04-09-2018 Марко Вовчок 2465

Феномен Марка Вовчка

Критика. Феномен Марка Вовчка

Євгенія СОХАЦЬКА,
професор Кам’янець-Подільського національного університету їм. Івана Огієнка

У статті з’ясовано складники творчої індивідуальності Марка Вовчка, славетної авторки «Народних оповідань», розкрито таємниці її псевдоніма.

Ключові слова: літературний дебют, оповідна манера, ліризація прози, психологізм, суспільна вартість, предте­ча модернізму.

Народилася Марко Вовчок (у дівоцтві Марія Олександ­рівна Вілінська; у заміжжі - Маркович (у першому шлюбі),Лобач-Жученко (у другому)) 22 грудня / 10 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецько- го повіту Орловської губернії в сім’ї майора Сибірського грена­дерського полку Олександра Олексійовича Вілінського (Ві- ленського). Мати письменниці, Параскева Петрівна, походила з дрібномаєткового дворянсько­го роду Данилових.

Літературним дебютом, який приніс визнання і славу Марії Маркович (Вілінській), була поява в Петербурзі заходами Пантелеймона Куліша її «Народних оповідань» у 1858 р. (така дата стоїть на обкла­динці книжки). У названій збірці було вміщено одинадцять оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» («Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ля­ше!» («Отець Андрій»), «Максим Гримач» і «Да­нило Гурч».

1862 р. П. Лобко видав у Петербурзі другий том «Народних оповідань». До нього увійшли написані раніше й уже друковані в періодичних виданнях твори «Два сини», «Не до пари», «Ча­ри», «Ледащиця», «Три долі».

Крім названих, до української прозової спад­щини письменниці належать оповідання «Павло Чорнокрил» («Від себе не втечеш») (Основа. - 1862. - Кн. 1), повість «Інститутка» (Основа. - 1862. - Кн. 3), оповідання «Пройдисвіт» (Вечер- ниці. - 1863. - № 10). У 1865 р. видавець В.Яковлєв видав казки Марка Вовчка українською мо­вою у збірці «Оповідання Марка Вовчка», яка вмістила такі твори, як «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь», «Кармелюк». І вже на схилі літ у журналі «Киев­ская старина» (1902) з’явилося оповідання Мар­ка Вовчка «Чортова пригода».

«Народні оповідання» були опуб­ліковані напередодні скасування крі­посного права. Наскрізна їхня ідея - осудження кріпацтва, цього «україн­ського рабства». За це Марка Вовчка ставили в один ряд з американською письменницею Гаррієт Бічер-Стоу (І.Франко). До речі, в ті часи питання скасування кріпосного права обгово­рювалося у пресі з офіційної подачі. І хоча «цензура не хапала за руку ні письменників, ні критиків», які писа­ли про нелюдські взаємини в укра­їнському селі [18, с. 505], применшу­вати ідейне спрямування їхніх творів не варто. Услід за Т.Шевченком пись­менниця звернулася до зображення найістот­ніших тенденцій народного життя, до актуальних суспільно-політичних тем. В українській літера­турі зазвучав голос народу, зокрема покривдже­них і гноблених жінок. Суспільну вартість її оповідань відразу відчув Т.Шевченко. У вірші «Марку Вовчку» (1859) він писав:

Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих.

І.Франко теж стверджував, що однією з особ­ливостей таланту Марка Вовчка є «її ніжна лю­бов до нещасних і страждущих» [23, с. 446].

Новаторство української прози Марка Вовчка увиразнюється у зіставленні з прозою її поперед­ників. Після Г.Квітки-Основ’яненка українська художня проза не досягла значних успіхів. Твори тодішніх письменників («Малоросійські повісті і оповідання» (1840) Хоми Купрієнка; «Торба» і «Лови» (1843) М.Костомарова; «Орися» (1844) П.Куліша) не заторкували соціальних антагоніз­мів епохи. Написані здебільшого в застаріло-ро- мантичній манері у формі стилізації під фольклор, вони були далекими від сучасності, чим гальмува­ли утвердження в українській літературі реаліс­тичних начал, закладених поезією Шевченка.

Водночас «Народні оповідання» - це визначні твори мистецтва слова, свідчення високої худож­ньої майстерності письменниці. Насамперед уража­ла форма оповіді авторки - від першої особи жіно­чого роду. Героїні Марка Вовчка оповідали про своє горе і драматичні долі щиро і зворушливо, без при­мусу. Новаторським був унесок письменниці у роз­роблення оповідної манери української прози. Ха­рактерною прикметою її стилю є ліризм, емоційна забарвленість, соціальне начало, щире співчуття до долі своїх героїв.

