Психологеми хутора й села в творчості Марка Вовчка

Солодар Л. В.

ПСИХОЛОГЕМИ ХУТОРА Й СЕЛА В ТВОРЧОСТІ
МАРКА ВОВЧКА

Статтю присвячено творчості Марка Вовчка - відомої української письменниці ХІХ ст. Розглянуто образи й мотиви її творів, головна увага зосереджена на топосах „Хутір” та „Село”.

Ключові слова: топос, образ, реалізм, історіософія, народність, національна ідея.

The article is devoted to writings of Marco Vovchok - famous Ukrainian writer of the nineteenth century. Considered images and motifs of her works, the main focus is on the topos of a „Farmstead” and a „Village”.

Keywords: topos, image, realism, historiosophy, nation, national idea.

Нові завдання, що постали перед українською прозою 50-60-х років ХІХ століття у зв’язку зі зміною історичних умов і розвитком художнього процесу, зокрема з утвердженням естетики Т. Шевченка, зумовлюють поглиблення в прозі категорії народності як важливого ідейно -естетичного аспекту літератури. Народність в літературі виявляється у вираженні визвольних прагнень, народного світорозуміння, в баченні дійсності очима трудових мас, в органічному освоєнні народнопоетичних засобів і народної манери висловлення, однак без стильової простакуватості „під народ”. Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості.

Наснажені творчістю давньогрецького письменника Лонга, його гострим відчуттям природи („Дафніс і Хлоя”), пантеїстичною філософією Б. Спінози, ідеями Ж.-Ж. Руссо про негативний вплив цивілізації („городської культури”) на народні звичаї, мораль і культурні традиції (життя у місті руйнує національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову), гуманістично -просвітницькими поглядами Г. Сковороди, українські митці ХІХ століття своєю творчістю пропагують пріоритет національної культури, докладають зусиль до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов’янського світу. Але й соціокультурні запозичення вважають умовою історичного прогресу українського народу. Тут позиції письменників -просвітителів співпадають: європейський шлях розвитку, заснований на національній традиції П. Куліша, „чужому научайтесь, і свого не цурайтесь” у Шевченка, популяризація української літератури й культури в Європі Г. Квіткою-Основ’яненком та Марком Вовчком. Поняття культури у письменників ХІХ століття ототожнюється з національно маркованим топосом - Хутором, а Хутір, в свою чергу, протиставляється антиподу цивілізації - Місту. П. Куліш наполягає на пріоритеті національної культури, закликає до наведення порядку в „своїй українській хаті”, вважає за необхідне залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками.

Серед авторів прозово-епічних творів із селянського життя в тогочасній українській і, навіть, європейській літературі Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) виокремлюється своєю специфікою, особливою реалістичною майстерністю творення народних характерів, поетизацією високих морально -етичних чеснот сільських трударів.

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги „Народних оповідань”, романи й повісті: „Інститутка”, „Кармелюк” (казка), „Три долі”, „Маруся”, „Гайдамаки”, художні нариси „Листи з Парижа”, твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття „Мрачные картины”. За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян і хуторян.

Українські оповідання та повісті Марка Вовчка - характерне явище переходу української прози від просвітницького реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як „громадське лихо” („Горпина”) і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи іншого кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском суспільного ладу, за якого селянина-трударя „одно лихо душить, а друге вже в пазури бере” („Гайдамаки”). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні „біографії” селян-кріпаків (найчастіше селянок).

У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті „Інститутка” соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їхні настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства.

Безпосередні враження від життя простого народу, поневолених кріпацьким ярмом, намагання висловити гнівний протест рабству та показати красу й праведність душі українського народу - головні стимули, які змусили Марію Маркович „взятися за перо”. Протягом 1856-1857 рр. вона написала дванадцять оповідань із життя українських селян та хуторян і за порадою чоловіка О. Марковича надіслала їх П. Кулішу в Петербург. У грудні 1857 р. (але на титульній сторінці вказаний 1958 р.) із петербурзької типографії П. Куліша вийшла невелика книжечка під назвою „Народні оповідання”, підписана псевдонімом Марко Вовчок. Глибокі змістом, наповнені емоційною схвильованістю, талановито виконані як витвори мистецтва „Народні оповідання” знаменували собою подальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі.

