Точки відліку зрілості Віктора Женченка
М. Славинський
Лірик умів зберігати недоторканною свою душу, бути самодостатнім, значною мірою відстороненим від жорстких літературних, надто ж — біля літературних процесів, позначених одвічною марнотою марнот. За рятівницю, охоронницю обрав пісню, передусім народну: як співак-професіонал часто втікав на її високі орбіти, виливав наболіле десь у найглибших закутках Азії, зокрема на узбецьких приземлених (справді земних!) сценах, а потім, не розтринькуючи поетичне обдаровання на київські заробітчанські мідяки, вигострював думку й слово в самотині чи наодинці з музикою. То велике щастя для незахищеного лірика — мати другу професію, яка приносить постійний хліб насущний! Очевидно, саме з огляду на це В. Женченко без суму чи хизування (дехто це робить нині) завважує, радше просто констатує в одному із заспівних віршів збірки «Зневаж свій страх...» : «Не заробив я премій, орденів // ані при тій, ні при новітній владі».
Це спокійне зізнання стає початком відліку вже далеко не першої, не весняної, а зрілої, достеменно осінньої чи й передзимової сповіді про все, що поклало «рубці на серце». Знову й знову нефальшиво, проникливо лунає «Тихий скрик»( назва заключного розділу книжки) і людської душі, і птаха, і всієї природи. При цьому особливої значущості набуває щире уточнення в «Листі до Ніни Матвієнко»: «Ми журимось здебільше нишком, \\ здебільш ми плачемо в рукав».
У загалом розважливій, але з глибинною напругою, бунтливій, подеколи навіть нервовій сповіді домінує нерозривна тріада: минуле — теперішнє — майбутнє. Ці складові то самостійні, то підпорядковані одна одній, найчастіше — сучасному, побаченому або ж упритул, на відстані синівської руки, або ж крізь призму минувшини, освяченої сподіванням на добровісне майбуття.
Автор постійно має на оці рівновагу, злагоду, гармонію як один із визначальних світоглядних принципів, хоча в багатьох віршах нуртує зворохобленість почуттів, здиблюється вихор часу, бринять під корою буднів святкові соки омріяної весни. Тим-то аж ніяк не випадково збірка відкривається розділом із не новою, але символічною назвою «Тривога», а осердя книжки витворюють мініатюри, які пронизує силове поле «Землетрусу». Так, ліричному героєві не чужі рвійність, ба навіть молодеча задерикуватість, проте визначальні риси його душевного стану — зріла стриманість, сердечна роздумливість. Раціональне зерно, становить серцевину не одного вірша. Звідси — певна холоднуватість як логічного начала, так і самого образного письма, яке бринить, мов професійно натягнута струна скрипки, віолончелі чи контрабаса. Це слід сприймати як даність, ще одну точку відліку в системі поетичних координат В. Женченка, інакше можна зруйнувати цілісність авторського світу, накласти на нього несуголосні, невідповідні мірки, піддати неадекватному прочитанню. У справжній ліриці прийнятні і самовияв душі, і погляд на самого себе збоку, бачення власного «я» немовби чужими очима. При цьому особливо важить притаманне В. Женченку пильне вдивляння в таїни внутрішнього світу, пізнання їхніх глибин, проникнення в метафізику найзагадковіших сплесків, простеження неоднозначних процесів упокорення зрілістю бурхливої повені почуттів. Стани ліричного героя врівноважені, але не остаточно — в них нерідко прохоплюються сумніви, вагання, відсвічуються зблиски розчарувань. А ще здіймаються хвилі не лише тихої зажури, лагідного смутку, а й великого, як світ, суму, коли ти «сам на сам», а надворі стоїть «ніч — як вовча пастка». У вірші «Сам на сам», звідки взято наведені слова, є такий мало не розпачливий регістр: «Безлюдь, морок, сірість і туман \\ облягають Київ, наче зграя». Та приходить кохана, й ліричний герой, звертаючись до неї, полегшено зітхає : «Світле сяйво чи твоя фата \\ геть від мене темінь проганяє».
Слід завважити, що згадане «світле сяйво» сповнює насамперед вірші камерні, суголосні погожій днині, ясному простору й тихому часоплину. На щастя, при цьому суто інтимна лірика не викликає більшої чи меншої іронії з приводу здитинення зрілості, її запізнілих мандрів у ромео-джульєтівські часи, хоча світ кохання розкривається не лише як незабутні спогади, ностальгійний щем, а ще й як відкриття нових обріїв, здавалось би, давно спізнаних бажань.
Ліричний герой, щиро сповідаючись собі, коханій та добрим людям (передусім землякам-полтавцям), не цурається жорсткої емоційної дисципліни. Видно з усього, він уже давно знає, хто, коли й перед ким метає український бісер. Ось чому автор тяжіє до графічної чіткості письма, виважених акцентів, конкретних, зримих картин. Їхні вміло прописані обриси наводять на думку, що В. Женченко, кохаючись у музиці, піснях давніх і сьогочасних, воднораз любить малярство, добре орієнтується в лабіринтах світової культури, а також в її домашніх кулуарах.