«Найкраще в її писаннях, - зазначав І.Франко, - то, без сумніву, її мова. При всій своїй простоті і по­пулярності вона дуже багата лексиконом і незрівня­но мелодійна» [23, с. 446]. Нам відомі також захоп­лені відгуки Т.Шевченка про мову Марка Вовчка. «Од Вас би навчились, що по-нашому (курсив наш. - Є.С.) можна писать і говорить ясно і розумно обо всіх речах на світі», - йдеться у листі майбутнього редактора «Основи» В.Білозерського до Марка Вовчка від 4 листопада 1859 р. [13, с. 73].

Зачаровував сучасників стиль творів письмен­ниці - легкий, щирий, що надавав їм особливої літе­ратурної сили. Слушно зауважила С.Павличко: «Це був не памфлет, а художній твір, в якому вперше в українській прозі людина і її психологія були пока­зані великим планом» [20, с. 18]. До того ж уперше в українській літературі зазвучав український жіно­чий голос. Часто складно розібрати, де слово ге­роїні, а де - авторки. Створена нею «життєва поліфонія» (М.Наєнко) сприяла тому, що художня мова письменниці є такою щирою й довірливою. Приміром: «Дивлюсь я, - каже оповідачка в «Одарці», - тане, тане моя Одарка, як воскова свічечка. Чого вже пані їй не робить, як не глумить­ся - мовчить, тільки часом тихесенько очиці на неї зведе» [16, с. 65-66].

Оповідач Марка Вовчка духовно споріднений із героєм народної пісні. Його мова забарвлена народ­нопісенними інтонаціями, зворотами і вставками. В оповіданні «Сон» чумак промовляє до дівчат: «Дівоньки-голубоньки! Яка ж оця поміж вами дівчина, як зоря ясна, сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибонькою, я б її шовковим неводом поняв і коли б літала пташкою, був би золотим про­сом принадив...» [16, с. 70]. З народної мови пись­менниця запозичила експресивність дієслова й ба­гатство віддієслівних форм. Наприклад, характери­стика Горпини в однойменному оповіданні: «Біло­лиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик, і в хаті, й надворі в’ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж геть чутно її голосочок дзвенячий» [16, с. 75]. Для підсилення драматизму ситуацій Марко Вовчок уплітає в сюжетну канву твору плачі-го- лосіння фольклорного походження. В оповіданні «Козачка» Іван Золотаренко прощається з сім’єю перед від’їздом з паном у Москву: «Діти мої! <...> Прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любі­тесь із собою, нікого не кривдіть. прощайте, діточ­ки мої любії! Жінко моя кохана! Не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й по­кидаю. Оділлються мені твої сльози!» [16, с. 50].

Народнопісенний ліричний струмінь зумовив уживання у творах письменниці пестливо-зменшу­вальних слів, використання символічних образів (чорний ворон, хліб і сіль, батько-ясен), поширених у фольклорі тропів (гіпербола, символічна пер­соніфікація). З фольклорною поетикою пов’язаний у її творах також пейзаж, що відображає красу рідного краю, глибоку залюбленість у нього («Сест­ра», «Сон»). Здебільшого пейзажі є своєрідною ху­дожньою паралеллю - суголосною чи контрастною - до картин народного життя, до переживань і роз­думів персонажів. Влучно підсумував Б.Хоменко: «“Народні оповідання” - високий взірець синоні­мічного, музичного й поетичного багатства україн­ської літературної мови» [24, с. 138].

Високо оцінив мову Марка Вовчка митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у статті «Мова Марка Вовч­ка» [9, с. 15, 18]. Досі стаття перебувала поза науко­вим обігом, тому варто бодай побіжно на ній спини­тися. По-перше, І.Огієнко стверджує, що у мові Марка Вовчка немає того мовного простацтва, яким переповнена «Енеїда». У розумінні «котляревщи- ни» І.Огієнко солідаризувався з П.Кулішем і Т.Шевченком. Бурлеск у сучасному визначенні - не «хвороба» (Г.Грабович), а початковий етап фор­мування української літературної мови на живій ос­нові. «Мова “Оповідань”, - пише І.Огієнко, - була така, якою доти ще ніхто не писав (курсив наш. - Є.С.), і, власне, й досі вона позостається неповторна. Це жива народня мова головно Київщини, вичище­на від усяких слідів нелітературности» [9, с. 18]. Мову письменниці І.Огієнко зіставляв хіба що з мо­вою «Кобзаря»: «В “Оповіданнях” Марка Вовчка українська проза вперше засяяла таким ясним сяй­вом, як поезія в “Кобзарі” <...> Мова глибоко по­етична, часто сильно емоціональна, глибоко екс- пресійна. Деякі оповідання глибоко психологічні, як, наприклад, “Від себе не втечеш” (“Павло Чорно- крил”. - Є.С.). Цього до Марка Вовчка в нас ще не було» [9, с. 10].

