Степан Процюк про Архипа Тесленка

Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Ґустава Юнґа, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну. - К.: Грані-Т, 2008. - 96 с., іл. (Серія «Життя видатних дітей»)

Той, хто переріс власну долю

Батько обіцяли оддати мене у школу... Он і Кирилко, і Максим вчаться, навіть насмішкувату Секлетку віддали до школи. Здавалося, що її батьки такі ж бідні, як і мої. Секлетка ще раділа, мовляв, це добре, що бідні, бо не буде грошей - то й не доведеться вчитися. Як вона може?., я би на її місці... я би... та що там казать. Але он її батько, як каже моя мама Євдокія, щось накрав, і вже вона вчиться. Моя мама каже, що наш батько не може ні працювати, ні красти, тільки нити і кричати. Найбільше на мене: що багато читаю.

Я ж самотужки вивчився читати. Оце позасинають усі - і батько, і мати, і Ярема - а я сліпаю біля кирогасу, читаю. Навіть Біблію дочитав оце, - багато, правда, не втямив, а роз'яснить нема кому, бо всі мої родичі, крім батька, неписьменні. А він махнув рукою, коли я спитався його вчора:

- Нащо воно тобі? То для попів і сильно вчених книжка...

- Як ви можете так говорить?

- А чом би й ні?

- Це книга для всіх, тату! Вона вчить, як правильно на світі жить!

- Дивися оце мені, ох, дивися, щоб не перевчився...

А оце ще один клопіт у мене... Боюся вийти на вулицю, бо хлопці одразу б'ють або збиткуються. І Кирилко, і Максим, і навіть Секлетка. Тоді, коли я замурзав свитину, мене перечепив Михайло, син старого Клицуна, який постійно п'яний:

- Ти мамлюку, мамлюку! - почав вигукувати (це так деякі недобрі хлопці прозиваються з мене). - Що, мамочка нарешті обновку тобі справила?

Я не відповідав нічого, тільки відчув, як лівою вилицею покотилася сльоза. Михайло, побачивши, що я плачу, сатанів:

- Ревеш, мамлюку? Ревеш, питаю, недоторко? Марш звідси, бо зараз спущу Рябка!

Я, перелякавшись, пробував бігти. Тільки наддав ходу, коли Михайло підставив ногу. І я з усього розгону бебехнувся в калюжу...

- О, мамлюк беркицьнувся! Ха-ха! Мамлюк беркицьнувся! Ха-ха-ха!

Оте «ха-ха» стояло мені у вухах, поки я біг додому. І потім я не раз згадуватиму його, роздумуючи над тим, чому деякі дорослі - та й діти - ненавидять одні одних, навіть безпричинно. Усе ж таке чудове навколо! І місяць, і зорі, і метелики влітку, і корівки божі... Чому деякі люди ненавидять інших? У них душа якась інакша? Чи тіло? Хто підкаже мені?

Я біг, дуже боявся батька, що битиме, було холодно, по свитині стікали брудні патьоки талої води. Хотілося забитись у якийсь куточок і ніколи не виходити звідти. І лише думка про те, що мама зараз хоч і посваре, так і пожаліє ж, додавала мені трохи сили...

***

Його батько Юхим іноді підробляв переписуванням паперів у сільській волості. Ще хлопцем він утратив ліву руку. Це була справжня трагедія, адже селянина заледве прогодовують дві руки. А коли чоловік однорукий, то залишається сподіватися хіба на збіг обставин. І ще Божу опіку. Певне, через каліцтво батько Архипа був іноді занадто нервовим, деколи задуже сентиментальним. Але - Боже, і це ніхто не знає, крім тебе! - як він боявся власної доброти, як він її боявся... Ще дитиною він бачив, що ті, які недобрі й деруть із людей утришкури, живуть краще. А він зі своєю добротою підставив - не розуміючи, що і з того може вийти - ліву руку під один апарат у городі. От й одрізало її...

У них постійно помирали діти. Вижили тільки двоє. Серед них - Архип. Іноді Юхим думав, що це його родині пороблено. Почував себе невдахою. Каліка, доброї роботи знайти не щастить, помирають діти, вдома сварки... А ще син хоче вчитися. Здібна дитина. У мене, вірите, деколи аж серце рветься, що не можу заплатити за його науку. Але нізвідки взяти грошей. Заробітки випадкові, я і без того принижуюся перед кожним, хто хоч якось може дати заробити. Я не лінивий, але нездоровий, постійно кашляю. Може, то від тютюнових самокруток, хтозна... Може, від горілки, бо іноді так уп'юся, що...