Для такої самодостатньої особистості, як В. Женченко, природні сумніви, непрості, часом іронічні запитання до самого себе й навколишнього світу. Це не маска самозакоханого немолодого фрондера, а стан душі, яку й нині доводиться захищати якщо не від грозових суспільних розрядів, то від пазурів бездуховності, навали збайдужіння до всього сущого, брутальної чванькуватості як деяких колишніх «співкамерників» соціалістичного режиму, так і новітніх багачів-псевдоукраїнців.
З понятійно-образної структури останніх віршів автора (зокрема з добірки «На повен зріст», поданої «Літературною Україною» 24 лютого 2000 року) випливає, що настав час якісно іншої так званої громадянської лірики, час уже не продиктованого радянською ідеологією, а власного, внутрішнього, суто українського прощання з герметизмом веж із слонової кості, відродження Шевченкових джерел, і сатиричного, і стверджувального начал «Кобзаря». Лірик давно й, вочевидь, безповоротно пережив усі різновиди словесної гри (відверті крайнощі у формальних вправах для нього взагалі не були характерні). Уже в перших рядках збірки «Зневаж свій страх...» відчувається авторова вимога до себе: «Крещендо». Далі — наростання, посилення інтонацій, знову й знову та ж самонастанова: «Крещендо!». Ось бодай один типовий приклад: « А тут — народ, нарешті сам народ \\ промовив: «Бути!» \\ Розлючена імперіє, звикай, \\ звикай терпіти!» \\ ... Спинивсь нарешті сатанинський біг в нікуди» («Бути!», 1991). Болісна тривога й незгасна віра — ці два почуття домінують у багатьох віршах В. Женченка. Тривога, біль від того, що не всі великі надії справджуються, а віра — від загартованості, зрілості душі, твердого переконання в перемозі будівничих, творчих сил народу. Відрадно те , що в поезіях немає запізнілого філософування з приводу рідної суєти суєт, яка заважає повноцінно жити, виявляти всю широчінь і глибину даного природою хисту. Ліричний герой не нарікає на власну долю вже хоча б тому, що вона невіддільна від історичної долі народу, вбачає своє покликання не в ядучих інвективах, а в повсякденному утвердженні доброго, світлого начала. Воднораз «картинки з натури» відбивають значні контрасти України кінця XX століття, її ще не чітко окреслені обрії.
Лише уважні, доскіпливі прихильники доробку В. Женченка можуть завважити, що він, долаючи течію традиційної поезії, час від часу виходив (і виходить нині!) на берег незвичності чи й незвичайності. Якби не довгий перелік титулів автора в книжці «Зорова поезія», що побачила світ у бібліотеці альманаху українців Європи «Зерна», — від заслуженого артиста до заслуженого діяча мистецтв України, — та не обтяжена знаннями уява критика, то можна було б сприйняти й потрактувати вибагливо оформлену збірку як юнацьку спробу прищепити на розлогому дереві рідної лірики ще один її світовий різновид, недвозначно заявлений уже в самій назві ошатного, справді європейського видання. Та під час ознайомлення з ним наразі пригадується перша добірка зорової поезії В. Женченка, що зблиснула в київській газеті «Молода гвардія» ще наприкінці шістдесятих років. Спадає на гадку й нещадна критика автора тодішніми наглядачами естетичної казарми: певна річ, насамперед за вибуховий зміст, енергію свіжої думки, а вже потім — за експериментальну форму.
І ось — новий виток творчої спіралі, який, з одного боку, засвідчує, що зорова поезія може бути не лише салонною забавкою естетів, а з другого, — що цей вигадливий різновид лірики, наснажений енергією дійової мислі, має воістину невичерпний потенціал форми. Поєднання лаконічного, стиснутого, мов пружина, тексту з віртуозним зображальним рядом (художник — поетів син Ігор Женченко) невимірно посилює естетичний заряд творів. Як пишномовно, але загалом слушно зазначає в одному з супровідних текстів Волхв Слововежа, «візуальні поезії Віктора Женченка, за більшістю характерних ознак, є драматургічними творами-мініатюрами, що ексцентрично виникають на авансцені театралізовано-урочистої уяви сценографа-поета».
Коли маєш справу з чистими, неповторнимими кристалами краси слова й лінії, виникає бажання поділитися з усіма їхнім, бодай вловленим, зблиском, скажімо, таким: «Найближче до неба було — крило»( подано контури крила й обриси руки з написом: «Тягнулись до неба віками, думками, руками»). А ще ж у мініатюрах ідеться про Колиму, печать шовініста, безсмертя Равеля або ж по намальованій шибениці подається пояснення: «Ця шибениця нова, на ній вішають слова, тільки слова»)... Завершується нова збірка В. Женченка віршем «Мій син малює голубим», де є рядки, освячені глибинним, зрілим оптимізмом: «А син — малює. Голубим! \\ Малює річку, небо.\\ ...Мені світлішої судьби — \\ не треба». Саме такий оптимізм — ще одна з найважливіших точок відліку нових пошуків досвідченого автора.
Л-ра: Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 91-93.
Твори
Критика
