Співець знедолених
Ф. Приходько
Спадщина А.Ю. Тесленка дуже невелика: всі його твори вміщаються в одній книжці. Проте і з цих небагатьох сторінок перед нами постає ціла історична доба.
Син бідняка-наймита, сільський пролетар, Архип Юхимович Тесленко відомий в історії української літератури як письменник-демократ, співець знедолених, видатний майстер слова, оригінальний художник. Народився він 2 березня 1882 року в селі Харківці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Змалку Архип зазнає і утисків, і знущань, на заробітках у поміщиків та куркулів. А як минуло 10 років, хлопець починає ходити до школи. Тут виявився його хист до науки. Після початкової школи він потрапляє до церковно-вчительської. Жадібно вчиться, вивчає твори Пушкіна, Гоголя, Некрасова, Шевченка, Марка Вовчка, читає ці твори селянам. У бесідах молодого Тесленка з наймитами розвивається мрія про землю, ненависть до поневолювачів. Про ці бесіди дізнається шкільна адміністрація. Тесленка провокують на відверту розмову про багатіїв. Щирий юнак не приховував своїх поглядів і поплатився за це виключенням із школи.
Відтоді не припиняються тяжкі поневіряння Архипа Тесленка. Не маючи ні фаху, ні будь-яких засобів до існування, він перебувається випадковими, мізерними заробітками. Живе в злиднях і самотужки вчиться далі, починає писати.
Перші його вірші сповнені смутку, бо юний поет бачить, що люди поділені на багатіїв і знедолених, а сам він — один із тих чесних бійців, що не можуть не боротися проти бездушних сліпців, які заради наживи не спиняються й перед злочинами.
Водночас Тесленко старанно вивчає народну творчість, пише про народні обряди. Цій темі присвячена перша його п’єса. П’єса, як і ранні вірші, написана ще недосвідченою рукою. Та й тут звучить гнівний голос протесту проти соціальної несправедливості.
На початківця звернув увагу видатний драматург і актор М.Л. Кропивницький, допоміг йому в шуканнях творчого шляху. Тесленко пише новели «За пашпортом», «Хуторяночка», «Радощі», «Дід Омелько», «Школяр», в яких щодалі виразніше проявляється своєрідний талант автора.
Молодий письменник правдиво зображує трагічну долю сільських пролетарів. Його оповідання збуджують у читачів почуття ненависті до експлуататорів, до самодержавного ладу. Не дивно, що до молодого селянина в сірій свитці вороже поставились чиновники з цензури та націоналісти. Два роки боровся Тесленко, щоб побачили світ його твори.
Напередодні революції 1905 року до голосів письменників-демократів — Івана Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського — приєднався голос Архипа Тесленка.
Справжню мету свого життя Тесленко побачив в дні першої російської революції.
В автобіографічному творі «Немає матусі» Архип Юхимович писав: «Як ось настав рік 1905. Заворушилися люди. Кличуть до боротьби за рівність, братство, свободу... Так от де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось таке гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки читаю».
Він включається в роботу організації «Селянська спілка», яка застосовувала революційні методи боротьби, діє в тісному контакті з робітником-страйкарем Пимоном Бурдою, згуртовуючи селян на боротьбу проти царату. Арешт і допити не похитнули палкого агітатора.
У дні грудневого збройного повстання у Москві Архип Тесленко брав безпосередню участь у масових мітингах, у сутичках з жандармами. Та після придушення повстання йому довелося покинути рідне село, ховаючись від жорстоких переслідувань куркулів, поміщиків, жандармів. Письменник потрапляє до Києва. Паспорта у нього нема, і він тиняється по босяцьких закутках, монастирських нічліжках, терпить холод і голод.
Влітку 1906 року Тесленко повертається додому, але до пізньої осені не може показатися на селі — ховається в бур’янах. У жовтні його знову заарештовують, засуджують до заслання, відправляють пішки, «по етапу», до Вятської губернії. Перед закінченням строку ув’язнення харківецькі куркулі починають проти нього нову судову справу. Тесленка привозять до Лубен, а незабаром знов повертають на північ.
Переслідування, заслання, тюрми, етапи — все це підірвало здоров’я письменника. Тяжко хворий на туберкульоз, він у 1909 році повертається до убогої батьківської оселі. Куркулі, яких він називав вовками хижими, підло мстяться йому. Зовсім знесиленого, його знову тримають у тюрмі, роблять ще одну спробу сфабрикувати проти революціонера-демократа брудну кримінальну справу.