Таємниці псевдоніма

Отже, зіркою першої величини, першим жіно­чим голосом у новій українській прозі Марко Вов­чок стала завдяки появі «Народних оповідань» (1858), що їх у Петербурзі опублікував П.Куліш. Походження псевдоніма «Марко Вовчок» і досі ос­таточно не з’ясоване, а за життя письменниці він був таємницею. Неординарна постать літераторки, надзвичайність її літературного таланту ще більше розпалювали ажіотаж довкола псевдоніма. Багато плутанини в цю справу вніс П.Куліш. У 1857 р. він засвідчив, що літературне ім’я собі прибрала сама письменниця. У статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “На­родні оповідання Марка Вовчка”» (Русский вест­ник. - 1857. - Кн. ХІІ) він писав: «В числе материа­лов, доставленных мне с разных концов Малорос­сии для дальнейших томов “Записок о Южной Ру­си”, некто, назвавший себя Марком Вовчком (курсив наш. - Є.С.), прислал одну тетрадку». Син письмен­ниці Богдан Маркович також стверджував: «За ро­динними переказами, український рід Марковичів походив від козака Марка, що прозивався “Вовч­ком”, тобто вовком, за свій суворий норов. Вовчок є зменшене ім’я “Вовка” і, отже, російською мовою означає “Волченок”» [цит. за: 8, с. 187].

П.Куліш захоплено сприйняв «Народні опові­дання». Він назвав їх «до­рогими клейнодами», «жи­вою етнографією». У листі від 26 березня 1857 р. до Т.Шевченка писав: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак не диво, що московка преобразилась в ук­раїнку та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру» [цит. за: 8, с. 173]. Минуло лише два роки, і ставлення П.Куліша до Марка Вовчка змінилося з причин особистих. Безнадійно закоханому П.Кулішеві Марія Олек­сандрівна не відповіла взаємністю. Його мстива, егоїстична натура (О.Дорошкевич) взяла гору: щире захоплення змінюється наклепами, а то й лайкою на адресу письменниці. Тепер уже він ува­жає себе автором псевдоніма. У листі до Ом.Ого- новського від 20 липня 1889 р. пише: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Маркович- ка, та й не помиливсь, приложивши такий псев­донім: сей-бо вовчок, той, що росте диким паган- цем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі» [цит. за: 8, с. 139], натякаючи на нібито бездушність, жорсто- косердечність і невдячність обожнюваної авторки. Саме П.Куліш поширював версію про те, що авто­ром «Народних оповідань» разом із Марком Вовчком був її чоловік Опанас Маркович. У зга­дуваному листі до Ом.Огоновського він зазначає: «В історії малоруської літератури мусимо їх двох уважати за одного писателя. Ні Марко Вовчок, ні Опанас Маркович не писали нічого путнього, роз­лучившись... А що Маркович мав у серці Божу іскру, се річ певніша над Вовчків талант» [цит. за: 8, с. 139].

Цю версію підхопив передусім сам Ом.Огонов- ський, згодом Ганна Барвінок, Олена Пчілка,

Сергій Єфремов та інші. Незрозумілим і дивним бу­ло твердження відомої емансипантки, учасниці «Першого вінка» (1887) Олени Пчілки про Марка Вовчка як «нахабну кацапку, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора» (тобто О. Марковича. - Є.С.) [цит. за: 19, с. 1086]. Мав рацію В.Петров (Домонтович), зазна­чивши, що цей пафос обурення був тільки «обереж­ним проявом здивування перед надзвичайністю її літературного таланту» [21, с. 141].

Аби підтвердити, що саме Марія Маркович є ав­тором текстів, підписаних псевдонімом «Марко Вовчок», її твори скрупульозно досліджували В.До- маницький, М.Зеров та О.Дорошкевич.

Остаточно розв’язав питання авторства «Народ­них оповідань» Василь Доманицький, серйозно

зайнявшись, за висловом М.Зерова, «фірмою Мар­ко Вовчок» [10, с. 291]. Він компетентно обґрун­тував авторство Марка Вовчка у статтях «Марія Олександрівна Маркович - авторка “Народних оповідань” (на основі нових матеріалів)» (ЛНВ. - Т. ХLI. - 1908. - Кн. 1) і «Авторство Марка Вовчка» (ЗНТШ. - 1908. - Т. 84. - Кн. 4). Свої висновки В. Доманицький зробив на підставі архіву письмен­ниці, який йому передав Богдан Маркович.

