила це прислів’я, вживала частіше за інші.)

«- Се не конче треба. Вольному воля, а спасеному рай. Можна й без грошей.» [2, с. 81] (Оповідання «Викуп».)

«Правду говорять: 3 гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться.» [2, с. 82] (Також «Викуп».)

В останньому прикладі, як і в багатьох інших фрагментах творів, вжито риму. Римування в повсякденній розмові черговий раз підкреслює поетичну душу українського народу.

Характер народний описується лаконічно і просто, але дуже точно: тут і працьовитість, і пошана до батьків і старших загалом, і любов до свободи. Пантелеймон Куліш у схвальному відгуку про повість «Інститутка» Марка Вовчка все ж критикує авторку за те, що у неї «крізь картину пробиваються... натурщики і натурщиці». Куліш бажав більше фантазії, творчості, але читач вдячний саме за цю правдивість у відображенні обличчя народу. [5, с. 43] Перебуваючи за кордоном, Марія Маркович писала чоловікові, що страждає від неможливості спостерігати народне життя, оскільки без натури їй не вдавалося писати так, як бажалося. [З, с. 116] Справді, повість «Три долі», яку було опубліковано в «Основі» і яку полюбили читачі, за ненатуральність критикували і Пантелеймон Куліш, і Сергій Єфремов. [5, с. 39, 47] Напевне, з неспроможністю описувати тогочасний народний побут без натури пов’язано звернення письменниці до історичних тем. У Франції було написано один з найкращих творів Марка Вовчка - повість «Маруся», яка була підписана як переклад з української, але оригінал не було знайдено. Існує думка, що, можливо, його й не існувало. Українською переклав Василь Доманицький. [9, с. 99] Повість адаптував для французького читача видавець П’єр-Жуль Етцель і у 1878 році надрукував під власним псевдонімом П.-Ж. Сталь у періодичному виданні для дітей «Magasin d’éducation et de récréation» («Журнал виховання та розваги»), а також окремим томом серії «Bibliothèque d’éducation et de récréation» («Бібліотека виховання та розваги»). Твір отримав схвальні відгуки, відзнаку Французької Академії в 1879 році та рекомендацію Міністерства Народної Освіти для читання учням середніх шкіл. Видавець зазначив ім’я авторки лише у підзаголовку: «Маруся. За легендою Марко Вовчок», що обурило близького друга і літературного представника письменниці Тургенєва. Він звертався до Етцеля листом з вимогою виправити несправедливість, але не отримав сподіваних результатів. Сам Етцель писав Марії Олександрівні про те, що він вклав у «Марусю» стільки ж від себе, як залишив від неї, а отже твір тепер є їхнім спільним, та автором однак продовжував зазначати себе і нагороду Французької академії отримав сам. Видавець виправдовував свій вчинок тим, що в процесі адаптації твір зазнав значних змін. Автопереклад йому не сподобався, і він переписав «Марусю», проводячи аналогії зі своїм рідним Ельзасом. Літературознавець Ксеня Кебузинська зазначає, що Етцель вбачав у цьому патріотичному творі про козацькі землі сімнадцятого століття та героїв з простого народу потенційний каталізатор творення французького національного дискурсу, легенду, яка могла б надихати читачів на героїзм заради своєї країни, що переживала тоді теж нелегкі часи (внаслідок франко- прусської війни Ельзас та частина Лотарингії відійшли до Пруссії, де французька мова і культура зазнавали утисків). [8, с. 107-128] Та для українського читача близький саме авторський варіант повісті. Він відображає історичні події, які, нагадують різним поколінням українців про героїзм простих людей в умовах, коли країну розривають нападники. Авторка описує нібито повсякдення життя, хутір із вишневими садками, щирих людей, що зустрічаються в одній хаті, щоб поспілкуватися, здавалося б, безтурботно. Та в одну мить читач бачить, що їх об’єднує більше, ніж просто сусідські добрі стосунки. Любов до рідної землі і прагнення волі - характерні риси українського народу, що століттями спонукають боротися проти поневолювачів. У повісті «Маруся» вже у першому розділі йдеться про сильні, хоробрі характери українок: «Між жінками були й старі, і молоді, і зовсім ще молоденькі, але на всіх їх різноманітних обличчях, коли блискуче світло освітило їх, як прощались, визначалася в тисячах різноманітних виразів та сама непохитна воля, яка вогняними рисами відбивалася на обличчях чоловіків.» [1, с. 120] Авторка нібито говорить, що вчинок головної героїні - не унікальне явище для українського народу, і пізніше підтверджує це перше враження словами московського вояка: «У них і дівчата не боязкі, — це вже такий народ... Я, скажу вам, бачив, як під час самої колотнечі кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-Вогу!» [1, с. 138]