Мужньо тримається Архип Тесленко. Порається у зруйнованому господарстві, доглядає каліку-батька, багато пише. Та на початку тридцятого року — 28 червня 1911 року — його життя обірвалося.
* * *
Архип Тесленко вийшов з найбідніших народних верств. Ціною величезних зусиль оволодів він майстерністю художнього слова і став співцем знедолених, виразником дум і сподівань спролетаризованих мільйонів селян; боротьбі за їх щастя присвятив усе своє життя.
Скупими словами розповідає молодий письменник про долю наймита Павла Грищенка в новелі «За пашпортом», а перед читачем постають страшні картини. От дитинство Павла: «Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь, — оремо... Та ще босий, та ноги поб’ю, поколю було, та порепаються... Та прийдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать. А в тебе се й те болить, та не хвались, що й болить. То сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени... Та й виразки зав’язать не вспієш...» Не стало кращим життя і в дорослого Павла: «...пан, або її пані... гірші за собак». Вдень працює наймит, уночі пасе худобу, а за найменшу провину господар здирає штраф, а то й у зуби дасть. «Терпів, терпів, а це вже й нікуди», — і парубок вирішив вирватися з пазурів поміщика-кріпосника, податися десь в інші краї. Для цього й прийшов у волость за паспортом. Не вірить знедоленому волосний писар. Горою за пана-експлуататора стоїть і старшина. «Нікаких же пашпортов!.. — накинувся він на Павла. — Твій барин заявленіє дав — не видавати такового. Ти самовольно пішов од його... свиня! Роби ступай!» Так і не знайшов кращої долі безправний наймит. Глибоким співчуттям до нього, проймається читач, скипає гнівом проти панів та їхніх посіпак.
У новелі «Хуторяночка» марить про щастя наймичка Марина. «Як другі он... старостів сподіваються, — говорить вона матері, — а ви мене в наймах душите й досі!..» У наймах минули молоді літа, і найзаповітніша Маринина мрія: одружитися, мати сім’ю, працювати на неї — не здійснилася. Дівчину зацькував пан-розпусник, влада пограбувала у неї все її багатство — кожушаночку, що берегла на «придане».
Поміщик довів до самогубства. Залишилась безпорадна, немічна мати, що тужить за дочкою. «Спокійного сну вам, карі оченята!» — стримано кінчає автор. Але він, як і в першій новелі, ледве стримує страшенний гнів.
Злидні душать родину Кирила Хоця (новела «Радощі»). Шестеро дітей вже померло від холоду. Що чекає ще двох? Холод і голод викидають господаря з нужденної хати на заробітки. А роботи нема ні в селі, ані в місті. В оселі, ледве протопленій «гнойком», чекає батька голодна малеча. Хлопчик хоче поласувати пирогом, дівчинка мріє про новеньку спідничку. А Кирило Хоць навіть хліба не може їм дати. І вибухає батьків гнів: «У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди гниють, а в мене... крига в хаті. У Чмеля діти, а в мене цуценята». Попереду голодна смерть. Аж ось в нужденну хату кум Хома приносить радісну звістку: мовляв, цар вирішив допомогти бідним. В хаті радощі, ціле свято. «Сміється Кирило: — Стара, давай насіння! — беруть, лущать, радіють...» — гірко іронізує автор. Адже у тих царських обіцянках й крихти немає такого, що вирятувало б нужденні сім’ї від загибелі. Цар лише годує селян своїми обіцянками, щоб відірвати їх від революції.
Теплими фарбами малює художник портрет малого Миколки, сина бідняка. Здібний, всебічно обдарований школяр мріяв про освіту. Бажав щастя йому батько, та не міг виборсатися із злиднів. Спробував допомогти учитель, подарував чоботи. Великі надії прокинулись і в батька і в дитини. Та Миколка не минув долі жебрака. Зустрівся із своїм учителем уже в іншому селі. Побачив хлопчик у його кімнаті розгорнуту книжку, скрипку, картини і заплакав... Ці гіркі сльози, у яких потоплено мрії бідняцьких дітей, викликали обурення проти базік з націоналістичного табору, що своїми балачками намагалися прикрити кричущу соціальну несправедливість.
В новелах Тесленка талановито показано становище спролетаризованих селян. Поміщики і куркулі душать бідноту на селі. Сотні й тисячі шукають порятунку в місті і не знаходять його.
