Архип Тесленко. Любов до ближнього
Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене.
"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
— Земляче, — каже, — посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
— Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись.
— Позаймали... проганяють... до стiни трохи, — промовив вiн болiсно.
— Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:
— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
— Що там не дуже? — кажу.
— Ногу мою... зачепив.
"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота."Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене..."
Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.
"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!"
Ще лютiше робиться менi... "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв:
— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його:
— Яке ж тобi горе? — питаю.
— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i слезить.
— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,— думаю,— так сердивсь на його, не вiрив йому?!"
— Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.
— Значить, посунусь дай,— кажу.
— Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
— Так таке,— кажу,— тобi... Де ж це ти здобув собi такого?
— Мiсця шукав,— каже.
— Як мiсця?
— Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила. Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив... Мiсця ж не знайшов, а достав...
— Так ти в больницю,— кажу.
— Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартирю собi, ходи,— будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей!
— Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу.
— Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
— Хм, так тодi... додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого.
Далi передихнув так важко та:
— Нема в мене... дому.
— Як нема?
— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах... батько й мати померли.Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
— Чого ти? — кажу.— I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн.
Помовчав, а далi й каже:
— Не знаю, як монастир ще...
— Що монастир? — питаю.
— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так?
Подививсь на мене, потiм:
— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.
— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!
— Пiдемо,— каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо.
Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився — став.
— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi..." — от i не скажу я так. Там так гарно читав.Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
— Ходiм же в странню.
— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв. я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже:
— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.Був молебень "о покарании".Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.
Парубок i каже:
— Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.
— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.
— Заперта? — здивувавсь парубок.
— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.
— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.
— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.
— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.
— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:
— Вам що? — каже.
— Та нам... ноги потомленi,— кажу.
— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.
— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати...
— Так... так давайте чаю,— кажу.
— На двох? — питає.
— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?
— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.
"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.
— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.
— Нi...
— Ну то вбирайсь!
— Та я... хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.
— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.
Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:
— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.
— Куди "сiдай"? — чернець менi.
— До чаю,— кажу.
— Як-то до чаю, а грошi?
— Це ж заплачений,— кажу.
— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:
— Та... не знаю... Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
— Спасибi, не хочу,— каже.
— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.
— Н... не хочу. — Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.
— Н.. не знаю,— одказує вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
— Знаєш що? — кажу. — Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той:
"Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi.
— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
— Ану, за нiчлiг.
Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
— За нiчлiг! — крикнув чернець. Вiн нiчого.
— Та в його нема,— кажу. Чернець як визвiриться:
— Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому.
Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде. Як ось дiдок один:
— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його.
Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
— Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце займають.
Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i дивиться так, наче справник який.
— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.
Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а полiцейський:
— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.
— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю нiч ночуєш.
Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа ночую. Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi придивляється-придивляється на лахмiття йому та: лахмiття йому та:
— Ти,— каже,— чого забравсь сюди?
Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.
— Ночувать чоловiк,— кажу я.
— А ти хто такий? — полiцейський до мене.
— Чоловiк,— кажу.
Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
— Стiй,— каже,— у тебе вещi є?
— Нащо?.. Я сам,— кажу,— вещi.
— Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з нар, поганцi!
Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
— Де ж нам лягать? — кажу.
— Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
Стоїмо ми.
"Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.
— Он що,— кажу,— давай пiд нари.
I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по пiсочку, наче нiжка красунi по килиму. Прокинув я свиту, лiг. Парубок стоїть, дума.
— Та лiзь,— кажу.
Вiн постояв ще трохи, улiз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що ж про себе сказать, то менi чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi цмок-цмок... слухаю — i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й друга, на животi й третя... Є, дякувать богу... Як на те i лiжечко мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж... з-пiд свити льодок у боки був. Кам'яне було.
Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень!
— До церкви, до церкви,— будить чернець,— два часа!
Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.
Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку вiдерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:
— Вилазь,— кажу,— вже ходiм.
Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньої. Надворi поночi, хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить.
Парубок — пiд стiну, зiгнувся, стоїть.
— Ходiм у церкву,— кажу,— холодно ж як.
— Та... — та й одвернувсь до стiни.
— Може, їсти хочеш? — кажу.
— Нi.
— Ну так ходiм ото. Мовчить.
— Чого ти такий? — кажу.
Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:
— Якби... якби оце хто... вбив мене.
— Балакай,— кажу. — Ходiм ото.
Беру за руку його. Вiн з таким серцем:
— Е! — та й оступивсь од мене.
Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки — як прокрадеться? З странньої ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",— думаю. Почав мерзнуть я, побiг сам.
У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи — дрiмається, далi все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так менi. Оглянувсь назад, чи нема або де сiсти абощо?.. Є, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою. Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
— Раб божай, чяво єта?! Подь к iконє, приложiсь-та... Враг скушаєт!..
Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась там. Оступивсь назад,— стою. Знов тiї менi... "Та й лихо ж,— думаю. — Хоч би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння одперлась абощо". Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi,— думаю,— чисто замучать..." Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не глянь — скрiзь то баби, то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,— думаю,— i менi мiж їх? Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться,— улiз-таки мiж їх, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi... не пам'ятаю нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щiткою штовх-штовх мене.
— Тiкай,— каже,— вимiтать треба!
Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню мерщiй. Сюди-туди — заперта й не свiтиться. "Оце так,— думаю. — Що ж тут робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:
— У церкву, у меншу,— каже,— iди: обiдню ранню слухать будеш!..
"I, лихо! Замучать,— думаю,— чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це товариш мiй? Мо', ранню слуха?"
Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей — нема.
"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,— думаю,— або, може, в страннi в кутку де куняє".
Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає.
— Боже мiй, боже мiй,— каже,— де ж це його душечка буде?
— Та що таке, бабо? — питаю.
— Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи синi. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi, кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним та снiжок притрушував його.
Твори
Критика