Цікаво, що свою першу статтю В.Доманицький розпочав з відгуку - реакції на некролог С. Єфремова «Марко Вовчок», у якому повто­рюється твердження Ом.Огоновського: «Помер Марко Вовчок <...> Як український письменник Марко Вовчок помер давно (курсив наш. - Є.С.) - так давно, що зробився вже мало не міфічною яко­юсь істотою, яка не будить живіших почувань, не викликає гіркого жалю за собою, про яку можна говорити, тільки додержуючи історичної перспек­тиви» [6, с. 2]. С.Єфремов назвав Марка Вовчка «чужою людиною», а в героях її творів добачив брак національних рис. Найбільшим недоліком цієї статті-некролога є потрактування псевдоніма «Марко Вовчок». Ідучи за П.Кулішем й Ом.Огоновським, критик твердить, що «Марко Вовчок - то спільний псевдонім Опанаса і Марії Марко­вич» [6, № 206, с. 3]. Ом.Огоновський у своїй «Історії літератури руської» також писав: «Марія рисувала картини з суспільного побуту на Ук­раїні, котрі ачей сам Опанас прикрашував барва­ми чудовими» [19, с. 230]. С.Єфремову імпонува­ла думка про таємницю феномену псевдоніма, то­му він послався на працю М.З. (Марії Загірньої, дружини Б.Грінченка) «Афанасий Васильевич Маркович» (Чернігів, 1896), у якій зазначалося, що Опанас Маркович «забрав у могилу таємницю псевдоніма» [6, № 206, с. 2].

Василь Доманицький про авторство «Народних оповідань»

У чому новизна тверджень В.Доманицького?

По-перше, аналізуючи листи Марка Вовчка за 1850-1851, 1859 і 1860 рр., усі без винятку написані українською мовою, а також етнографічні записи письменниці, зроблені в Києві у 1853-1854 рр., її працю над українським словником у 1880-1890 рр. (жила в Каневі, Богуславі), В.Доманицький ствер­джував, що ще до виходу (і після) «Народних оповідань» письменниця «владала тою незрівня- ною мовою». Зокрема він писав: «В сих листах ба­чиш ту ж саму чудову мову, ту ж ніжність і той за­пах мови, той урочистий, але прозорий, як скло, спосіб писання. Взагалі для тих, кого досі брав сумнів або хто схилявся до того, що автором “Оповідань” (щодо мови) був Опанас Васильович, я пораджу прочитати поруч з листами Марії Олек­сандрівни листи Опанаса Васильовича - тяжкі, многоглаголеві і сухі, без того ніжного чуття, що проймає кожен рядок писань Марка Вовчка, чи то воно буде оповідання, чи листи (поки що вони не видруковані)» [2, с. 64]. В.Доманицький подав навіть зразки: «Проїзжали Козелець, то бачили на станції старосту, - от як би змалювати! Невеличкий собі чоловік, чорнявенький і гордовитенький, і весе­лий, і говіркий, і жартівливий, - збивається і на воз­ного, і на виборного». Або: «Просить М.Д. (Микола Білозерський. - Є.С.) на обід - ми поїхали. Там і борщ гетьманський був, і вареники гречані, мабуть, чи не гетьманські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких. Богдась їв поруч зі мною, та, як хотіли за­брати борщ, аж заплакав... отже, каже П.А. (Панте­леймон Куліш. - Є.С.), краще од усіх смакує, - чує, що се борщ гетьманський» [2, с. 65].

За В.Доманицьким, Марко Вовчок мала «незви­чайний лінгвістичний хист» [2, с. 55]. Французи не вірили, що вона не француженка, історик Семев- ський, поляк, дивувався, як майстерно Марко Вов­чок володіє польською мовою (варшавським гово­ром), від чеських емігрантів у Парижі письменниця навчилася по-чеськи. Живучи за кордоном, вивчи­ла німецьку й англійську (в останні роки життя, ко­ли їй було тоскно, читала Діккенса в оригіналі). Не дивно, наголошує В.Доманицький, що Марко Вов­чок могла досконало опанувати й українську мову. Тому логічним є висновок літературознавця про те, що авторкою «Народних оповідань» була саме вона, а не Опанас Васильович. «Сей останній, - зазначив критик, - тільки матеріал постачав, і ніхто його з близьких людей за автора не вважає, найбільш хіба за критика (Куліш)» [2, с. 75]. Звідси зрозуміло, що і псевдонім «Марко Вовчок» належить Марії Олек­сандрівні Маркович. На противагу С.Єфремову («чужа людина»), В.Доманицький назвав Марка Вовчка «великим українським письменником» і ви­словив жаль (від імені прогресивної української громадськості) за малу шану літераторці з приводу її смерті: «.і коли ми так мало виявили шани, про­воджаючи її на той світ, то в тім була не наша вина. Тепер же обов’язок кожного з нас не прогрішити пе­ред нею далі і на дальші часи, поминаючи незабут­нього письменника свого Марка Вовчка, поминати і шанувати не кого іншого, як Марію Олександрівну Маркович» [2, с. 75].