Отже, саме П. Кулішеві судилося ввести Марію Маркович в літературу. Захопившись „Народними оповіданнями”, Куліш став їх редактором і видавцем, а далі запросив подружжя Марковичів до Петербурга... „Тепер Марко Вовчок коло мене... Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує...” [5].

Збіркою „Народні оповідання” Марка Вовчка Куліш, за його словами, гордився більше, ніж виданням Гоголя. Оповідання цієї збірки „показали мне в зерне, чем будет словесность южнорусская в развитии” [4]. Перед нами постають образи з життя українського села: прості люди зі своєю щоденною працею, з тонким відчуттям навколишнього світу - прекрасного і трагічного водночас, з ніжно-трепетною любов’ю до краси. „Народні оповідання” - це великий крок уперед у сфері художньої прози; це вже зовсім дозрілий витвір художньої творчості, гармонійне поєднання свідомої думки з літературним талантом великої міри. І жаль немалий спадає на думку, що Марко Вовчок не піднялась над своїми першими творами, хоча могла, і не дала того українському письменству, що вони провіщали. Вона блиснула раптом і раптом же згасла.

Нашим завданням є осмислити топоси „Хутора” й „Села” у збірці „Народних оповідань” Марка Вовчка та у повістях „Маруся”, „Інститутка”, з’ясувати специфіку й психологізм зазначених топосів в малій прозі та повістях письменниці, а також довести вплив її творчості на розвиток літератури та національної свідомості українського народу. Для з’ясування цих завдань необхідно виокремити причини появи феномену Марка Вовчка в українській літературі ХІХ століття, а також особливості історіософії та світобачення письменниці.

„Народні оповідання” Марка Вовчка побудовані на матеріалі минулого, що є одним із ключів розшифрування кодів її творчості. І. Денисюк зазначає, що „авторка надивилася на все, що було по селах, наслухалась народних оповідань, а її власні твори були вже продуктом споминів” [2]. Цю думку підтримує О. Дорошкевич і додає, що Марко Вовчок „мала до того ж досвідчених консультантів типу О. Марковича” [3]. М. Тараненко погоджується, що в основу оповідань письменниці покладено живу дійсність, але наголошує, що „важливим джерелом були пісні, балади, перекази, казки, легенди тощо” [6].

Справді, особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне її спілкування з багатьма відомими діячами української та світової культури, науки, освіти, громадського руху. Невичерпним джерелом творчості Марка Вовчка був „Кобзар” Шевченка. В особі великого поета вона вбачала свого ідейного спільника, співця тяжкої долі народу, особливо жінок, полум’яного борця проти панства. У своєму „Щоденнику” Шевченко дав високу оцінку оповіданням Марка Вовчка. 18 лютого 1858 року він записав: „Какое возвышенное прекрасное создание эта женщина... Необходимо написать ей письмо и поблагодарить ее за доставленную радость от чтения ее рассказов” [8]. Іван Франко назвав Марка Вовчка борцем за волю і людські права поневолених народних мас. Високу оцінку „Народним оповіданням” дала також передова російська критика.

Провідною темою творів Марка Вовчка є життя закріпаченого народу у неволі, важка доля жінки-кріпачки, але, разом з тим, письменниця звертається й до теми важкої праці на землі, теми кохання, релігійної теми, теми життя у селі та хуторі серед багатої української природи та ін.