Мова твору дуже багата, переповнена яскравими стилістичними засобами, окрім того, герої вживають приказки, прислів’я, цитати зі Святого Письма як паролі, за якими вони пізнають «своїх» людей, а також зазвичай у діалозі. Красномовства додають також метафори, порівняння. У оповідь майстерно вплітаються казки, байки, пісні різних жанрів. Цей твір недарма відомий у світі, адже є справжньою скарбницею народної мудрості, яку зберегла для майбутніх поколінь Марко Вовчок.

І хоча пізніше письменниця припинила писати українською, та ті твори, що вона лишила, - це величезний внесок у справу втілення національної ідентичності в українській літературі. Іван Франко у посмертній згадці з глибокою повагою відгукується про Марка Вовчка саме як про українську письменницю, захоплюється її мовою: «Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна.» Та ще важливішою її заслугою Іван Франко, як і свого часу Тарас Шевченко, називає боротьбу «за волю й людські права поневолених мас» - «не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактів життя, від якого тільки по довшім вчитуванню морозиться кров у жилах.» [14, с. 444-447].

Список літератури

  1. Вовчок, Марко. Маруся. Переклад з російської В. Доманицького / Марко Вовчок // Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упорядник Віра Агеєва. - К. : Факт, 2002. - 368 с., с. 120
  2. Вовчок, Марко. Народні оповідання: Повісті та оповідання. Для середнього та старшого шкільного віку / Марко Вовчок. Передмова О.Є. Засенка. - К.: Веселка, 1983.-276 с.
  3. Вовчок, Марко. Твори : у 7 т. / Марко Вовчок. - К. : Наук, думка, 1967. - Т. 7. - Кн. 2. - 422 с.
  4. Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова / Г.-Ґ. Ґадамер // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / [переклад з німецької]. - К.: Юніверс, 2001. - С. 188-195
  5. Дудко, Віктор. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи / Віктор Дудко // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. - Київ, 2007, Т. З, С. 7-56
  6. Зеров, Микола. Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті / Микола Зеров. - Дрогобич: ВФ «Відродження», 2007, 568 с.
  7. Іванишин, М.В. Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект [Текст] : дисертація кандидата філолологічних наук : 10.01.01 / Іванишин Мирослава Володимирівна. - Дрогобич, 2009. -212 арк.
  8. Кебузинська, Ксеня. Українська Жанна ДАрк: адаптація «Марусі» П.-Ж. Етцелем / Ксеня Кебузинська // Тендерна перспектива [Текст] : збірка / Упорядник Віра Агеева. - К. : Факт, 2004. -256 с., С. 107-128
  9. Левчик, Надія. Самоозначення у мистецькому слові: етапи творчого шляху Марка Вовчка / Надія Левчик // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. Випуск 27. Ужгород, 2012., С. 97-101.
  10. Павличко, Соломія. Марко Вовчок (1833 - 1907) / Соломія Павличко // Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упорядник Віра Агеева. - К.: Факт, 2002. - 368 с.
  11. Петров-Домонтович, Віктор. Романи Куліша [Електронний ресурс] / Віктор Петров Домонтович.
  12. Фізер І. Про історію в літературі та історію літератури /1. Фізер // Слово і Час. -2004.-№10.-С.3-10.
  13. Фізер І. Чи таки смерть автора? (Ретроспективний погляд на тему, що не хоче зникнути) /1. Фізер // Слово і Час. - 2003. - № 10. - С.50-55.
  14. Франко, Іван. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка / Іван Франко // Іван Франко. Твори в 20-ти томах, том XVII, Літературно-критичні статті. - К., 1955, С. 444-447.
  15. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме / М. Хайдеггер // М. Хайдеггер. Время и бытие: Статьи и выступления: [перевод с немецкого]. - М.: Республика, 1993. - С. 192-221.
  16. Хоменко, Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози / Б.В. Хоменко. - Київ: Видавниче об’єднання «Вища школа», 1977. -176 с.
  17. Pavlyshyn, Marko. Normalising a Ukrainian Intellectual Identity in the Nineteenth Century: The Role of Marko Vovchok (1833-1907)/ Marko Pavlyshyn. - Australian and New Zealand Journal of European Studies. Melbourne, 2013. - Vol. 5(2), P. 61-68


СТОРІНКА АВТОРА


Читайте также