По-друге, В.Доманицький спростував «теорію» чистого великоросійства («кацапства», як писала Олена Пчілка) [19, с. 1086-1087] Марка Вовчка. Ні за походженням, ні за вихованням вона не була росіянкою. До своєї біографії, передрукованої яко­юсь газетою з енциклопедії Брокгауза й Ефрона, письменниця дописала олівцем: «Бабка по матері - полька, литвинка. Батько - уродженець західних губерній» [2, с. 54]. Син Богдан звірявся В.Дома- ницькому, що материна бабуся була з роду Радзи- віллів і мала їхній герб. Марко Вовчок навчалася у Харкові (до того вважалося, що в Орлі чи Москві) у приватному пансіоні. Тут, напевно, і призвичаїлося її вухо до української мови. Ця мова, як твердив В.Доманицький, не була чужа їй, не була чужою для польсько-російської, точніше, литвинсько-руської родини Марка Вовчка. У листі до чоловіка з Орла 1857 р. (часу самостійної поїздки до родичів і ще до виходу «Народних оповідань») вона писала: «Іще дожидай пісні “Малесенький соловейко”, що мій дід навчився од козака старого десь у поході і любив її співати» [2, с. 54]. В іншому листі того самого року згадує, що в Орлі гостює її дядько Микола Петро­вич, який «добре говорить по-нашому» (курсив наш. - Є.С.), хоча признається, що «досі вона про се не знала» [2, с. 54].

На думку В.Доманицького, усі біографи Марка Вовчка, які твердили про її «типичне кацапство», помилялися. Як тут не згадати одіозний пасаж Оле­ни Пчілки у листі до Ом.Огоновського, так необач­но вміщений у його «Історії літератури руської»: «...яке-то колись було неславне для української мо­ви й літератури переконання, що нібито якась пер- ша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мо­ви, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її власностями і почала писати по-ук­раїнськи - та ще як! - краще всіх українських повістярів! Далебі, се зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й пись­менність, коли всякий чужосторонець возьме й за­разом писатиме, та ще й як досконало! Отже, ви перший прилюдно підірвали сю думку, наполовину скинувши з нахабної кацапки украдену нею укра­їнську личину, чи той почесний вінець прекрасного українського автора!» [19, с. 1086-1087].

В.Доманицький слушно зауважив, що з усіх біографів Марка Вовчка найбільше до істини наблизився І. Франко, який у посмертній згадці про Марію Маркович висунув гіпотезу, що «вона похо­дила з української чи, може, з польсько-української сім’ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдо­подібно, й знання української мови вона винесла з рідного дому» [23, с. 444].

По-третє, «теорію» подвійного авторства запере­чувало твердження В.Доманицького про те, що Опанас Маркович «заходився» одразу українізува­ти дружину. Виявляється, що листи до неї він писав по-російськи, хіба що задля ніжного їх забарвлення уживав українську лексику або вдавався до циту­вання українських пісень:

Ой повій, повій, вітроньку, по зеленій траві - Ізбери,
Боже, всі любощі мої [2, с. 57].

Часто в російському тексті адресант уживав українські вислови, наприклад: «голуб сизий, голуб сизий, голубка сизіла», «дружина милая» тощо.

Українізувалася Марко Вовчок сама: й у Чернігові, у гуртку українців (1851­1852), і в Києві, де служив Опанас Васильович у 1853­1854 рр. Вона робила бага­то етнографічних записів, зокрема занотовувала ви­слови й українські пісні на базарах, від бабусь на Пріорці, Шулявці, від людей з Борщагівки та Бро­варів, кумувала у простих людей. «Дорешти» українізувалася, за свідченням В.Доманицького, в Немирові, передусім завдяки І.П.Дорошенкові, учителю гімназії та свідомому українцеві.

«Українізації» письменниці сприяла й домашня атмосфера: у родині Марковичів панувала винятко­во українська мова, син Богдан не володів росій­ською («по-московськи»). У листі до Опанаса Ва­сильовича з Орла (1857) Марія Олександрівна пи­сала, що Богдась усіх дивує українською мовою. Тітка на його прохання мусила грати «козака».

Свідченням доброго знання української мови й української історії є також наведений В.Доманиць- ким факт про те, що в Орлі Марко Вовчок писала для сина оповідання з української історії. Звичайно, учений не заперечував благотворного впливу на письменницю, зокрема на перетворення її у свідому українку, й Опанаса Марковича.

По-четверте, за В.Доманицьким, Марія Олек­сандрівна володіла українською мовою й пізніше, відійшовши од українського літературного життя.

Стаття В.Доманицького в «Літературно-науко­вому вістнику», здається, мала розставити всі крап­ки над «і». Дискусія з приводу авторства «Народ­них оповідань» мала б вичерпатися. Та стереотипи надзвичайно живучі, вони ж є причиною естетичної глухоти деяких критиків і догматизму їхніх літера­турно-естетичних суджень.
Мусимо признати, що в літературній фірмі «Марко Вовчок» пані Марія Маркович, тепер Жученко, має свою окрему фізіономію, своє са­мостійне місце. Опанас Маркович у історії розвою сеї фірми - се тільки один епізод...