Відколи пам'ятаюся, сама злидота, злидота, злидота. Чув, що десь люди живуть у розкошах, вчать своїх дітей грамоти, а тут... Архип хоче до школи, як і я колись. Але мене батько бив за саму думку про навчання. Коли я кілька разів заїкнувся, що хотів би вчитися, він став несамовитим:

- Ти? Вчитися? Ти і вчитися? Та щоб більше... Щоб я ніколи... Ти - вчитися? А я... я не вчився... Не смій...

Пам'ятаю, як ще довго трусилися руки мого батька, Архипового діда. А вночі, коли я випадково прокинувся, почув чийсь важкий і здушений плач. Спершу подумав, що то мати плачуть. Коли прислухався - Боже! Та це ж батько ридма ридає... Тоді я не розумів, що з ним таке. А вчора, коли вдарив Архипка, переді мною раптом виплило воскове лице мого батька:

- Чого дитину б'єш? Що ти за батько, якщо не можеш забезпечити йому науку?

- А ви мене теж...

Батько перебив:

- І ти хочеш каятися все життя? Не повторюй моєї долі! Дай внукові можливість розповісти про наш нещасний рід, про наше селянство, яке всі вважають бидлом...

- Та як він може про це розповісти? Кому? Дружкові своєму на вигоні? Чи колись кумові у шинку?

- Не твого це розуму діло, Юхиме... Дай дитині вчитися! Обіцяєш?

Переляканий Юхим швидко промимрив:

- Обіцяю, батьку... обіцяю...

- Дивися ж, щоб я удруге не приходив... Це не так легко...

Видиво зникло. Юхим важко опустив праву руку на стіл, щось обмізковуючи і запевняючи когось, що виконає обіцянку.

***

Мама купила Архипкові нову свитинку. Це було важко, але... Дитина ходе до школи, нехай хоч цією обновкою буде подібна до сусідських. Он у багача Шкарбаненка діти поодягані у якийсь чи то атлас, чи що, - блискуче таке. А оце недавно я наймалася до нього на підробітки: із кухні шкварчить м'ясо, запах такий смачний, а мої діти вже й не пам'ятаю, коли їли м'ясо. Шкарбаненко вийшов, і те наказав зробити, і те, за день ні рук, ні ніг не чула. А коли наступив розщот - заплатили мені, їй Богу, якісь копійки. Але кому поскаржишся? На моє місце прийде десять наймичок... Та й брати мої. Яків і Григорій, бідують. Он у Якова четверо дітей, і всі дівчатка, треба їх на ноги ставити. Всюди добре, де нас нема...

Ми дуже бідні, діти постійно помирали, певне, через нестатки, в хаті постійні сварки. Ганнуся померла, вже більшенька була, за нею Андрійко. А Марушка і Дениско повмирали за кілька днів, так у рядочок лежали,бліденькі, мов живі. То я думала, що не знесу цього всього, бо скільки там сил у людини?

Залишилися двоє синочків моїх: Архип і Ярема. То Ярема хоч звинний такий, та й здоровий. Богу дякувати, а Архип худенький, все задуманий та невеселий. Коли я з Юхимом, його батьком, сварюся, - він, бува, так болісно скривиться:

- Мамо, що ж бо ви це... Навіщо?.. Мамо!

І я замовкаю, хоч Юхим вартий свого: п'є, забираючи з дому останню копійку, а не приносячи. А коли тверезий - понуро сидить, наче води набрав у рот. Спитаєш, чого такий понурий, то він лише промимре, вдивляючись за вікном у якусь крапку:

- А то ти наче і не знаєш? Нестатки мучать...

Архипчик допомагає у всьому, ще й перепитує:

- Мамо, може, ще щось треба допомогти? Ти кажи, мамо, лише не сварися...

Він так зрадів тій свитинці. Боже, як він зрадів! і нічого не каже, лише весь сіяє. І тільки знай одне:

- Мамо, мамо...

- А що, Архипку?

- Спасибі вам. Велике вам спасибі.

А вчора оце захотів пройтися у свитинці вулицею, бо я лише раз давала йому одягнути її, на сільський храмовий празник. До школи бігає у перешитому...

Так просив мене, щоб дала свитину, перед хлопцями, мовляв, похвастає. Дала. Нема-нема, коли - глядь! - суне, чогось сумний такий. І з порога одразу:

- Мамо, горе трапилося, ой горе!