Виряджає батько дочку до міста: «Плач, не плач, а нічого не поможеться. Я вже ось стільки жалів тебе, не наймав, а це не по силі вжаліть». І вже через два тижні дівчини не впізнати: «Щоки позатягало їй, очі як у ямах, сльози блищать...» Бо в наймах і непосильна праця, й знущання, і зневага («У городі»).
Викинута на вулицю наймичка навчає свою малу дочку: «Проси, моя дитино! Тобі зручніш» (новела «Наука»). Це відбувається коло церкви на фоні святкового міста в ніч перед Великоднем.
Загнаний у безвихідь, в стінах монастиря накладає на себе руки скалічений молодий робітник із новели «Любов до ближнього». Ченці, проповідуючи любов до людини, висисають з неї останні соки. Чернець і поліцай однаково грубі й бездушні, вони штовхають безробітнього на самогубство.
Та найсильніший гнів проти жандармів у попівській рясі викликає новела «У схимника». Чернець брутально поводиться з богомільцями: «Ану, ви! Не шуми, мужва!» — гукає він. Навіть під час сповіді, коли схимник почав «Ісповідую... господу богу...», чути голос ченця: «Не товпися, свинота! Ти, свинота! Пху!» А от кількома рисами поданий портрет схимника: на нещасну стару матір — «отець схимник очі вовком зараз»; чуючи скарги, «батюшечка позіхнув»; «Прибили в поліції, — плаче бабуся. — Заробив, значить, — батюшечка їй». А далі отець схимник діє мов справжній жандарм — кричить: «Мовчать! Крамольники... Мужва!».
Ні, не випадково напередодні революційних подій, та і в 1905 році, ці твори Тесленка не побачили світу. Надзвичайне ж явище: з далекого села в подертій свиті прийшов до міста юнак, щоб кинути в маси своє палке слово. А в дні розпалу революційних подій ця людина в своїх листах пише: харківецькі селяни вимагають від уряду «немедленной отменм усиленной охранн во всей губернии, иначе спокойствия не будет и пролитая кровь падет на голови тех. кто усиленную охрану вызвал. Будет ли кто из нас арестован, мы все, как один, йдем за арестованным». Тут уже не до іграшок. І «щирі українці» подалі від очей людських ховали рукописи письменника-бунтівника.
Комедія «Патріоти», написана в 1906 році, не була надрукована. Читачі побачили її лише після Жовтневої революції. Письменник зброєю вбивчої сатири завдавав нищівних ударів чорносотенцям, поміщикам, крамарям, титарям, чиновникам, становим та подібним до них.
В роки революційного спаду Тесленко знову пише твори, сповнені туги і смутку. Він розповідає про те, як розперезалися чорні сили реакції.
В образі Петра Гнатюка з новели «Поганяй до ями» показана трагедія переможеного борця. Хижі вовки-куркулі чвирі та гливи підло мстяться революціонерові, намагаються загнати його в труну.
Безпросвітні злидні знову нависають над головами бідняків. Та не втрачають вони своїх надій. З незгаслими мріями про щастя помирає мати, забита злиднями. В її образі письменник майстерно змальовує чисту, щиру й сильну душу простої жінки. В новелі «Немає матусі» Тесленко виступає як справжній співець народу, глибоко пройнятий його стражданнями, думками й почуттями.
Не довелося стати вчителькою дочці бідняка Михайла Панасенка, бо не може чесна Олена схилятися в покорі ні перед попом, ні перед паном. Героїня повісті «Страчене життя» не може здійснити своїх мрій за царського ладу.
В етюді «Тяжко» знову самовбивство: кинувся під поїзд Грицько Куделя, що став безробітним за участь у страйку.
Такі вияви протесту були непоодинокими у роки реакції. Та ще гострішим стає письменникове почуття ненависті до ладу експлуатації.
Не притупляється й вістря його сатири. В оповіданні «Да здравствуєт небытие» знову з’являється образ писаря. Опинившися за бортом, він ще мріє про ласий шматок. Улесливо зазирає в очі тим, хто дасть йому посаду. Але сподіванки марні. Топлять свій відчай у горілці і проповідують занепадництво вчитель та семінарист, яких викинуто на вулицю. Автор не приховує огиди до тих, хто відмовився від боротьби. Воднораз цей твір — міцний удар по декадентству.