І.Франко

У журналі за редакцією Олени Пчілки «Рідний край» (Полтава. - 1909. - № 1) з’явилися мемуари Ганни Барвінок «Спомини про Марка Вовчка», да­товані 30 серпня 1907 р., тобто написані відразу після смерті письменниці, в яких вона обливала брудом Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Дружина П.Куліша знову оприлюднила заяложені тверджен­ня про незнання Марком Вовчком української мо­ви, про надмірні заслуги свого чоловіка у «відкритті» письменниці та редагуванні її творів, про аморальну поведінку Марії Олександрівни.

На писання Ганни Барвінок одразу відгукнувся В.Доманицький статтею «В обороні мертвих од жи­вих» («З приводу “Споминів про Марка Вовчка” Ганни Барвінок»), у якій блискуче спростував не- обґрунтовані закиди Маркові Вовчку, що повторю­вали твердження П.Куліша у листі до Ом.Ого- новського від 1889 р. За В.Доманицьким, писав їх

хворий і старий корифей української літератури, який і поезію Шевченка назвав «п’яною музою», а в «Истории воссоеди­нения Руси» зрікся свого минулого, свого «святая святих» [3, с. 2]. Особли­во «дісталося» Ганні Барвінок за вип’ячування ролі П.Куліша у редагуванні «Народних оповідань» Марка Вовчка: «Куліш черк-черк оповідання Мар­ка Вовчка» [3, с. 2].

В.Доманицький резонно зауважив: «Якщо це писав О.Маркович (а про це йшлося у «Споминах». - Є.С.), то він знав мову і не могло бути черк-черк <...> На щастя, збереглися оригінали оповідань з цього першого тома, писані рукою Марковича і по- черкані-таки добре Кулішем. Усі до одного оті “черк-черк” Куліша я виписав і опублікував в “За­писках Наукового Товариства” у Львові (року 1908, т. 84, у статті “Авторство Марка Вовчка”)» [3, с. 2].

У статті, вміщеній у «Записках Наукового Това­риства ім. Т.Шевченка», В.Доманицький зробив ви­сновок, що процент поліпшень з боку Куліша щодо самої мови невеликий, а часом поліпшення ті не зовсім щасливі і скоріше виглядають як погіршен­ня. Отже, Куліш сумлінно виконував свої обов’язки редактора, хоча й заявляв, що зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового й нікому невідомого (до Д.Каменецького від 7 липня 1858 р.).

Стаття В.Доманицького «В обороні мертвих од живих» з’явилася після вже згаданих статей, дато­ваних 1908 р., в яких обґрунтовувалося авторство Марка Вовчка. Тому справедливим є зауваження дослідника Олені Пчілці як редакторові «Рідного краю». На його думку, після нових матеріалів (тоб­то статей самого В.Доманицького. - Є.С.), які стверджують безперечне авторство Марка Вовчка, вона повинна «спокутувати б свій гріх, висловлений у листі до О.Огоновського» [3, с. 2]. Натомість Пчілка надрукувала «Спомини» Ганни Барвінок - «щось нудне, таке, що й купи не держиться» [2, с. 2].

Безперечно, Олені Пчілці було відомо про до­слідження В.Доманицького, але вона так і не визна­ла його теорії. Для неї, як і для інших, псевдонім «Марко Вовчок» був спільним іменем Марії Олек­сандрівни та Опанаса Васильовича. До кола інших можна залічити й Сергія Єфремова. У своїй праці «Історія українського письменства» (1911, 1918) він нібито погоджується з висновками В.Дома- ницького, називає його «оборону авторства Марії Марковички» лицарським учинком. «Дослідами Доманицького, - пише літературознавець, - автор­ство Марії Марковички доведено майже напевне, принаймні поставлено на такий ґрунт, що нехтува­ти цілком небіжки вже ніяким чином тепер не мож­на» [7, с. 65]. Однак слово «майже» якраз і підва­жує висновки В.Доманицького. До того ж через кілька сторінок критик знову згадує «загадковий псевдонім» у зв’язку з появою у 1902 р. таких творів, як «Чортова пригода», «Дяк», «Пройди­світ». Щоправда, цього разу він не повторює тези 1907 р. про те, що такі твори, як «Чортова пригода», могли бути написані раніше: «за часів співро­бітництва обох Марковичів» [3, с. 2]. Однак акцен­тує на тому, що вони до «старого надбання Марка Вовчка не додають нічого нового, не змінять літе­ратурного обличчя нашого автора» [7, с. 69].

Отже, саме в особі В.Доманицького маємо щиро­го прихильника творчості Марка Вовчка, людину, яка відстояла її літературну честь і гідність. Так, у статті з приводу річниці смерті письменниці «Па­м’яті Марка Вовчка (Марії Олександрівни Марко­вич)» він писав, що звільнив її від «павутиння», яким письменницю обвішав П.Куліш [4, с. 3].