А я остовпіла. Але в мент побачила, що Архипкова свитинка в багнюці. Геть уся! Але перепитала:

-Яке горе, сину?

Маленький Архип заливався сльозами. Його личко, перекривлене судомою відчаю, здавалося, зараз втілює усю скорботу світу:

- Як яке? Я впав, мамо, я не хотів, Їй-Богу! І замурзав свитинку...

- Більше нічого не трапилося?

- Ні! - сльози далі заливали хлопчика. - А цього хіба мало?! Батько ж битиме... я не хотів падати... не хотів...

Від сильного приступу плачу Архипко не міг говорити. Я була розлюченою, адже він зумів за якусь годину примудритися обкаляти нову одежину!

-Ти навмисне падав, чи як?

...Але замовкла, бо злякалася, що малий плакатиме весь вечір, мовби вміщуючи до свого серця всі печалі. Душа у нього тонка, тонша від дівочої. Бувало, залізе у бур'яни, то сидить там днями. Питаю оце його:

- А тобі не нудно у бур'янах так довго сидіть?

Дивиться на мене, серйозненький такий. Штанці вибійчані, жилеточка латана.

- Ні, мамо... Світ Божий такий чудовий... Бджілки гудуть...

- Але ти голодний, дитино.

- Байдуже, мамо... Так хочеться припадати до всього... любити всіх... кожну травинку гладити... кожну божу корівку цілувати...

Часто мені таке казав. А я лише:

- Сину, як же ти, такий чулий, на світі житимеш?

- А як же ж інакше, мамо? А в церкві як було гарно в неділю, пам'ятаєте? Скрізь короговки, малинові такі, батюшка у ризах, як Ісус, на крилосі* виспівують... таке все гарне, велике...

Коли що прочитає жалісне або хто скаже щось упоперек - на личку одразу сльози. Чи, бува, ночами лежить. Я прислухаюся; якісь схлипи від Архипкового ліжка. Я до його: «Що з тобою, дитино? Чого не спиш?» А він мені одвіча: «Вас, мамо, жалько. Так жалько мені вас, що словом не вимовлю». У мене помирали діти, із десятьох лишилося двоє, мій синочок - це все моє життя. Так люблю його, що іноді здається, якби із ним щось трапилося, то я... я...

- Мамо! Що ви таке кажете? Як це навмисне? Я дуже боявся... Тільки б не замурзати... А тут мене перечепив Клицун Михайло... він же старший... Я впав, а він утік...

- Скидай вже її, горе ти моє!

- А ви не скажете батькові? - аж нетямився Архипко від страху.

Мама розуміла, що сказати батькові не означає якось поправити чи відвернути збитки. Свитку вона ще, може, якось відпере. А коли скаже Юхимові - у того нема ніколи іншого способу виховання, ніж ременюка...

- Не скажу. Не бійся.

- Обіцяєте мені?

- Обіцяю.

- Справді? - малий вірив-не вірив і далі трясся усім тілом.

Було чутно, як дрібно цокотять його зуби. Мама дратувалася, але водночас шкодувала хлопчиків, Архипа і Ярему. Особливо Архипка - болісний такий, замріяний, як мама, коли була маленькою... Як прогодувати і вивчити їх? Боже, чому одні купаються у розкошах, а такі, як мій син, мають всеньке життя гнути на них спину? Чого Шкарбаненко Василь такий багатий, аж воли йому звисають із-за комірця, такий перегодований, і діти його такі повновиді, син із дорогою книжечкою у руках... горта її знічев'я, позіхає... А мій Архипко завжди просить так несміло, щоб купили йому книжечку якусь - і нема для нього книжечки... бо ми бідні...

- Справді, Архипчику. Не журися.

Син поволі заспокоювався. Тепер хотілося плакати його бідній матері...

***

Село Харківці було недалеко від повіту: містечка Лохвиці. Усього якихось шість кілометрів. Пізніше Тесленко так опише своє село: «Село, заможнішого за наші Харківці, в повіті не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом коли та гляньте униз: широчезна долина. У долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви... Єсть і школа второкласна у нас, хлоп'яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова стоїть, запишалась на вигоні. Єсть дві церковноприходських:хлоп'яча та й дівчача. Усе, якусе. Тільки... люди».