Гострим памфлетом є психологічний ескіз «Як же так?» Дочка поміщика Таня Сахненко у розпачі, бо вмерла знайома їй людина. Примара смерті висить над панночкою, голос її вчувається у звуках годинника і в музиці. Про їх неминучу смерть «сказав письменник панівним класам, що були святкували перемогу над революцією: «Тихо. Тільки годинничок на столі в Тані «іду-йду» цокає та скрипка за дверима: пом-ре-те... пом-ре-те» виводить».
Нищівного удару завдає Тесленко ренегатам у новелі «Свій брат». Вчорашній учасник революційної боротьби став сторожем у дворянському зібранні, плазує перед панами, втратив найменші ознаки людської гідності.
Гарячою ненавистю до охоронців царату пройняті оповідання «В тюрмі» та «В пазурах у людини». Криваві кати терзають борця за щастя народу; та він залишається нездоланним. Про це піднесено писав Тесленко в останні дні свого життя знесиленою від тяжкої хвороби рукою...
В листах Тесленко не раз згадує про свою пропагандистську діяльність серед селян. Дуже мало друкували його твори за життя, бо царська цензура й буржуазні націоналісти чимало сил доклали, щоб не мав трибуни цей революційний демократ. Автор сам читав селянам-біднякам, наймитам свої твори, і це мало вирішальне значення у формуванні цілком своєрідної, властивої лише Тесленку творчої манери.
З літературної спадщини російських і українських класиків він взяв саме те, що робило його розповідь зрозумілою, близькою простим, навіть неписьменним людям. Тесленко засвоїв розповідну манеру Некрасова й Марка Вовчка.
На початку нашого сторіччя в літературі визначне місце посіла новела. Високого рівня досягла вона в творчості Чехова, Горького, Коцюбинського, Тесленко обирає жанр новели, здебільшого будуючи її як розповідь від першої особи. Він вважав цей прийом найдохідливішим, найпереконливішим: розповідь од першої особи давала йому змогу звертатися до читача від імені очевидця, безпосереднього учасника описуваних подій. В цьому жанрі Тесленко досяг високої майстерності.
Ось як починається новела «За паспортом»:
«У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно, сонячно, тепло... У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпився і не зворухнеться.
— Здрастуй! — кажу. — Не знаєш, тут старшина?»
Кілька рядків, а в них подано пейзаж, дана картина місця дії, є два персонажі хоч і на другому вони плані, та автор уже встиг показати їх у дії, причому до писаря, що «укутував оселедець», виявив своє негативне ставлення, показано й убитого горем головного персонажа новели
Далі автор кількома точними штрихами доповнює зовнішній портрет парубка: «Смутний, худий, загорів, ніс полупився... Та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на ньому, картуз аж рудий — виношений такий, коліна поналатувані, чоботи стоптані, аж жалко дивитися на нього». Авторська мова уривчаста. Вона відразу передає читачеві авторову схвильованість.
Після цього в жвавому діалозі, що по суті є вдало вмонтованим в авторову розповідь основним оповіданням, розкривається доля наймита Павла Грищенка. Вставне оповідання стає немовби в центрі новели. Та виявляється, що не всі колізії в ньому вичерпані. Найгостріша буде у розв’язці.
У дію включається дядько в брилі, що озвався до парубка й почав розповідати про свої заробітки. Потім Павло піднесено мріє про щастя. «Як ось приїздить старшина». Паспорта він наймитові не дав, і парубок залишився з розбитими надіями. Остання ситуація виникла начебто раптово, але вона не тільки закономірна — вона зв’язує в єдиний ланцюг всі попередні події, дає читачеві правильне розуміння цих подій. Цей композиційний прийом властивий новелістичному жанру.
Дуже вдало використовує Тесленко гостру вставку в новелі «У схимника». Молодий селянин кинув стражникові: «Нема правди на світі: той із шкури лізе, та голодний сидить, а той і пальцем не кивне, та кабаном діло живе». Про це наївна бабуся розповідає батюшечці. Вставка відтворює атмосферу запеклої класової боротьби на селі в період наростання революції. Цей епізод-мініатюра вмотивовує поведінку ченців, що охороняють самодержавний лад.