М.Лобач-Жученко, другий чоловік Марка Вовчка, звернувся до В.Доманицького з прохан­ням порадити, як розпорядитися спадщиною дружини. Він також запропонував українським інституціям прийняти в дарунок будинок пись­менниці в Нальчику («для проживання когось з письменницької братії»), прохав опікуватися мо­гилою Марка Вовчка [5, с. 1]. У статті «Цінний національний дар» (Рада. - 1908. - Ч. 95) В.Дома- ницький так прокоментував звернення М.Лобача- Жученка: «Згодом, колись, коли кращі для україн­ства настануть часи, певно, українці перевезуть прах Марка Вовчка на Україну і, можливо, покла­дуть “доню” поруч “батька”, як і взагалі, мабуть, утворять Пантеон український на горі біля Канева, але поки що про це нема чого й думати <...> Поки що мусимо бути вдячні Вп. [поважному] Михай­лові Лобач-Жученкові за його цінний національ­ний дар і можемо лишень побажати, щоб і інші наслідники великих діячів українських виявили хоч частину такої любові і пієтизму до дорогих і для них, і для України небіжчиків» [5, с. 1].

Українізація Марка Вовчка була органічною і глибокою. Її залюбленість у живу українську бе­сіду, народну казку, історичні перекази, легенди, українську історію проходять крізь усю її твор­чість. Показовим у цьому сенсі є твір «Маруся», ви­даний спочатку французькою мовою у 1878 р., потім російською у 1896 р. і лише 1904 р. україн­ською в перекладі В.Доманицького. Маруся - іде­алізована українська дівчина, яка загинула, допо­магаючи січовику-запорожцеві підготувати коза­цьке повстання проти гетьмана І.Брюховецького (1668). Заходами приятеля Марка Вовчка П.Етце- ля повість «Маруся» було адаптовано до вимог французьких шкіл й опубліковано як твір «дитячо­го виховання» (1878). У Франції до 1968 р. твір мав чимало перевидань. П.Етцель порівняв Марусю з національною героїнею Франції Жанною Д’Арк. Це сприяло популярності повісті серед фран­цузьких читачів, а згодом - популяризації України у Франції.

Марко Вовчок - правдива дочка українського народу

У творчості Марка Вовчка сучасного читача приваблює проблема жіночої емансипації [1, с. 30, 35], яка була актуальною для інтелектуальної еліти Європи вже у другій половині ХІХ ст. Це проявило­ся, зокрема, в образах сильних, вольових жінок, які намагалися самі розпорядитися своїм життям усу­переч несприятливим обставинам («Три долі», «Ле­дащиця», «Жива душа», «Жили да были три сест­ры» та ін.). В.Агеєва слушно зазначає, що «феміністичні тенденції українського модернізму кін. ХІХ - поч. ХХ ст. виходять із традиції, закладе­ної Марком Вовчком» [1, с. 33].

Невипадково Марка Вовчка порівнювали з Жорж Санд (Т.Шевченко, М.Чернишевський) [8, с. 202, 132; 21, с. 140]. Ішлося не лише про подібність тематики творів (селянської), а й про біографію письменниці, її загадкову натуру, жіночу незалежність. Як зазначила С.Павличко, «на порів­няння з Жорж Санд наштовхнула її краса, її стиль життя, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, во­на захоплювала і навіть грала фатальну роль у житті багатьох французьких і російських літераторів сво­го часу і роками жила в атмосфері слави, скандалів і пліток, бентежачи своє літературне середовище. Навіть сьогодні деякі з цих літературних пліток важко відділити від реальності» [20, с. 12]. Деякі міфи, як нам видається, ми розвіяли.

Ведучи мову про непересічність особистості Марка Вовчка, хочеться відзначити її великодушність і благородство. Це засвідчує той факт, що письменниця приховала таємницю народжен­ня свого другого сина Бориса, який уважається її спільною з М.Лобачем-Жученком дитиною. У рік 150-річчя від дня народження (1983) Марка Вовч­ка внук письменниці Б.Лобач-Жученко відкрив цю таємницю. Борис був позашлюбним сином Богдана Марковича. Марія Олександрівна і М.Лобач-Жученко усиновили Бориса і виховали як рідного [14, с. 59-61]. Цікавилася Марко Вов­чок і проблемою влаштування притулків для дівчаток (лист до проф. С.Єшевського від 11 ве­ресня 1864 р.).

І навіть провальна справа з виданням журналу «Переводы лучших зарубежных писателей» (1871) пов’язана з бажанням письменниці залучити до ро­боти жінок. У листі до Ф.Лазаревського вона писа­ла, що «тепер кожний понеділок в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато хто приїздив і приїздить із провінції. Всі хочуть праці» [13, с. 16].

Відомими є приязні стосунки з простими міщан­ками й селянками, коли жила на околицях Києва [8, с. 131, 186]. А як турботливо ставилася до молодшого брата Миті, який жив із нею в Парижі. А тісна друж­ба з Т.Шевченком, який таки вмів бачити людей «наскрізь». Тому демонізувати образ Марка Вовчка, говорити про її «вампіризм» видається неетич­ним [25, с. 13-14].

