Овидий. Метаморфози
(Уривок)
КНИГА ПЕРША
1] Дух пориває мене: про нові починаю співати
2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-
3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.
5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними
6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна
8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,
11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.
12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта
14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,
17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.
21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,
23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.
24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:
26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба
27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.
28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.
29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -
33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини:
34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі
35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них
41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,
42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,
47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.
49] На серединнім немає життя через жар непомірний;
50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними
51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.
54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:
60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.
61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,
62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,
65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти
66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:
68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-
70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.
76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,
77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.
78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я
79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,
80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще
81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.
82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,
83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.
84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині
85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.
89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.
94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.
107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.
111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.
119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.
125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.
126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,
127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.
128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.
130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -
131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -
138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.
141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же
142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.
147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...
151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.
156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,
158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.
163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-
166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.
168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.
170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі
172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях.
173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -
176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.
177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:
182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,
189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,
193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.
194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»
199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,
206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.
207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.
209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.
211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу
213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!
216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.
217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,
218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.
220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен
221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-
222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -
223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».
224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців
227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -
231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає
235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -
236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,
242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».
244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.
246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято
249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,
251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».
253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.
259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою,
266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -
269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,
278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.
279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -
282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.
288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-
289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -
292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,
305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.
307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;
310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -
312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.
313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,
314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -
315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-
319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.
324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;
325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.
327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.
330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-
332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-
338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -
355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».
Критика