У творах Марка Вовчка Хутір та Село постають як символи української автентичності та закоріненості людей у рідний простір. В оповіданні „Сестра” головна героїня мусить покинути своє село і податися в найми до чужих людей, бо її „братова багацько гордувала” [7]. Для неї це вимушений крок, адже вона не хоче залишати рідне місце, своє село, де народилася, виросла, дівувала. З тим селом у неї пов’язані найтепліші спогади і, разом з тим, там довелося переживати їй ї своє горе: „Село як на долоні, так мені в очах замигтіли білі хати, колодязне цямриння, розквітлі садки й городи... Стою і з місця не зворухнуся, - задивилась. Що мені там кожна стежечка, кожний кущик знакомісінькі; дивлюсь туди та дітство й дівування своє розкішне, і заміжжя щасливе, і вдівство гірке - все мов по писаному вичитую” [7]. Коли сестра потрапляє на роботу в місто, воно зустрічає її шумом, брудом і натовпами похмурих людей: „.Люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зіходяться, розіходяться, гомонять, кричать, - і люди, й пани, і міщани; стукотить, гуркотить. Той своє продає, той приціняється до чужого. Дві молодички гарненько цокотять удвійзі, а тут дітвора змагається - чогось не поділили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить коралями.” [7]. Письменниця протиставляє село місту, констатуючи той факт, що український нація за своєю суттю хліборобська, звикла до осілого місця, до замкненого простору. Люди почувають себе щасливими тільки на своїй землі, у своїй хаті, на своєму подвір’ї, бо міцно вкорінені у свій „ґрунт”: „Увійшла я знов у ту хату, що в ній і росла, й дівувала. Здається, що кожний куточок веселенько мені всміхається, і я наче помолодшала: се ж бо я дома!..” [7]. Невкоріненість у рідний ґрунт вказує на відсутність у людини тієї життєвої сили, яка може перетекти через коріння в її душу лише з рідного середовища (землі) і через перебування у колективі на ймення народ. Саме життєва сила - енергія, яка має божественне походження створює умови людяності в людській душі. Місто ж для Марка Вовчка якраз і означає відсутність „ґрунту”, „безґрунтярство”. В результаті душа жителя міста формується неправильно, вона є „зіпсованою”. Так виникає уявлення про горожанина як „чужака”, хвора душа якого схильна до аморальних вчинків. А це егоїзм, ледарство, прислужництво, продажність. Панночка з оповідання „Сестра” є втіленням саме такого стану: „а дочка була вже така вигадниця, що нехай Господь боронить! Сходить сонечко - вона вередує, і зайде - вередує. І те не добре, й те не до ладу, і не так говориш, і не так ходиш... та коли б же на мене одну, а то й на свою рідну матір гримає: „Чому, - каже, - в нас не так, як в Іваненковських панів, що в їх усе по-панськи, любе й миле? А в нас усе по -мужицьки. Я так жити не можу!” Та й сяде плакати” [7].

У повісті „Інститутка” постає образ українського хутора, але під розкішшю і красою криється важка доля кріпаків: „Здається, що в хуторі тихо й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи” [1]. Таким виступає хутір в оповіданнях Марка Вовчка. Хоч би які іноді ясні та радісні події траплялись - завжди темною хмарою за ними стоїть ота кріпацька неволя, завжди рука ворожа потрапить розбити скупі хвилини тихого щастя.

У творах Марка Вовчка хутір - це те місце, де за принципом взаємопроникливості поєднуються природа, індивід та народ і в результаті формується стан первинної автентичності, яка протистоїть несправжності міського способу життя. На противагу „хворій” природі міста хутірський спосіб життя породжує такі моральні цінності як простота, безпосередність, цільність, чесність, відвертість.

У повісті „Маруся” хутір постає як рай серед високих гір, повноводних рік, широких степів і запашних долин. Хутору надається сакралізована основа: „. Бог щасливо умістив цей хутір між степом та лісом, річкою та лукою, горою і долиною: з одного боку степ ховався з очей, зелений, безкраїй, запашний, покритий хвилями зелені, з другого - знімалися до неба гори, то заквітчані деревами, м’якенькою травицею, то каменясті і оголені. Прегарна долина, зовсім самотня, без слідів або дороги, якось щасливо цвіла собі з третього боку, а з четвертого котила води свої річка.” [7]. На цьому хуторі щасливо жив козак Данило чабан із жінкою та дітьми: „... а відомо ж кожному, що де оселиться українець з українкою, там зараз зацвіте вишневий садочок коло білої хатини, запахнуть усякі квітки, простеляться криві стежечки по степу та гаю та розлягатимуться мелодійні пісні, - то можете уявити собі, що який-то садочок був, викоханий стількома поколіннями Чабанів, що яка то сила квіток, скільки улюблених куточків і в степу, і в лісі, і на суміжній луці, та яке -то багатство пісень!” [7]. Так і було: „Хутір цей, де вони жили, такий, що кращого не бажала б собі найвередливіша людина” [7].