Архипко вже вчився у місцевій, так званій церковноприходській школі. Він дуже любив свого теперішнього вчителя. Бо вчитель, що був раніше, ходив у якійсь кокарді й дуже перекривляв Архипка. Раз хлопчик показав йому те, що написалося. Про місяць і гай, соловейків. Так учитель (руденька борідка так і потрясалася, так кумедно плигала, мовби це не борідка була, а

якесь мишеня відрощене) почав верещати:

- Какой «місяць», какой «гай»? Луна і роща, роща і луна, понял аль нет?

- Поняв... не поняв...

- Ну ти меня прямо сейчас как... Вон отсюда!

- Я ж хотів, як краще... Вибачте...

Хлопчик заливався слізьми. Ще дужче розлючений, вчитель Нечипоренко, батьки якого були односельчанами Архипа, тупав ногами. Він не міг керувати собою. Завжди, коли доходило до цієї мужицької мови, він навіснів. Він - не хлопоман І не із братства «тарасівців»! Йому треба в город! У Лохвицю! До баришень і теятрів! Він не буде тут коням хвости крутити!

Зрештою, Нечипоренко таки доконав свого. Його забрали «до города». Здається, ніхто так не радів цьому, як Архипко. Бо інший учитель - Сава Іванович - одразу його полюбив. Хлопець кілька разів навіть заходив до нього в гості. І оце зараз сидить у свого вчителя. І плаче.

- Саво Івановичу, якби ви знали, що тепер було! Що тепер було!

- Заспокійся, Архипку, і розкажи все за порядком, - і вчитель подав хлопчикові свою хустинку, щоб той обтер сльози.

- Як пахне ваша хусточка! Яка ж бо вона гарна!

- І в тебе такі будуть, коли вчитимешся далі. Ти ж такий талановитий хлопчик! Обов'язково будуть. І не одна!

Слова Сави Івановича діяли на хлопця, неначе якийсь чарівний бальзам. Або магічна мазь. Ніхто не називав його талановитим, окрім матері. Але вона говорила іншими словами, по-своєму розуміючи «талановитий» - як той, що має щасливу долю і є заможним. Батько взагалі часто говорив, що йому не слід вчитися, бо не буде кому на старість подати кусника хліба. Архип так часто чув про ті кусники, що... йому приснилося, як із усіх-усюд у їхній хатинці звисають дебелі шматки хліба. їх багато, вони різної форми і свіжості. Є щойно випечені. Трапляються запліснявілі й покручені старістю. Є великі, на дві Архипкові голови, і маленькі, неначе сусідське кошенятко. Батько неквапом оглядає кожен шмат хліба, крутить його у руках і бурчить, мовляв, цього хліба все'дно не вистачить до його старості - і він заспокоїться лише тоді, коли син перестане вчитися, бо з тієї науки нема жодної користі...

А розмова із Савою Івановичем тривала.

- Батько каже, що не пустить мене у школу... Але на цей раз я сам винен, сам!..

- Що ж трапилося?

- Я давно хотів побувати у Лохвиці. Мене раніше брали кілька разів, але це були якісь батькові справи з переписуванням паперів, йому давали невеликі гроші, він щось накуповував у крамницях, примовляючи, що це про запас, про запас. А мені хотілося побувати самому... щоб усе оглянути...

- І ти пішов сам у Лохвицю? - легко здогадався вчитель.

- Ну, так... Пішов сам... Так мені добре там було, Саво Івановичу, так любо і мило. Я дивився на більші будинки, хоч їх і небагато там, бо Лохвиця - це наче наші Харківці, збільшені у кілька разів... На вулиці свині ходять... Тини такі ж, як у нас... Липи... Вільхи... Але я був сам... Мені так було гарно... Навіть мати не знали...

- Що ж потім?

- А коли я повернувся, то батько були дуже злі, страх які розлючені! Кричали, що шукали мене... Тепер не пустять учитися, бо вони тільки шукають найменшої приключки, щоб я ішов на заробітки, а не до школи...

- Знаю, Архипе. Але не журися. Я поговорю з твоїм батьком.

Очі хлопчика знову засвітилися надією. Він весь спалахнув і в пориві вдячності схопив учителеву руку - бо що він іще міг зробити для Сави Івановича? - щоб поцілувати. Вчитель руку відсмикнув, мовби від окропу;

- Ніколи цього не роби, Архипе!

- Але чому?

- Це приниження людської гідності. Тільки жінкам подеколи цілують руки.

-Але я хотів... я...

- Знаю. Але все одно більше не роби цього. А з батьком я поговорю завтра. І ти будеш учитися!

Архипко покидав учителеву хату, мовби летів на крилах.