У Тесленка цілком своєрідна манера писати людські портрети. Він розпочинає малювати людину не з брів і очей, а подає свого персонажа спершу в русі, намагається побачити його думки, настрій. Павло «похнюпився», «жахнувся», він сидить «смутний, худий, загорів, ніс полупився... чумарчина в дірках на ньому, картуз аж рудий — виношений такий». Маринка «...в керсетині в латаній, в платочку старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька». Цей портрет не залишається статичним, бо кожна деталь в ході подій знаходить своє застосування. У піднесеному настрої Павло «не всидить ніяк», «погладить усики, скине картуз, погладить чуб». В кінці новели він «стоїть, як скам’янів, так побілів-побілів», а потім «поклигав кудись, як неживий». Привертає увагу широке використання прикметникових епітетів із суфіксами, що звучать пестливо, різноманітних дієслівних форм, порівнянь та повторів на зразок «побілів-побілів».
Такі ж виразні штрихи дає автор і в портретах негативних персонажів: «Отець схимник очі вовком зараз»; «Батюшечка позіхнув»; «Пухкенькі щічки отця схимника так і зажеврілись». Ті ж пестливі та зменшувальні суфікси, що і в характеристиках позитивних героїв, але тут вони звучать саркастично.
В оповіданні «Поганяй до ями» попа автор називає батюшкою, але цей піп «оскирнувся якось хижо-хижо...» Куркуль Глива визвірився на наймита Петра Гнатюка. Тут ніяких описів, немає і характеристик. Є «оскирнувся» і «визвірився», що дає цілком рельєфне зображення негативного персонажа.
Але найповніше характеризуються дійові особи Тесленка в діалозі. Мова у нього завжди гостро індивідуалізована. Піп говорить: «плевелів у пшениці не треба». Куркуль Глива вигукує: «Що-о ти людей бунтуєш! Домократ! Забастовщик!» (куркуль навмисне перекручує слово «демократ»). Староста говорить: «Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявяеніє дав...»
Діалог у Тесленка короткий, але завжди драматично насичений, завжди дійовий.
У новелі «Любов до ближнього» — «Я не домучив другої чашки й собі вибіг. Парубок під одвірком сидить, голову повісив. Я за руку його:
- Іди, — кажу, — чай пий, зостався. — Одчиняю двері. — Сідай, — кажу, — йди.
- Куди «сідай»? — чернець мені.
- До чаю, — кажу.
- Як до чаю, а гроші?
- Це ж заплачений, — кажу.
- Е, вас, — каже, — багато буде таких! Місце, посуда — дві копійки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, іде, ні слова мені.
- Куди ж це ти підеш? — питаю.
Він якось важко-важко:
- Та... не знаю...»
Щоб прискорити розповідь, автор інколи випускає дієслова. Словосполучення на зразок «Парубок — назад», часто вживані Тесленком, властиві розповідній народній мові.
А ось ще зразок економного письма Тесленкового: «Лізуть руку цілувати. Отець схимник кому дасть, а кому й ні. Рвоне її, насупить брови кудлаті». В кожному реченні мова йде про руку, але Тесленко це слово вживає лише один раз. У другому реченні автор навіть обходиться без займенника. І лише в третьому випадку зустрічаємо займенник «її». Іноді вживається особливо оригінальна форма дієслова: «Отець схимник її тіп-тіп по голові»; «Він луп-луп очима...»
Завдяки такій стислості в новелі прискорюється розвиток подій і виявляється авторове іронічне ставлення до персонажа. Це один із тих засобів посилення емоційної наснаженості твору, до яких часто вдається автор. Композиційні прийоми, авторські ремарки і пейзаж, що завжди контрастує з описуваними подіями, економна мова, влучна іронія й злий сарказм, а головне — влучне слово та уміння побачити в житті разючі події й факти — все це талановито використовував Архип Тесленко в своїх майстерних реалістичних новелах, які кликали знедолених до боротьби за волю й щастя.
* * *
У героїв Тесленка обмежені ідеали, багато з них гине — насамперед ті, хто не бореться. Та найважливішим у його новелах є те, що загибель його героїв викликає у читачів не страх, не відчай, а гнів, обурення, ненависть.
Революційний демократ, Тесленко був виразником ідеалів революційного селянства в дні революції 1905 року. Все життя його люто переслідували куркулі — чмелі, савенки, гливи, козленки, лопатенки, поміщики-кріпосники. З усіх них Архип Тесленко зривав маски, показував цих хижих вовків, що мертвою хваткою вчепилися у горло народу, кликав до непримиренної боротьби проти них.
Л-ра: Прапор. – 1957. - № 3. – С. 88-93.
Твори
Критика