Свій некролог С.Єфремов закінчив словами: «Син свого часу, Марко Вовчок чесно прослужив тоді (наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. - Є.С.) своїм пером справі визволення рідного народу з неволі кріпацької, і мені здається, що нічого кращого я не можу побажати сучасним діячам нашого пись­менства, як те, щоб вони послужили справі часу - бо­ротьбі проти теперішніх форм неволі та визвольній праці на користь рідного народу» [6, № 211, с. 3].

Саме в цьому й полягає непроминальне значен­ня українського слова, а Марко Вовчок є правдивою дочкою української літератури.

Література

  1. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча неза­лежність / В.Агеєва // Слово і Час. - 2002. - № 4.
  2. Доманицький В. Марія Олександрівна Мар­кович - авторка «Народних оповідань» (На основі нових матеріалів). Реферат, читаний 1 жовтня 1907 р. на засіданні Київського Наукового Товариства, з пізніши­ми поправками / В.Доманицький // Літературно-науко­вий вістник. - 1908. - Т. ХLI. - [Річн. ХІ]. - Кн. І. - Січень.
  3. Доманицький В. В обороні мертвих од живих (З приводу «Споминів про Марка Вовчка» Ганни Барвінок) / В.Доманицький // Рада. - 1909. - Ч. 206.
  4. Доманицький В. Пам’яті Марка Вовчка (Марії Олександрівни Маркович) 28 липня 1907 р. / В.Доманиць­кий // Рада. - 1908. - Ч. 172.
  5. Доманицький В. Цінний національний дар / В. Доманицький // Рада. - 1908. - Ч. 195.
  6. Єфремов С. Марко Вовчок / С.Єфремов // Рада. - 1907. - № 206-207, 210-211.
  7. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - Мюнхен, 1989. - [Фотопередрук Ол.Горбача].
  8. Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, міс­це в історії літератури / О.Засенко. - К.: Вид-во АН України, 1964.
  9. Іларіон митрополит [Іван Огієнко]. Мова Марка Вовчка / Митрополит Іларіон // Віра і Культура. - 1967. - Ч. 9-10(161).
  10. Зеров М. Марко Вовчок / М.Зеров // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літе­ратурі. - К.: Факт, 2002.
  11. Кебузинська К. Українська Жанна Д’Арк: адаптація «Марусі» П.Ж. Етцелем / К.Кебузинська // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі. - К.: Факт, 2002.Доманицький // Рада. - 1908. - Ч. 195.
  12. Короненко С. Названа чи блудна дочка україн­ської літератури / С.Короненко // Літ. Україна. - 2004. - № 47-51.
  13. Листи Марка Вовчка: у 2 т. - К., 1984.
  14. Лобач-Жученко Б. З приводу однієї родинної таємниці / Б.Лобач-Жученко / Рад. літ-тво. - 1983. - № 6.
  15. Марко Вовчок у критиці: зб. статей, рецензій, вислов­лювань. - К.: Держлітвидав України, 1955.
  16. Марко Вовчок. Твори: у 2 т. / Марко Вовчок. - К.: Дніпро, 1983. - Т. І: Оповідання. Повісті.
  17. Міщук Р. Ліризм української оповідної прози / Р.Міщук // Рад. літ-тво. - 1974. - № 6 (162).
  18. Наєнко М. Художня література України. Від міфів до реальності / М.Наєнко. - К.: ВЦ «Просвіта», 2005. - Ч. І.
  19. Огоновський О. Історія літератури руської (української) / О.Огоновський. - Л., 1891. - [Фотопередрук Ол.Горбача. - Мюнхен, 1992]. - Ч. ІІІ.
  20. Павличко С. Марко Вовчок (1833-1907) / С.Па- вличко // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі. - К.: Факт, 2002.
  21. Петров В. Романи Куліша / В.Петров // Зай­цев П. Перше кохання Шевченка. Петров В. Романи Куліша. Аліна й Костомаров. - К.: Україна, 1994.
  22. Пустова Ф. Марко Вовчок в українській критиці та літературознавстві кінця ХІХ - поч. ХХ ст. / Ф.Пустова // Марко Вовчок. Статті і дослідження: зб. наук. ст. - К.: На­ук. думка, 1985.
  23. Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). По­смертна згадка / І.Франко // Франко І. Твори: у 20 т. - К.: Держлітвидав України, 1955. - Т. 17.
  24. Хоменко Б. Народні джерела творчості Марка Вовчка / Б.Хоменко. - К.: Вид-во КДУ, 1977.
  25. Чопик Р. Вовчок / Р.Чопик // Слово і Час. - 2007. - № 8.


СТОРІНКА АВТОРА


Читайте также