***

У селі Харківці восени були непрохідні болота. Непролазна твань. Іноді малому Архипові здавалося, що далі їхнього села і Лохвиці уже немає світу. Або є нетрі й трясовини, куди уже не ходять люди.

Боже, але ж хтось ходе до більшої школи, де вчаться на вчителя. Хтось пише книги. Це ж... Це ж люди, живі люди, такі, як він, їх пишуть! Це ж таке все... таке гарне і велике...

Це відкриття настільки приголомшило хлопця, що він ішов вулицею, нічого не чуючи й не бачачи. Боже, це ж справді люде пишуть! Але які ж це люди? Адже їхній учитель, хоча і розумний достобіса, не зможе написати книгу... Де живуть ці люди? Які вони? Чим вони харчуються? Уже, певно, не тим прокислим борщем, рідким, без квасольки, без олійки, що він їв учора... Вони, певно, слухають музику... грають на фортеп'яно... А який одяг у їх? Такий блискучий, напевне, чистенький... Треба обов'язково сказати це мамі!

...Може, колись він напише велику-велику і жалісливупрежалісливу книгу про хлопчика, що ріс у бідній родині й дуже хотів учитися. Він опише життя цього хлопчика так відверто і пронизливо, що одного разу, у великому місті, над його рукописом схиляться двоє багатих і гарно одягнених чоловіків. Один скаже: «Видай цю книгу.

Її читатимуть і плакатимуть мільйони людей». Інший додасть: «Так, я видам цю книгу. Але перед тим заплачу її авторові чимало грошей, щоб він уже ніколи не злидарював так, як цей бідний і дуже талановитий хлопчик».

Просторі вікна у просторій кімнаті світилися, а двоє заможних чоловіківвсе обговорювали рукопис його майбутньої книги про зворушливу історію хлопчика...

Архип забіг на призьбу, немовби за ним гналося сто і ще сім вовків. Мати Євдокія аж перелякалася:

- Що таке, Хипчику? - так називала сина лише вона, вкладаючи у ці зменшувальні й пестливі суфікси усю свою ніжність і любов. Певне, тому у майбутніх творах письменника буде так багато цих зменшень і здрібнень...

- Мамо, чуєте, мамо?!

- А що, синку?

- Мамо, а що їдять ті люди, що... що...

- ???

- Що пишуть книжки! - водномить випалив хлопець.

- Які книжки, Хипчику?

- Як це які, мамо? Чого-бо ви перепитуєте? - від нетерплячки дратувався малий. - Ті, що я читаю! Чи інші! Взагалі книжки!

- Як це що їдять? ІДе ж пани, сину, пишуть всілякі книжки. Ото і їдять всякі марципани.

- А не пани не пишуть, мамо? - чомусь посумнішав хлопчик. - Ніколи?

- Не знаю, дитино, напевне, ніколи...

- Так ось, мамо, щоб ви знали! Я також писатиму книжки!

- Та що таке кажеш, дитино моя? - чомусь перелякалася неписьменна Євдокія. - Як ти зможеш? Та й навіщо воно тобі?

Але Архип, - можливо, уперше в житті, - пропустив сказане мамою мимо вух. Потім насупився, споважнів і запевнив свою єдину, по-справжньому рідну людину на світі:

- Зможу, матусю, зможу! Ось побачите!

Мама не сказала ні слова. Лише міцно пригорнула сина. Архип, занурений у мрії, не бачив, як її щоками почали стікати сльози. Спочатку повільніше, а потім - швидше. І хто знає, чи то були сльози радощів, чи суму...

Історія людини в історії людства

Найбільше його цікавили людські стосунки. Усі твори українського письменника Архипа Тесленка є тугою за тим, яким гарним і світлим мало би бути людське життя. Критики називали його, ще за життя, «селянським Шопенгавером», порівнюючи теми творів письменника із темами філософських досліджень знаменитого німецького вченого. Так пронизливо і відверто, з таким жалем і співчуттям, як писав Архип Тесленко про людські стосунки, не писав жоден тогочасний письменник. Одними з найкращих його творів є повість «Страчене життя», а також «Любов до ближнього», «Школяр».

Чимало сюжетів для своїх оповідань він черпав із власного досвіду, деякі твори цілковито автобіографічні. Несправедливість у ставленні людини до людини не давала Архипу спокою, змушувала про це не лише думати, а й писати. За таке «вільнодумство» він був виключений зі школи, пізніше звільнений з роботи і заарештований. А хіба можна думати інакше, невільно, - адже навітьу тюрмі неможливо спинити думки...