На хуторах і селах, де жили герої творів Марка Вовчка майже завжди присутній важливий персоніфікований образ, що супроводжує долі героїв протягом усього життя, - Дніпро. Саме Дніпром здобуває своє багатство, „найкращий хутір”, старий козак Максим Гримач з однойменного оповідання, біля Дніпра зустрічаються закохані, Дніпром вирушає Семен здобувати собі волю, в бурі на Дніпрових порогах гинуть човни, біля ріки чекає коханого Катря, в Дніпрі вона знаходить свою смерть, і, дивлячись на Дніпро, батько сумує за дочкою і розкаюється в своїх вчинках. Маковий вінок, який плете дівчина, дізнавшись про смерть нареченого, є і символом кохання Катрі, весільним вінком для вінчання зі смертю, і водночас стає символом смутку для рідних після смерті дівчини. Стара верба, соловейко, зозуля, ряст, зорі, - образи, які в уяві породжують український хутір, село, образи, які часто трапляються в народній творчості й у творчості романтиків, не оминає їх увагою й Марко Вовчок.

Основним структурним принципом творів Марка Вовчка стає гостра суперечність між народно -гуманістичним ідеалом - спокійним життям на хуторі, де збереглися традиції предків, де дихається козацькою волею і нелюдським характером суспільних відносин - кріпаччиною, яка позбавляє людей тієї свободи, до якої вони призвичаєні генетично.

Основною національною ідеєю творчості письменниці була праця протиставлена ледарюванню, порядок - анархії, освіта - неуцтву. Втіленням такого порядку й освіти є Хутір, що означає цивілізацію й культуру землеробства, культуру побуту. Хутір - це бастіон утвердження всього національного: мови, звичаїв, обрядовості. Ідея творчості Марка Вовчка - розвивати українство, його культуру й національну цивілізацію на основі широкої освіти й поєднання здобутків світової науки й культури із збереженням власних традицій. За такої умови українство ніколи не виродиться. Ця ідея у своїй основі була чистою, здоровою і глибоко національною.

Марко Вовчок відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продовжила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на ґрунті глибокої народності. Марко Вовчок була новатором в українській прозі. Вона внесла нові, злободенні теми в літературу і твердо стала на шлях критичного реалізму. Марко Вовчок малює яскраві образи, глибоко розкриваючи взаємини між кріпаками і кріпосниками. Автор ніби перевтілюється у простого селянина. Через це читач краще уявляє характер персонажа. Твори Марка Вовчка були зразком для молодих письменників 60 - 70-х років ХІХ століття. Творчість письменниці, пройнята глибокою любов’ю до кріпаків, до людей праці, ненавистю і презирством до панів, мала саме через те великий ідейний вплив на подальший розвиток української прози, особливо її соціальних мотивів.

Література:

1. Вовчок Марко. Повісті, оповідання, казки. - Донецьк: ТОВ ВКФ „БАО”, 2008. - 416 с.
2. Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX - поч. XX ст. - К.: Вища школа, 1981. - 216 с.
3. Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. - К.: Наукова думка, 1986. - 312 с.
4. Куліш П. Твори: в 2 т. - К., 1989. - Т. 2. - 620 с.
5. Петров В. Романи Куліша. Аліна й Костомаров. - К.: 1994. - 320 с.
6. Тараненко М. Марко Вовчок: Літературний портрет. - К.: Вид-во художньої літератури, 1958. - 140 с.
7. Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упоряд. В. Агеєва. - К.: Факт, 2002. - 368 с.
8. Шевченко Т. Г. Собрание сочинений: в 5 т. / Т. Г. Шевченко; ред. А. И. Дейч, М. Ф. Рыльский, Н. Ушаков. - М.: Гос. издательство художественной литературы [Гослитиздат], 1955. - Т. 5: Автобиография; Дневник; Избранные письма и деловые бумаги / Т. Г. Шевченко. - М., 1956 . - 647 с.

СТОРІНКА АВТОРА